Специфіка побудови громадянського суспільства на пострадянському просторі та перспективи його розвитку в Україні

          Попри те, що дослідженню побудови громадянського суспільства в Україні присвячено широкий спектр наукових праць, підходи вчених щодо розгляду специфіки цієї проблеми суттєво різняться.          Окремі науковці вважають, що концепція громадянського суспільства так і не була затребувана на теренах України, оскільки в народі постійно “жила” державотворча концепція [224, с. 29], та називають всю історію України історією ствердження ідеї української державності, що є світоглядною особливістю української ментальності [89, с. 523].          На противагу такій точці зору в наукових колах поширена думка про те, що в українській мові слово “громадянин” похідне від слова “громада”, і в ньому відображено не бюргерський (буржуазний) і не політичний (citizenship) зміст, а спадковість форм соціальної взаємодії, народного побуту і менталітету — від громади до князівських часів, і до громадського суспільства нашого періоду [78, с. 520]. Зокрема, М. Рябчук виводить традиції громадянського суспільства України з часів Київської Русі, Речі Посполитої, маґдебурзького права [194, с. 1417]. І. Підлуська у своєму дослідженні зазначає, що “хоча демократія на українських землях цілковито не набувала розвитку, все ж окремі її елементи відомі за часів Київської Русі, братств XVI ст. та Гетьманщини XVII ст.” [90, с. 6].          Загалом погоджуючись з такими позиціями, хочемо відзначити, що кожна країна має свою специфіку побудови та розвитку громадянського суспільства. Нагадаємо, що, як вже було вказано в п. 1.1 нашого дослідження, науковці розрізняють західний, напівзахідний та східний варіанти розвитку громадянського суспільства. Останній варіант реалізовано на теренах України. Тобто в нашій країні зародження громадянського суспільства відбувалось незалежно від держави, проте охоплювало лише сферу освіти і культури. З огляду на останнє, вважаємо за доцільне розглянути його найбільш яскраві вияви крізь призму української історії. Так, прикладом функціонування освіченого громадянського суспільства в Україні може слугувати запровадження маґдебурзького права у ХІV  XVI ст., заснування 1580 р. князем К. Острозьким в м. Острозі Острозької академії, формування козацького суспільства та виникнення Запорізької Січі: “Боротьба за віру, за націю вивела козацтво з диких лугів дніпрових на плугом розорані простори української землі по Львів, Холм і Галич”, що сприяло зближенню її з європейською культурою цієї землі [107, с. 133147].          Як зазначає А. Карась, “великою мірою козацтво складалося, за тодішнім польським означенням, з “непослушного” (непокірного) населення, яке, на противагу “послушному” (покірному), відмовлялося підлягати владі бояр, панів та урядників, відходило на “займанщину” і утворювало автономні самоврядні громади”. Козаки об’єднувалися за принципом рівності без урахування майнового цензу і соціального походження. У прийнятті рішень, що стосувалися спільних справ, пріоритет мала громада і демократичне волевиявлення її членів. Серед козаків були представники понад 23 етносів, а також різних віросповідань. Козацький ідеал вільної людини, яка користується імунітетними правами, глибоко проник у свідомість всього українського суспільства [71, с. 459]. В. Щербак до неодмінних чеснот запорозького лицаря зараховує військову доблесть, честь, добру славу, патріотизм, благородство і готовність до самопожертви заради спільної мети [247, с. 197]. Згодом за козаками було визнано право на самоврядування і землеволодіння. Так, період з 1648 до 1783 рр.  це “доба козацького права”.          Ще одним виявом наявності “освіченого громадянського суспільства” в Україні є функціонування Києво-Могилянської академії, що мала статус своєрідного осередку формування нової суспільної еліти, соціального капіталу громадянського суспільства України. Вихованці академії, зокрема Ю. