Стан і тенденції розвитку міграційних процесів у світі та Україні в епоху глобалізації

          Історію людства можна розглядати крізь призму міграційних процесів, адже протягом зафіксованої історії внаслідок людських міграцій було докорінно змінено ландшафт багатьох земель і континентів, а також расову, етнічну та мовну структуру їхніх мешканців. Для прикладу, протягом 400 р. Америка, Австралія й Океанія, північна частина Азії та частина Африки стали територією білих людей, а згідно із писемними історичними джерелами у 900 р. н.е. не було жодного німця в Берліні, жодного росіянина у Москві, так само, як і жодного угорця в Будапешті, Мадрид був поселенням лише маврів, а жоден турок не проживав в Анкарі [212, с. 64; 141, с. 206; 137, с. 141].          Загалом за останні дві тисячі років у житті людства зареєстровано такі найбільш масові міграційні потоки [129, с. 1112]:          1) II ст. — початок Х ст.  так зване велике переселення народів. У цей час під ударами варварів 410 р. було зруйновано Римську імперію, а в результаті масових міграцій на початку VI ст. утворено ранньофеодальний європейський світ;          2) XIII ст. — освоєння території Азії та Європи монголо-татарами й виникнення у 1242 р. Золотої Орди;          3) початок XV ст.  наступ на Європу турків-османів, унаслідок чого  виникнення на Близькому Сході нової супердержави — Османської імперії;          4) кінець XV ст.  початок великих географічних відкриттів. Для освоєння європейцями американського континенту було насильно вивезено майже 100 млн осіб;          5) з XVII ст. до XIX ст.  ініціювання найзначніших міграційних потоків колоніальними країнами, що традиційно приймають мігрантів (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Аргентина, Бразилія та ін.);          6) XIX ст. — перевезення понад 30 млн осіб Великобританією з Індійського континенту для роботи в інших колоніях. Аналогічні міграції робочої сили відбувалися і в Східній Азії. На наш погляд, вищезазначений перелік можна доповнити наступним пунктом, що характеризує кінець ХХ — початок ХХІ ст., — це глобалізація міграційних процесів.          Для обґрунтування стану та тенденцій міграційних процесів в епоху глобалізації розглянемо більш детально сутність поняття “глобалізація”.          На думку канадського філософа і культуролога М. Маклюена, символічним початком глобалізації є “наймасштабніша революція, яку тільки можна собі уявити у сфері інформації”, що відбулася 4 жовтня 1957 р., коли “Супутник створив нове оточення для всієї нашої планети. Вперше світ природи виявився повністю поміщеним у створений людиною контейнер… З появою Супутника планета стала глобальним театром, в якому немає глядачів, а є лише актори” [179, с. 54]. Поняттям “глобалізація” оперували у своїх працях французькі та американські автори у 60-х роках ХХ ст. Сьогодні цим поняттям послуговуються у всьому світі, попри те, що універсального його тлумачення чи спільного підходу до його розгляду досі не розроблено, з огляду на не наявність єдиного однозначного бачення глобалізації [179, с. 55].          На сучасному етапі створено “нову філософію глобалізації” згідно з якою глобалізація стискає простір і час, які ніби-то зникають: кожна людина як учасник певних зовнішніх стосунків є одночасно і собою, й уособленням усього людського роду. У цьому контексті глобалізація відображає переконання в тому, що світ стрімко перетворюється на соціальний простір, в якому панують економічні та технологічні цілі, і що зміни в одній частині планети можуть мати наслідки для долі окремих людей або співтовариств на іншому кінці світу. Багато хто глобалізацію асоціює також із почуттям політичного фаталізму й постійної загрози того, що істинні масштаби сучасних соціальних та економічних змін перевершують здатність національних урядів або громадян контролювати або чинити супротив цим змінам. Тобто глобалізація накладає обмеження на національну політику, в її умовах “локальний”, “національний” і навіть “континентальний” простір (політичний, соціальний, економічний) перебудовується і не співпадає з юридично закріпленими територіальними кордонами. Крім того, глобалізація стимулює соціально-економічну активність, не пов’язану з територією, шляхом утворення субнаціональних, регіональних та позанаціональних економічних зон, механізмів управління й культурних комплексів, що може посилювати “локалізацію” і “націоналізацію” суспільств. Отже, глобалізація містить у собі елементи руйнування та перерозподілу територіальних кордонів політичної та економічної влади [240].          Згідно з Д. Хелдом та іншими авторами, глобалізацію не можна заміняти такими поняттями, як “взаємозалежність”, “інтеграція”, “універсалізм”, “конвергенція”. Якщо поняття взаємозалежності означає симетричність владних відносин між соціальними або політичними силами, то поняття глобалізації передбачає можливість ієрархії і нерівності, тобто процес глобальної стратифікації. Інтеграція також має специфічний сенс, оскільки належить до процесів економічної і політичної уніфікації, які припускають почуття історичної єдності та єдині інститути влади. Не менш помилковим є ототожнення глобалізації з універсалізмом, тому що глобальний взаємозв’язок відчувається всіма народами і співтовариствами не в рівній мірі й не однаковим чином, що може бути джерелом напруженого конфлікту. В цьому аспекті глобалізацію необхідно відокремлювати і від конвергенції, бо вона не припускає однорідності і гармонії [230, с. 33; 240]. Тобто явище глобалізації  це “процес розширення, поглиблення і прискорення світового співробітництва, який стосується усіх сфер сучасного соціального життя  від культурної до кримінальної, від фінансової до духовної” [230, с. 2]. Це процес, “який втілює в собі трансформацію просторової організації соціальних відносин і взаємодії, що змінюється за допомогою таких показників, як протяжність, інтенсивність, швидкість і вплив, яка породжує міжконтинентальні чи міжрегіональні потоки і структури активності, взаємодії і проявів влади” [230, с. 19].          Відомий британський соціолог Е. Гідденс вважає, що глобалізація  це не один процес, а складне поєднання цілої низки процесів, які розвиваються суперечливо або ж навіть у протилежних напрямах, і саме звідси їхня неврегульованість. Тобто вплив глобалізації змінює не одну грань життя суспільства, а позначається на всьому житті суспільства загалом [31, с. 29; 179, с. 56]. Німецький соціолог У. Бек називає глобалізацією процеси, в яких національні держави і їхній суверенітет потрапляють у павутину транснаціональних акторів і підкоряються їхнім власним можливостям, їхній орієнтації та ідентичності [179, с. 56; 16, с. 26]. На думку російського вченого, який займається дослідженням феномену глобалізації В. Ф. Борзунона, глобалізація  це безперервний процес зближення людства. Він переконаний, що коріння глобалізації сягає ще часів Античності, її ознаки помітні ще в епоху побудови великих імперій, а на сучасному етапі вона закінчує свою початкову стадію. Глобалізація охоплює всі сфери життєдіяльності людства і в кінцевому підсумку призводить до побудови світового громадянського суспільства без держав і жорстких територіальних кордонів, яке буде ґрунтуватися на управлінні суспільними організаціями [179, с. 56].          

Вся работа доступна по Ссылке