Філософсько-правове обґрунтування ідеї громадянського суспільства та її еволюція від античності до сучасних концепцій
Ідея громадянського суспільства була предметом філософських пошуків видатних мислителів ще часів Античності. Саме в епоху Античності було вперше усвідомлено “парадоксальну несумісність між людиною-філософом та людиною-рабом” [71, с. 12]. Античні мислителі рабом називали того, хто заради збереження свого життя готовий віддати будь-що, поступитися усіма чеснотами, а не бути рабом означало більше за життя цінувати свободу. У поведінці особи такий показник відповідав належному ладові мислення й сприйняття довколишнього світу, був співвідносним із соціальним середовищем, в якому мають виявлятися “стандарти досконалості” в людських стосунках. Власне, цим соціальним середовищем був поліс, а ознакою суспільного ладу вільні громадяни [71, с. 12].
На думку античних мислителів, філософ — це людина, яка любить мудрість, стає на належний шлях у житті, який передбачає продукування і набуття таких чеснот, як мужність, стриманість і справедливість. Такі чесноти — це не риси характеру, а практичні норми людських стосунків, що необхідні для підтримання родинного і полісного життя. У такому значенні філософ (інтелектуал) — це тип особистості, яка не сприймає панування над собою, незалежно від його практичної форми, а іншу людину оцінює передусім з погляду міри її волі [71, с. 12].
Таким чином, умовами громадського життя міста-полісу постають мужність, стриманість, справедливість і мудрість як політичні чесноти. Втім, чесноти недосяжні для рабів і варварів, тому що останні не здатні до побудови соціальних відносин, властивих вільним людям. На думку греків-філософів, здатність до свободи — це водночас здатність до самоконтролю від принизливих жадань, яка робить людину придатною для правил і законів, спонукає особу визнавати верховенство права, що забезпечує гармонію між порядком у душі людини та порядком у світі [71, с. 13].
Серед мислителів Давньої Греції одним із перших розмірковував над проблемою громадянського суспільства Платон. Узгодженими, за Платоном, є природні соціальні потреби, притаманні людям від народження, та найважливіші чесноти людини. Тому, як душу людини утворюють три складові — чуттєва, вольова і розумна, так і суспільство формують три основні страти виробники, воїни і правителі. Кожній зі страт властиві певні чесноти: виробникам притаманна поміркованість у задоволенні чуттєвих бажань, воїнам — мужність у послідовній реалізації вольових прагнень (насамперед на благо Батьківщини), правителям — мудрість як застосування розуму на благо усієї спільноти. Належність людини до певної верстви зумовлена її вродженими нахилами, тому соціальна структура похідна від потреб індивіда. Втім, жорстка критика Платоном сучасної йому держави, а також уявлення про ідеальну державу, яка відповідала б вимогам ідеальної суспільної структури, а отже, й потребам людини, дає підстави говорити про концептуальний підхід, який цілком співвідносний з ідеєю громадянського суспільства [241, с. 6970].
Інший грецький мислитель Античності, Арістотель, у своїй праці “Політика” вводить поняття політії як найкращого суспільного і політичного ладу, пропонує бачення громадянина як особи, в якій поєднано владарювання й свободу. У площині ідеї громадянського суспільства Арістотель оперує поняттям “держава”, сутність якого потрактовує як “зв’язок між людьми, схожими одне на одного” [8, с. 192]. Втім, схожість людей визначається не їхньою подобою, вродою чи тілом, а передусім їхнім соціальним “станом громадянина”, “бо держава є певна сукупність громадян” [8, с. 66], яка охоплює і врядування, що має шість основних форм, і політичну спільноту. Загалом зрозуміло, що форма врядування пов’язана зі спільнотою є ширшою за будь-який уряд. Уряд та політична спільнота пов’язані і якісно (зі свободою, багатством, вихованням, шляхетним походженням громадян тощо), і кількісно (з рештою населення) [8, с. 117], де далеко не всі є вільними громадянами. При цьому утворення спільноти на рівні держави потребує “близькості зв’язків” або, інакше кажучи, солідарної єдності народу, тому що “коли народ об’єднаний в одне, він... вкупі з рештою (кращих) дає користь державі...” [8, с. 83].
Арістотель розглядає політичне суспільство, чи “politike koinonia”, як взаємопов’язаність вільних, чеснотливих людей, які набувають соціального стану громадян. Це означення було перекладене латинською мовою як “societas civilis”, що пізніше в англійській мові виокремило значення “civil society” [71, с. 1323].
Варто підкреслити, що Арістотель визначає критерієм розуміння “природних властивостей” сучасних йому держав, які на його добу існували в світі, слугує саме якість природних властивостей спільнот, з огляду на переконання, що люди стають такими, як вони є, завдяки “трьом чинникам: природі, звичаям, розуму”. Водночас унаслідок впливу звичаїв людська природа може зазнавати змін “або в кращий, або в гірший бік”, і люди “часто чинять всупереч набутим звичкам і природі, прислухаючись саме до розуму...” [8, с. 201], тому що розум сам по собі, поза суспільним, полісним цілим, схильний припускатися помилок.
Істотно інший підхід до трактування природи людини та бачення її суспільної долі запропонував мислитель Римської доби Цицерон. На його думку, перебуваючи під дією спільних природних законів, люди покликані бути рівними у спільностворюваній державі. Мету своїх творів Цицерон вбачав у піднесенні традиційної римської республіканської чесноти — громадянської активності. Він вважав, що для усіх людей діє універсальний закон природи, який є вічним і полягає у наявності здорового глузду: “тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала і здоровий глузд”, а отже, і закон, який є здоровим глуздом, — й у веліннях, й у заборонах [235, с. 169].