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, Г. Сковорода та ін., як відомо з їхньої діяльності, підтримували демократичні принципи. Протягом тривалого часу академія була єдиним вищим навчальним закладом не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Виявами громадянської традиції в Україні можна вважати документи П. Орлика, з огляду на трактування їх як нормативної бази громадянського суспільства. Йдеться про такі документи як “Конституція Гетьманської держави”, “Вивід прав України”, “Маніфест до європейських володарів”. Варто наголосити, що в цих документах відображено стан правосвідомості українського суспільства на початку ХVІІІ ст., а Конституція  це фактично проект президентсько-парламентської республіки, якої на той час в Європі ще не було [71, с. 459]. В аналізований період з’являються праці Г. Сковороди, у яких можна чітко простежити проголошення ідеї розбудови громадянського суспільства. Так, центральною проблемою у працях українського філософа виступає сутність людини, її призначення та сенс буття, які автор пояснює через суперечності, притаманні внутрішньому світу людини. Ядром суспільно-політичної та суспільно-філософської концепції Г. Сковороди є вчення про дві натури (видиму (матеріальний світ) та невидиму (духовний світ)) і три світи (мікросом — людина, макросом — Всесвіт, Біблія  світ символів та ідей). На його думку, вдосконалення суспільства можливе шляхом удосконалення кожного його індивідума, а не навпаки, адже “людина сама божественна, сама для себе безодня, джерело, сонце”. Сковорода одним із перших розглядав людину як особистість, божественну цінність, яка має значну вагу в суспільстві. Крім того, він не лише пропагував потребу особистого щастя, але стверджував про значущість громадянського життя, де щасливий лише той, “хто зв’язав свій приватний обов’язок із загальним” [224, с. 3435]. Наближеними до концепції громадянського суспільства можна вважати погляди М.          Ковалевського. Останній був прихильником природних прав людини, виступав за автономію особи щодо держави, підкреслював необхідність розширення можливостей самоврядування [224, с. 36], що сьогодні є структурними елементами громадянського суспільства.          У 1845—1846 рр. було започатковано діяльність першої в Україні організації українських інтелігентів — Кирило-Мефодіївського братства, яке, по суті, нині можна було б назвати громадською організацією. Його члени вважали своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність, братерство шляхом реалізації спектра реформ: соціальних (ліквідація кріпосництва, рівні права для всіх станів), національних (рівні права для всіх слов’янських народів у розвитку їхніх національних мов і культур), поширення освіти серед народу та ін. [224, с. 31].          Основним документом товариства було обрано “Книгу буття українського народу”, автор якої  М. Костомаров, а провідна ідея  істина та свобода: “І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша війна за свободу, яка тільки єсть в історії” [95, с. 27].          У середині ХІХ ст. в умовах деспотичної влади в підросійській Україні набувають поширення культурно-просвітницькі “Громади”. Сутність цього суспільного явища можна зрозуміти, з огляду на традиції та усталену звичаєвість народу, його здатність до самоврядності. Відтак, очевидно, що історично сформовані уявлення та принципи організації життя в українській дійсності було відтворено знову ж таки в культурній сфері. Попри те, що “Громад” не визнавала офіційна влада, а їхні активні діячі зазнавали переслідувань, рух не припинявся [71, с. 461462].          70-ті рр. ХІХ ст. пов’язані з діяльністю Київської Громади (фактично, сучасна громадська організація), що об’єднала навколо себе талановитих науковців, письменників та громадських діячів, робота яких була спрямована на надання Україні широкої автономії в межах Росії [206, с. 170173].          Одним із активних учасників діяльності Київської Громади був М. Драгоманов. Він запровадив політичний рух за назвою “громадівство”, оскільки, за його словами: “Громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств” [48, с. 294].          