Міжнародні стандарти правового забезпечення міграційних процесів та практика їхньої реалізації в Україні
Міжнародно-правові стандарти також визнаються як основні права людини. Останні відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, у яких регламентовано загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи шляхом окреслення межі невтручання держави. Тобто права людини обрано об’єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства [57].
Ще у Декларації з прав людини та громадянина 1789 р., як у було визнано “мірою істинних прав”, констатовано, що єдиною причиною суспільних бід та пороків урядів є зневажання прав людини [198, с. 53].
Поняттям “права і свободи людини” у правовій термінології почали оперувати наприкінці XVIII ст., в епоху ранніх буржуазних революцій та зародження громадянського суспільства [151, с. 157]. Останнє доводить необхідність верховенства права, що базується на природніх правах людини як обов’язкової передумови та основоположної структурної складової належного функціонування громадянського суспільства.
Природні права людини — це невід’ємні права кожної людини, незалежно від її національності, місця проживання, статі, етнічної належності, кольору шкіри, релігії, мови чи будь-яких інших ознак. Усі люди рівною мірою наділені правами людини, без урахування різного роду дискримінації. Такі права є взаємозв’язаними, взаємозалежними та неподільними.
Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права: ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріплені правовою системою кожної держави. До них належать фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Міжнародному біллі про права людини, до якого внесено Загальну декларацію прав людини (1948 р.) та два пакти (1966 р.), що підписані Україною 20.03.1968 p., ратифіковані 19.10.1973 p. і вступили у дію 03.01.1976 p.: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Факультативний протокол до нього (Україна приєдналася 25.12.1990 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, а також демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основні серед яких народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя [57].
У Загальній декларації прав людини [55, с. 69], що складається з преамбули і 30 статей, викладено основні права і свободи людини, на які мають право всі чоловіки та жінки у світі без жодних винятків. Тобто у зазначеній Декларації також регламентовано права і свободи мігрантів. Зокрема, у Ст. 1 представлено філософсько-правові засади, на яких базується Декларація: “Усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства”. У Ст. 2 означено найважливіший принцип рівності й відсутності дискримінації щодо користування правами людини та основними свободами “незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища”. Ст. 3 це перше основне положення Декларації щодо конкретних прав, у якій проголошено право на життя, свободу та особисту недоторканність. Ця стаття є вступною до статей 421, у яких викладено інші громадянські та політичні права. У Ст. 13 сформульовано право на міграцію: право вільно пересуватися й обирати місце проживання у межах кожної держави; право залишати будь-яку країну, у т. ч. власну, і повертатися до неї. У Ст. 14 передбачено, що кожна людина має право шукати притулку й користуватися в інших країнах притулком від переслідувань; цим правом не можна скористатися у тому разі, якщо переслідування насправді є наслідком не політичних злочинів або діянь, що суперечать цілям і принципам ООН. Ст. 22 є другим найбільш важливим, з огляду на проблематику дослідження, положенням Декларації та вступною до статей 2327, у яких викладено економічні, соціальні та культурні права, на які має право кожна людина як член суспільства. У статті ці права означено як такі, що необхідні для підтримання гідності людини і вільного розвитку її особистості, а також те, що їх можна реалізувати “за допомогою спеціальних зусиль і міжнародного співробітництва”. Крім того, у Ст. 22 вказано на зближення стосовно такої реалізації, ступінь якого залежить від ресурсів кожної держави. У статтях 2830, завершальних, йдеться про те, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, за якого може бути повністю реалізовано всі її права та основні свободи, а також регламентовано обов’язки кожної людини перед суспільством [151, с. 160162; 236, с. 7475].
У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. [127, с. 923] положення Декларації про міграцію набули подальшого розвитку. У Ст. 12 Пакту закріплено право на свободу пересування, а також вказано, що це право не може бути об’єктом будь-яких обмежень, крім тих, які передбачено законом, необхідних для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я або моральності населення, або прав та свобод інших, і сумісні з тими, що визначено у цьому Пакті іншими правами [236, с. 75].
У Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визначено доцільність надання Комітетові з прав людини, утвореному на підставі частини IV Пакту, можливості приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень певного права, викладеного у Пакті.
У Ст. 2. Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. йдеться про те, що країни, які розвиваються, можуть із належним урахуванням прав і свобод людини та свого народного господарства визначати, у якій мірі вони будуть гарантувати визнані в зазначеному Пакті економічні права особам, які не є їхніми громадянами [128].
Прийняття Міжнародного білля про права людини зумовило характерні зміни у правосуб’єктності людини, яка набула статусу суб’єкта не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, в т.ч. і наша держава, зобов’язані привести своє національне законодавство у відповідність з їхніми вимогами. Тобто верховенство міжнародно-правових актів над внутрішнім законодавством уможливлює звернення громадянина, політичні чи громадянські права якого порушено, по захист безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо такий громадянин вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. У міжнародно-правових документах визначено той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності із конституційними правами, повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. У тому разі, якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнано таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства [57].
Відтак, права людини загалом й зокрема право на свободу пересування проголошено елементами міжнародно-правових стандартів у сфері міграції.
Міжнародними стандартами у міграційній сфері називають усю сукупність міжнародних правових документів, за допомогою яких держави прагнуть врегулювати різноманітні міграційні питання. Міграційні міжнародно-правові стандарти не було розроблено єдиним міжнародним законодавчим органом, попри те, що вони охоплюють систему правових відносин між державами, і між державами та фізичними особами; діють і на двосторонньому (тобто одна держава укладає угоду з іншою), і на регіональному, і на багатосторонньому рівнях. З огляду на останнє, їх прийнято поділяти на три групи: універсальні, регіональні та двосторонні міжнародні стандарти. Названі вище міжнародні акти належать до універсальної групи та ґрунтуються на правах людини.
До спектра універсальних міжнародно-правових основ регулювання міграційних процесів входить Конвенція щодо міжнародного статусу біженців, прийнята 1919 р. Лігою Націй, у якій вперше було проголошено принцип “non-refoulment”, що передбачав заборону вислання біженця на кордон країни громадянства. Суттєвим кроком у напрямі врегулювання міграційних процесів було створення цього ж року МОП при Лізі Націй як міжнародного інституту забезпечення прав трудящих, що з 1946 р. функціонує як спеціалізована установа ООН [236, с. 7071; 150, с. 232233].
1939 р. МОП при Лізі Націй було прийнято Конвенцію № 97 (переглянута 1949 р.) про працівників-мігрантів [83], що в сучасному світі досі вважають основним міжнародним стандартом щодо регулювання трудової міграції. Так, провідною ідеєю та вагомою цінністю цієї Конвенції є визнання державами, що ратифікували цей документ, рівності мігрантів незалежно від їхньої національності, расової чи релігійної належності, статі під час працевлаштування і забезпечення рівних з корінними жителями умов отримання заробітної плати, допомоги, наднормових, оплачуваних відпусток, умов у профспілках відповідно до національних законодавств країн, що приймають. У Ст. 2 Конвенції зафіксовано, що загальний захист прав мігрантів забезпечується організацією компетентних і безкоштовних консультаційних служб для допомоги мігрантам (і для іммігрантів, і для емігрантів) та наданням їм необхідної інформації; у Ст. 3 передбачено вживання заходів проти недостовірної інформації і пропаганди з питань, що стосуються імміграції та еміграції громадян; у Ст. 4 вказано заходи, що забезпечують усі стадії міграції (від’їзд, переміщення та прийом мігрантів); у Ст. 5 забезпечено