Важливо відзначити, що тлумачення латинського лексикоконцепту “civis” (на відміну від грецького “polities” або російського “гражданин”) передбачало наявність такої семантики, як “надійність і особистісна сердечність (зовсім не сучасна знеособленість) стосунків між людьми, що входять до кола своїх” [62, с. 161].
Відтак, ідеєю поліса Арістотеля (“koinoia politike” — громадянське суспільство, в основі якого вільна людина — громадянин) і проголошенням подібності ознак громадянського суспільства і держави, а також “sosietas civilis” Цицерона, де громадянське суспільство і держава тотожні: бути громадянином держави означає бути членом громадянського суспільства, поводитися відповідно до його законів [57], започатковано початок розвитку громадянського суспільства.
Ідея громадянського суспільства залишалася актуальною також для мислителів доби середніх віків. Августин Блаженний у праці “Град Божий” подає бачення держави як інструмента примусу і наслідку людської гордині, з огляду на те, що саме з причини гріховності людини, її схильності до зла держава є необхідним утворенням. Державна влада загалом не вдається до втілення людських помислів про справедливість, але покращення її соціальної природи можливе шляхом християнізації населення і правителів. Ключову роль в останньому відіграє церковна спільнота і родина. Християнська сім’я покликана знаходити згоду із законами “civitas” для досягнення солідарного існування разом з усіма людьми. Як доцільно зауважує Дж. Елштайн, “в Августина домашній мир має зв’язок із миром громадянським” [51, с. 78; 71, с. 3132]. Свободу Августин Блаженний інтерпретує “як основу і початок самої людини та джерело блага в суспільстві” [1, с. 118].
Інший філософ епохи середньовіччя Св. Тома з Аквін висвітлив змістове наповнення концепту “громадянське суспільство” у коментарях до “Політики” Арістотеля та “Нікомахової етики”. На ґрунті теорії Арістотеля він проголошував, що природним є не лише первісне людське суспільство, але й суспільство організоване, або громадянське. Відповідно до зазначеного люди потребують державної організації з волі Божої, і громадянське суспільство було б потрібне навіть тоді, коли б людина ніколи не грішила [71, с. 32].
Релігія загалом відіграла вагому роль у становленні ідеї громадянського суспільства. Переставши пов’язувати свою душу з тілом, середньовічна людина пов’язала її з пошуком іманентно притаманного світу Абсолюту як принципу абсолютної розумності та справедливості в реальному світі. З появою індивідуальної самосвідомості виник зв’язок “Я — Абсолют”, що сприяло виведенню людини з родоплемінних відносин. Усвідомлюючи свою “самість”, людина залишилася наодинці із собою, і саме ця усвідомлена самітність міцно пов’язала її з Богом (Абсолютом), дала їй свободу самовизначення. Новий страх “вільної” людини, відповідальність за вибір свого шляху штовхнув її на пошук “іншої”, “однакової” людини, на пошук нових відносин у суспільстві, які були б засновані на рівності, справедливості, вільному об’єднанні [221, с. 35].
Нового поштовху до осмислення уявлень про особисто-духовну гідність людини та її права на вибір надала Реформація. Ідеологи цієї епохи декларували необхідність особистого спілкування людини з Богом, яке не потребує посередництва римської церкви. Зокрема, ідеолог англійського протестантизму Джон Понет у відомому “Короткому трактаті про політичну владу” стверджував, “…природний закон… був записаний в десяти заповідях …і в цьому законі була роз’ясненою справедливість…, єдиний шлях створення держави” [46, с. 65]. У тому ж трактаті зазначено, що громадянська влада — це передусім встановлення Бога, і тому вона не є верховною, бо не має розпорядної сили над єдиною найкращою частиною людини над її душею та сумлінням [221, с. 36].
Проте за таких умов окремі спроби деяких мислителів розділити поняття “суспільство” і “держава” не мали суттєвих теоретичних і практичних результатів, оскільки не мали реального соціального підґрунтя. Як справедливо відзначає Б. Славний, “влада, держава, громадянське суспільство, людина — зміст кожного з цих понять можна розділити там, де історичний розвиток дозволяє людям усвідомити кордони дієвості будь-якого з них, виявити їх практичну суть” [199, с. 38].
Згодом унаслідок кризи традиційного суспільства в пізньому середньовіччі відбувається трансформування життя суспільства, зокрема проходить нівелювання герметичних кордонів між класами і соціальними групами, їхньої попередньої ізольованості. Надалі класи та соціальні групи поєднує необхідність економічного і соціального спілкування і комунікації для обміну результатами діяльності їхніх членів. Відповідно, зазнає змін і соціальний статус індивіда [15, с. 1213]. З огляду на вищевикладене, можна стверджувати, що в Новий час сформовано принципово нову концепцію громадянського суспільства, що заснована на принципі свободи особистості, ідеї самоцінності окремої людини, невід’ємності її громадянських прав.
Інтерпретацію громадянського суспільства як філософсько-правового концепту було репрезентовано Т. Гоббсом у працях “Про громадянина” та “Левіафан” [49, с. 15]. Філософ обґрунтовує теорію громадянського суспільства на основі природного права, ідентифікованого зі свободою, та природного закону, пов’язаного з дією розуму, тобто по суті раціоналізує егоїзм. Відтак, проголошення раціональних норм егоїзму було вагомим кроком на шляху інтерпретації людини як істоти індивідуальної та самостійної в своєму волінні і діях. Так, відбулося усвідомлення людини як природної і громадянської істоти, яка має власні інтереси і шукає можливості для їхнього здійснення через встановлення громадянського способу життя або ж держави. Тому можна стверджувати, що, з огляду на виразно окреслений індивідуалізм, філософію Гоббса варто визнати найбільш революційною теорією його століття [195, с. 417].
Вся работа доступна по Ссылке
