Поняття, сутність і природа міграції як різновиду соціальної мобільності: філософські та правові аспекти

          Теорію соціальної мобільності було розроблено і введено до наукового обігу П. А. Сорокіним. Зміст теорії полягає у представленні світу як соціального Всесвіту  певного простору, заповненого соціальними зв’язками, що утворюють багатовимірну систему координат, у якій виокремлено дві основні осі — вісь Х (горизонтальна мобільність) та вісь У (вертикальна мобільність). Мобільність — це зміна індивідом або цілою групою місця розташування в соціальному просторі, який охоплює економічний, політичний або професійний підпростори (ці підпростори можна назвати системами стратифікації) [45, с. 1].          Соціальний простір внутрішньоорганізований у такий спосіб, який має назву стратифікаційного. Стратифікація як явище базується на нерівності: бідні та багаті не рівні за доходами, престижністю своєї діяльності, політичною вагомістю. Іншими словами, у них різний ранг, відмінне місце в суспільній ієрархії. Соціальна стратифікація уможливлює опис розподілу людей за класами чи вказівку на те, як люди розподіляються в соціальному просторі відповідно до власних ієрархічних рангів. Основа стратифікації — нерівномірний розподіл прав і привілеїв, відповідальності й обов’язків, влади та впливу [45, с. 1].          Традиційно розмежовують два різновиди (міжпоколінну та внутрішньо поколінну), і два типи (вертикальну і горизонтальну) соціальної мобільності. Їх, у свою чергу, розподіляють на підвиди і підтипи.          У межах дисертаційної роботи ми будемо оперувати поняттям “горизонтальна мобільність”  це перехід індивіда або соціальної групи з однієї соціальної позиції в іншу, яка розміщена на тому ж рівні (наприклад, перехід із православної релігійної групи до католицької, з одного громадянства  в інше, з однієї сім’ї (батьківської)  до іншої (власну), з однієї професії  в іншу). Різновидом горизонтальної мобільності є географічна мобільність, яка передбачає просте переміщення з одного місця в інше за умови збереження попереднього статусу. Прикладом може слугувати міжнародний і міжрегіональний туризм, перехід з одного підприємства на інше тощо. Однак у тому разі, якщо зі зміною місця відбувається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється на міграцію. Так, якщо сільський житель поїхав до міста, щоб відвідати родичів, то йдеться про географічну мобільність; якщо ж він переселився до міста на постійне проживання і отримав там роботу, то йдеться вже про міграцію [45, с. 234236].          Відтак, можна зробити висновок, що саме соціальна мобільність слугує підґрунтям явища міграції. Варто додати, що міграція досить часто детермінує зміни і вертикальної мобільності, що, у свою чергу, має неоднозначний вплив на громадянське суспільство.          Для адекватного представлення природи міграції як різновиду соціальної мобільності вважаємо за доцільне проаналізувати змістове наповнення поняття “міграція” та простежити історію його формування.          Перші згадки про явище міграції населення вчені знаходять у писемних пам’ятках епохи Античності. Геродот, Цезар, Птолемей, Тацит у своїх трактатах висвітлювали певні аспекти переселення народів. У Середні віки питання пересування племен і народів розглядали, переважно, у контексті описової географії й оформили у так звані популяціоністські теорії. У Новий час було розроблено теорію мальтузіанства, що передбачає пояснення міграційних процесів надмірним тиском “надлишкового” населення [10, с. 12].          Зародження вітчизняної думки про міграційний рух припадає на XVIII ст. Втім, терміном “міграція” практично не послуговувалися у наукових працях до початку XX ст., а замість нього використовували терміноодиниці “переселення”, “колонізація”, “імміграція” та “еміграція” [10, с. 12].          Уперше відзначив значущість міграційних процесів та обґрунтував першу державну демографічну програму у праці “О сохранении и размножении российского народа” М. Ломоносов. Учений також виокремив пари демографічних процесів, що протилежно діють на розвиток населення: “народження-імміграція” та “смертність-еміграція”, заклавши основу концепції демографічного переходу [10, с. 12].          У XVIII ст. економісти-меркантилісти розглядали збільшення населення як джерело сили держави, а залучення іноземців для зростання багатства та міцності країни вважали необхідністю [10, с. 12].          