Теоретичні підходи до визначення поняття та змісту інституту правоохоронних органів

          Держава є одним із ключових суб’єктів соціальної системи, що покликаний забезпечувати й гарантувати порядок, безпеку та інтереси як усього суспільства, так і конкретної особи. У зв’язку із цим, держава часто розглядається у вигляді своєрідного складного державного механізму, складові якого здійснюють впорядкування, регулювання й охорону відносин в усіх сферах та рівнях суспільного життя. Таким окремим сегментом державного механізму виступають й правоохоронні органи, що безпосередньо опікуються питаннями охорони й захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, гарантуванням конституційного ладу, забезпеченням законності і підтриманням правопорядку. При цьому, в сучасних умовах побудови соціальної демократичної правової держави й інституалізації громадянського суспільства, однією з наріжних засад чого виступає реальність прав громадян, зокрема, їх повний і своєчасний захист, формування й діяльність правоохоронних органів набувають особливого значення. Так само, на думку І. В. Бондаренко [248, с. 8], процес державотворення потребує чіткого визначення в ньому місця та ролі правоохоронних органів.          Разом із тим, на сьогодні організація та діяльність правоохоронних органів характеризується відсутністю адекватного цілісного й комплексного нормативно-правового регулювання, а відповідно, і суперечливою практикою виконання правоохоронними органами України покладених на них повноважень, що нерідко відбувається всупереч вимогам законності й допускає порушення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина. У той же час державна політика у правоохоронній сфері втілена у перманентному процесі реформування окремих правоохоронних органів, не лише не вирішує існуючих проблем, але й, навпаки, часом ускладнює формування й функціонування правоохоронних органів. В основі цього, серед іншого, вбачається неоднозначність і неузгодженість теоретичного підґрунтя інституту правоохоронних органів, відсутність уніфікованого розуміння його поняття, сутності та змісту, що має бути відображений як на законодавчому рівні, так і у суспільній та професійній правосвідомості. Зазначимо, що проблематика розуміння інституту правоохоронних органів раніше вже розглядалась такими вченими як І. В. Бондаренко [249], В. М. Дубінчак [250], А. М. Куліш [251], О. М. Музичук [252], П. В. Онопенко [253], О. І. Сушинський [254] та інші. Однак, наукові роботи названих вчених розкривають здебільшого лише конкретні підходи щодо розуміння правоохоронних органів, не приділяючи належної уваги їх узагальненню й виробленню узгодженого, консолідованого бачення цього явища правової дійсності. Саме тому вбачаються актуальними питання теоретичних підходів до визначення поняття та змісту інституту правоохоронних органів.          Передусім, відмітимо, що на конституційному рівні лише ч. 3 ст. 17 Конституції України від 28.06.1996 р. [1] називає категорію «правоохоронні органи держави» та закріплює, що їхня організація та порядок діяльності мають визначатися законом. На нашу думку, саме конституційне вираження поняття та ознак правоохоронних органів є першочерговим питанням розуміння загалом усієї правоохоронної системи. При цьому, знання характерних ознак правоохоронних органів, на думку А. М. Кучука, дозволяє правильно визначити місце правоохоронних органів в системі інших державних органів з точки зору компетенції та відповідальності за стан справ у відповідній сфері, за виконання поставлених перед ними завдань [255, с. 11].           Вбачається, що не лише Конституція України, але й законодавство в цілому на сьогодні не надають ані легального визначення, ані цілісного опису ознак правоохоронних органів, що має наслідком відсутність єдиного підходу у поточній законодавчій та підзаконній практиці, яка наразі складається фактично ситуативно і непослідовно, що, у свою чергу, призводить до виникнення колізій в організації та діяльності конкретних правоохоронних органів, їх взаємодії та реалізації правоохоронних повноважень. Зокрема, з цього приводу І. В. Бондаренко окремо наголошує, що «така ситуація негативно впливає на діяльність цих органів, оскільки безпосереднім чином стосується правового регулювання компетенції таких органів, правового і соціального статусу їх працівників» [249]. Таким чином, формування узгодженого розуміння інституту правоохоронних органів виступає одним із першочергових чинників конструктивного й цілеспрямованого реформування їхньої організації та діяльності.          