Проте політичне завдання українців М. Драгоманов вбачав не у відокремленні від інших народів, а в об’єднанні у “свободний союз равних громадян”, що на сьогодні можна розглядати як перспективу глобального громадянського суспільства. Власне, як справедливо відзначає А. Круглашов, “Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інституціями громадянського суспільства” [101, с. 379]. Позицію розбудови громадянського суспільства простежуємо також у поглядах Б. Кістяківського, який вбачав можливість зростання самовизначення людини лише в демократичному соціалістичному суспільстві та підкреслював, що еволюція самовизначених індивідів стане загальним правилом для сучасних соціальних і політичних рухів. На його думку, основи конституційної системи, права людини та участь громадян у законотворчому процесі та державному управлінні будуть зазнавати постійного розвитку і поширення [242, с. 8889]. На початку ХХ ст. в Україні функціонували політичні партії, які проголошували потребу надання “самостійності Україні”, що є офіційним політичним доказом сформованості громадянського суспільства як такого.          Втім, після приходу до влади Сталіна розпочався період великого терору, який в історії української держави варто прирівнювати до катастрофи на шляху до громадянського суспільства. Як зазначає у своїй монографії А. Карась, “нагромаджені в українському минулому громадянські норми взаємин, стосунків і подекуди відносин, були зруйновані, а коріння громадянських осередків, громад та організацій вирване дощенту” [71, с. 466].          Лише після здобуття Україною незалежності громадянське суспільство почали розглядати як основу посткомуністичної трансформації і гарантію демократії, з огляду на що, це поняття набуло особливої актуальності.          Унаслідок аналізу наукової літератури з’ясовано, що ідеї розвитку громадянського суспільства періоду початку незалежності науковці розділяють за чотирма напрямами.          Так, в основі першого напряму  ідея, згідно з якою Європа  це континент держав-націй, а відтак, українську державу потрібно будувати на тих самих основах. Зокрема, Ю. В. Узун вважає, що “торжество національно-демократичної ідеї позначило для України епоху, у котрій повинне було здійснитися національне самовизначення” [221, с. 132]. М. Кеннеді переконаний, що націоналізм необхідний Україні, адже він насичений культурою і внутрішньою моральністю [73, c. 83]. Для Дж. Шьопфлін нація  це сукупність взаємозв’язків між державою, громадянським суспільством і етносом, в яких держава забезпечує стабільність правління, громадянське суспільство виражає конфлікт інтересів і боротьбу за владу в суспільстві, а етнос зберігає зв’язки солідарності та відтворює культуру [153, с. 2425].          Виникнення другого напряму пов’язане з прийняттям 1996 р. КУ, в якій не було подано визначення поняття “громадянське суспільство”. Втім, у положеннях ст. 3 цього Закону регламентовано: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави” [85], що можна потрактовувати як закладення основи визначення аналізованого поняття.          У другому напрямі об’єднано ідеї, згідно з якими без держави не може бути громадянства, а без громадянства — демократії. Відтак, поняттю “громадянство” надано значення ключового, тобто основи, яка дає змогу особистості зі статусом громадянина повною мірою брати участь у політичному, економічному, культурному житті суспільства і держави [160, с. 142]. Ст. 1. ЗУ “Про громадянство України” визначає громадянство України, як правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їхніх взаємних правах і обов’язках [180]. З цього приводу О. Майданник підкреслює неправомірність підходу, за якого людину виведено в політичну опозицію до держави, оскільки останнє дає підстави не вважати таку людину громадянином цієї держави, що суперечить самій ідеї прав людини [111, с. 70], а тому потрібно пов’язувати громадянина з державою лише правовим зв’язком.          Доцільно відзначити, що критерій громадянства в західній моделі нації передбачає не етнічну приналежність, а політичну. Так, щоб мати повноправний правовий статус необхідно бути членом відповідного політичного суспільства. Загалом у цивілізованому світі кожна людина має громадянський статус, що відбиває назву країни і з яким ідентифікують більшість її мешканців, незважаючи на етнічні особливості. Для прикладу, в паспорті громадян ЄС національність і громадянство мають однакове значення [114, с. 36], тобто громадянський статус є домінуючим та виконує інтегрувальну роль, а саме: виступає підґрунтям об’єднання в єдину поліетнічну спільність.          

Вся работа доступна по Ссылке