організацію відповідних медичних служб щодо організації медичного контролю перед від’їздом та після прибуття працівників-мігрантів і членів їхніх родин для забезпечення гарантій необхідного медичного обслуговування у країні призначення. Також у Конвенції регламентовано обов’язки країн, що беруть участь у міжнародній трудовій міграції, наголошено на недопущенні нерівності між мігрантами і корінними жителями під час прийняття на роботу, вміщено рекомендації щодо забезпечення соціальних гарантій працівникам-мігрантам, дозволу вивозити їхній заробіток і заощадження на батьківщину відповідно до національного законодавства. Доцільно відзначити, що виданню дозволу на в’їзд працівника-мігранта передує відповідна перевірка компетентними органами влади території передбачуваного працевлаштування, унаслідок якої буде зроблено висновок, що на цій території немає достатньої кількості людей, спроможних виконувати певну роботу. Сприяння таємній або незаконній міграції підлягає відповідному покаранню. У тому разі, якщо ж працівник-мігрант, який в’їхав на територію країни-члена МОП, через незалежні від нього причини не в змозі одержати роботу, для якої його було завербовано то витрати на його повернення, так само як і повернення членів його родини, яким дозволено було його супроводжувати, не покладено на мігранта, його особисте майно (зокрема власні робочі інструменти), а його звільняють від сплати митних зборів й під час доправлення до країни призначення, і після повернення до країни походження [236, с. 72].
Загалом можна стверджувати, що розглянута Конвенція виступає для мігранта-працівника гарантом захисту його прав та інтересів.
1949 р. у результаті перегляду Рекомендації 1939 р. щодо працівників-мігрантів та Рекомендації щодо міжнародного співробітництва у сфері умов праці працівників-мігрантів ухвалено Рекомендацію № 86 щодо працівників-мігрантів (переглянуту 1949 р.), яка також врегульовує питання трудової міграції. Зокрема, в додатку до зазначеної Резолюції наведено Типову угоду про тимчасову та постійну міграцію з метою зайнятості (про міграцію біженців та переміщених осіб) [189].
В 1945 р. на зміну Лізі Націй було створено ООН. Відзначимо, що в процесі прийняття Статуту цієї організації офіційно було розроблено та практично реалізовано поняття “права і свободи людини”. Так, у преамбулі цього Статуту стверджується “віра в основні права людини, у рівноправність чоловіків і жінок”. Метою та завданням діяльності ООН було проголошено проблеми міждержавного співробітництва, зокрема “заохочення і розвиток поваги до прав людини та основних свобод для всіх осіб”, незважаючи на мову, расу, релігію або стать. З огляду на це, всі члени ООН зобов’язані забезпечувати колективні та самостійні вчинки, діяння й рішення, спрямовані на співробітництво заради цієї мети [151, с. 157].
ООН визнано надання допомоги біженцям міжнародною проблемою та регламентовано у Статуті ООН про необхідність колективної відповідальності співтовариства держав за тих людей, які шукають порятунку від переслідування. Основу діяльності ООН щодо захисту біженців було закладено відповідною Резолюцією у 1946 р. на першій сесії ГА. Цією організацією було засновано МОБ, на яку покладено функцію захисту тих груп біженців, яких було визнано як біженців. Проте 1951 р. за рішенням ГА ООН МОБ було замінено УВКБ ООН. У той час на УВКБ ООН було покладено відповідальність за організацію переселення 1, 2 млн біженців у Європі, які залишилися безпритульними після Другої світової війни. Сьогодні у сфері діяльності УВКБ ООН знаходиться понад 26 млн осіб у 140 країнах, при цьому Управління забезпечує захист і допомогу не тільки окремим особам, але й групам біженців, які шукають порятунку від переслідування, конфліктів і масових порушень прав людини. Окремі уряди, Генеральний секретар і Рада Безпеки ООН часто звертаються до УВКБ ООН із проханням про допомогу не тільки біженцям, які перетинали міжнародні кордони, але й особам, переміщеним усередині країни, тобто тим, які не перетинали кордонів своєї держави [236, с. 7374].
Вся работа доступна по Ссылке