Започаткував теоретичне вивчення міграцій населення англійський учений Е. Г. Равенштейн, який 1885 р. на прикладі міграції Великобританії й Північної Америки сформулював 11 міграційних законів, на яких базуються багато західних концепцій у сфері міграційної теорії [258, с. 172]. Основні із законів полягають у тому, що більшість міграцій охоплюють короткі відстані; чим більший територіальний центр, тим привабливіший він для мігрантів; кожному міграційному потоку відповідає контрпотік; зростання великих міст зумовлене більше міграціями населення, ніж його природним приростом; масштаби міграції зростають із розвитком промисловості, торгівлі та транспорту; економічні причини міграції є домінуючими [10, с. 1213].          Представники антропогеографічної школи, прихильники диффузіоністської школи (Ф. Ратцель і його послідовники) наголошували, що характер і напрями міграцій населення визначаються географічними чинниками, а власне міграції постають основним чинником соціально-політичного розвитку [188, с. 62]. Концепція “природних кордонів”, точніше “природної” мінливості будь-яких суспільно-політичних, а тим більше державних кордонів, природності руху  міграції, що покликана виправдати порушення територіальної цілісності держав необхідністю їхнього “природного розвитку”, захисту “життєвих інтересів” і “власної” території народу, виникла наприкінці XIX ст. і була представлена в органіцистській теорії Ф. Ратцеля. Останній говорив про неправомірність принципу непорушності кордонів, який суперечить природним процесам розвитку держави як організму, що має коріння в просторі, з якого черпає життєву енергію [188, с. 182]. Здатність населення виробляти життєву енергію через культурні імпульси, що надходять до слабших, з позиції соціокультурної та політичної визначеності, просторів, постає законом просторової експансії держави [10, с. 13].          Осмислення міграційного руху не тільки як природного, а й як соціально-політичного явища ґрунтувалося на аналізі процесу становлення політичних кордонів. Наприкінці XIX ст. на основі уявлень прихильників натуралістичного напряму соціології (Р. Вормса, П. Лілієнфельда, Г. Спенсера, А. Шеффле) й авторів географічної школи (Г. Бокля, В. Ключевського, Л. Мечникова, С. Соловйова) було сформовано бачення держави як живого “біосоціального” організму. В межах натуралістичного напряму засновано соціобіологічну школу, ідейним підґрунтям якої обрано принцип редукціонізму, тобто зведення соціального до біологічного [10, с. 13].          Протягом XIX  ХХ ст. у сфері дослідження міграцій було розроблено економічний, демографічний та географічний методи аналізу. До Першої світової війни міграцію сприймали як похідну характеристику географічного простору. Проте економдетерміністи, які пояснювали соціально-політичний розвиток розвитком економічним, акцентували на такому тлумаченні явища міграції, яке передбачає врахування свідомої діяльності людини. Геодетерміністські трактування природи міграційних процесів певною мірою суперечили вченню К. Маркса, Ф. Энгельса, зокрема й В. Леніна, які вбачали сутність міграції населення в соціально-економічних протиріччях суспільства, у реалізації класової боротьби. В. Ленін сформулював закон зростання рухливого населення, сутність якого полягає у регламентації зумовленості посилення міграційного руху населення, вільного від землі, індустріальним розвитком [106, с. 412; 10, с. 1920].          Після Першої світової війни антропогеографічний підхід до тлумачення природи міграції зазнав трансформації в напрямі розроблення нового трактування сутності явища міграції, а саме: бачення останньої як синтезу географічних, психологічних і соціально-економічних факторів. Під час аналізу в означений період використовували або біхевіористський, або екзистенціалістський підходи. В руслі першого підходу доводили, що спонукання людей мігрувати залежать від суб’єктивних уявлень про співвідношення у просторі промислових центрів, комунікацій, військових конфліктів і мирних відносин, районів із високорозвиненою економікою й соціальною сферою, правових режимів для іммігрантів. Первинний імпульс міграції, в контексті біхевіористського підходу, розглядали як “стимул  реакція”. В руслі екзистенціалістського підходу констатували, що міграційні дії людей детерміновані їхніми переживаннями й емоціями, зокрема так званим “почуттям території”. Характер “почуття території” зумовлений природними факторами місцевості, де проживають майбутні мігранти, тобто саме “почуття території” впливає на міграційну поведінку населення. І перший, і другий варіанти можна інтерпретувати як заміну антропогеографічної формули “географічне середовище  міграція населення” на формулу “географічне середовище  людина  міграція населення” [10, с. 20].          

Вся работа доступна по Ссылке