В аспекті визначення сутності інституту правоохоронних органів важливим видається пізнання характеру і ступеню пов’язаності, співвідношення правоохоронних органів і правоохоронної діяльності, яка, за твердженням В. М. Дубінчака, виступає системоутворюючим чинником системи правоохоронних органів, і «для здійснення якої держава і створює правоохоронні органи» [185]. Похідний характер інституту правоохоронних органів від явища правоохоронної діяльності, як практичного втілення правоохоронної функції, є беззаперечним, адже саме необхідність реалізації правоохоронної діяльності обумовлює формування та функціонування здійснюючих її правоохоронних органів. Такої ж точки зору дотримується й Р. З. Лівшиць, на думку якого реалізація правоохоронної функції держави безпосередньо втілюється у правоохоронній діяльності, що здійснюється спеціально уповноваженими органами, які іменуються правоохоронні органи [256, с. 13]. Дана позиція Р. З. Лівшиця на сьогодні набула достатнього поширення у науці й виступає одним із вихідних положень у дослідженнях інших вчених [207; 230; 249].          Конституційне закріплення терміна «правоохоронні органи держави» з формально-юридичної точки зору, саме по собі принципово не виключає можливості існування муніципальних або громадських недержавних правоохоронних інституцій. Стверджувати зворотне так само неправильно як стверджувати те, що компетенція правоохоронних органів держави має обмежуватись «забезпеченням державної безпеки і захистом державного кордону України» [1] лише тому, що це єдине серед усього загалу правоохоронних функцій прямо визначається ч. 3 ст. 17 Конституції України. З іншого боку, слушною є думка В. Т. Маляренко [257], що недержавна правоохоронна діяльність в Україні так само законодавчо не передбачається, хоча участь громадян у охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою і регламентованою.           У зв’язку із вказаним, слід звернути увагу на наступне. Перш за все, правоохоронна діяльність з реалізації правоохоронної функції держави апріорі повинна мати державний характер, позаяк її здійснення нормативно, фінансово й організаційно координується і забезпечується саме державою, у тому числі шляхом формування спеціальних правоохоронних органів. Зазначене не виключає можливості покладення функцій правоохоронного характеру на рівні з державою в особі її правоохоронних органів, на інші соціальні інститути. Такої ж позиції дотримується Н. В. Сібільова, що поряд із державними органами правовою охороною займаються й інші установи, які, хоча й не мають ознак державного органу, виконують важливу державну функцію охорони прав, свобод і законних інтересів особи [258, с. 9]. Разом із тим, ключове значення у залученні недержавних інституцій до правоохоронної діяльності має санкціонованість з боку держави, відповідно до чого громадські правоохоронні формування набувають гарантованих і забезпечених примусовою силою держави повноважень у сфері правоохоронної діяльності. При цьому, мусимо дещо не погодитись із А. М. Кучуком [216, с. 7], що участь недержавних структур у правоохоронній діяльності обумовлена втратою державою монопольного права на здійснення правоохорони внаслідок неможливості правоохоронних органів в повному обсязі виконувати функцію охорони прав і свобод людини. Натомість, важливим є розуміння того, що правоохоронна функція, а отже, і правоохоронна діяльність цілком належить до компетенції й сфери відповідальності держави, що повністю регулює і контролює участь недержавних формувань у здійсненні правоохорони.           Отже, інституції як державної, так і недержавної приналежності за наявності інших необхідних ознак можуть набути правоохоронну властивість лише у разі наявності у них певних нормативно визначених правоохоронних повноважень. При цьому, визначальним є і те, що недержавні за своєю природою інституції можуть набувати правоохоронні повноваження виключно лише правовим шляхом, а здійснювати їх у межах і у спосіб, що визначаються державою в цілях реалізації її правоохоронної функції. Інакше кажучи, правоохоронна діяльність «недержавних» правоохоронних «органів» без участі держави не лише неможлива у правовому та організаційному сенсі, але й взагалі була б позбавлена своєї функціональної основи − правоохоронної функції держави (що невід’ємна від держави) як комплексного цілісного пріоритетного напрямку державної політики, спрямованого на забезпечення охорони й захисту основ конституційного ладу, у тому числі прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, законності та правопорядку.           На основі саме зазначених підстав не можна погодитись із запропонованим С. В. Краснокутським виділенням в якості окремої категорії «недержавної правоохоронної діяльності», що визначається ним як «певний різновид юридичної та правоохоронної діяльності, головною метою якої є захист приватно-правових інтересів юридичних та фізичних осіб від будь-яких протиправних порушень спеціально створеними для цього суб’єктами, які, відповідно до закону, використовують спеціальні сили, засоби та методи при суворому дотриманні встановленого законодавством порядку» [229, с. 6]. Підкреслимо, що у даному разі мова йде про діяльність, направлену на задоволення не стільки суспільного, як приватного інтересу щодо охорони певних матеріальних та/або нематеріальних благ.          

Вся работа доступна по Ссылке