Взаємозв’язок міграційної політики України та діяльності інститутів громадянського суспільства з європейськими інтеграційними процесами

          Проголошення ідей європейської інтеграції було відомо на всіх хронологічних зрізах європейської історії. У тезах П’єра Дюбуа вміщено ідею утворення федеративної унії суверенних держав задля забезпечення миру в охопленій війнами Європі [251, с. 11].          Історія Європи нараховує чимало “об’єднувачів”, які створювали своєрідні інтеграційні міжетнічні та міжнаціональні державоподібні утворення або й унії. Так, Карл Великий наприкінці VIII ст. розпочав будівництво християнської імперії в Західній Європі. Саме відтоді християнське начало стало визначальною ознакою європейської ідентичності й чинником європейської єдності. Під гаслом захисту християнства пропагували ідею силового об’єднання в часи хрестоносців і турецько-османської загрози. 1463 р. король Богемії Іржі Под’єбрад агітував монархічні двори за ідею об’єднання [21, с. 1416]. 1638 р. Дюк де Суллі, міністр фінансів французького короля Анрі IV, висловлював ідеї християнської конфедерації чи федерації з міждержавними (наддержавними) політичними й економічними інституціями [175, с. 27].          Згодом ідеї європейської єдності слугували предметом наукових пошуків просвітників і філософів: своїми “федералістськими” поглядами були відомі Ж.-Ж. Руссо та І. Кант. 1795 р. Кант пропонував політичну унію та проголошував “Європу спільних інтелектуальних вартостей”. У тому ж XVIII ст. ідеї європейської консолідації висловлювали французький гуманіст Абат де Сен-П’єр та англійський філософ Джеремі Бентам, які вбачали основу стабільності у створенні міждержавних інституцій різного кшталту. Різних видів “інтеграцію” відстоювали в ХІХ ст. імператор Наполеон (силове об’єднання у формі імперій) і граф Анрі де Сен-Сімон (ідея європейської конфедерації) [52, с. 11].          У 1846 р. Річард Кобден пропагував ідею формування зони вільної торгівлі у Європі. Ідея федералізму переосмислено у працях француза П’єра Жозефа Прудона (“Про федеративний принцип”, 1863), Йоганна Каспера Блунтшлі (“Організація Спільноти європейських держав”, 1878), німця Констянтина Франца (“Федералізм як провідний принцип”, 1878) [52, с. 12]. Прикметним явищем міжвоєнних десятиліть став прогрес у напрацюванні конструктивних “ринкових” концепцій інтеграції. Йдеться про концепцію “Пан’європи” графа Кунденхов-Калержі (створення митного союзу та Сполучених Штатів Європи у виданій 1923 р. праці “Пан’європа”), результати праці нобелівських лауреатів миру — француза А. Бріана й німця Г. Штресмана. Саме Бріан вперше обґрунтував ідею спільного ринку для Європи, яку було ним озвучено на форумі Ліги Націй 1930 р. Сутність ідеї полягала в досягненні єдності матеріальних та моральних сил Європи. У концепції економічного співробітництва Бріана було передбачено плани організації виробництва й обміну за допомогою спрощеної процедури руху товарів, капіталів і осіб, за винятком потреб національної оборони [52, с. 12].          У травні 1948 р. на скликаному з ініціативи європейських політиків, мислителів та низки національних і міжнародних угрупувань конгресі союзного руху в Гаазі було прийнято політичну декларацію із закликом до об’єднання європейських країн. У жовтні цього ж року в Брюсселі виникла організація за назвою Європейський рух, метою діяльності якої було проголошено поширення ідеї європейської інтеграції. 5 травня 1949 р. з ініціативи Бельгії, Франції, Голландії, Люксембургу, Великобританії, Італії та скандинавських країн утворено РЄ, першу європейську міжнародну організацію співробітництва, завдання якої  зміцнення й розвиток демократії, охорона прав людини, вирішення суспільних проблем і підтримка європейської культурної самобутності [52, с. 13].          Загалом ґенезу ЄС можна представити в логічній послідовності: утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі, через 6 років  виникнення Європейського економічного товариства та Європейського товариства з атомної енергетики, і нарешті, як підсумок багатосотрічних пошуків єдиної Європи підписання 1992 р. МаастрихтськогоДоговору — документа, яким утворено ЄС. Завданнями сформованого Союзу є організація відносин між країнами-членами та між народами Європи; досягнення для країн членів чотирьох свобод: вільного руху капіталу, осіб (що передбачає свободу пересування та вільний вибір місця проживання), товарів та послуг; встановлення та реалізацію спільної політики. Це означає передання суверенності держав-членів європейським інституціям: Європейській Раді, Раді ЄС, Європейському парламенту та Європейській комісії [53, с. 5].          Після конференції у Маастрихті 1991 р. у Маастрихтському договорі, про який йшлося вище, було регламентовано завдання ЄС, основними з яких є:          1. Підтримання економічного та суспільного розвитку (наприклад, формування єдиного спільного внутрішнього ринку 1993 р., запровадження спільної валюти євро 1999 р.).          2. Забезпечення єдиної тотожності ЄС на міжнародній арені шляхом реалізації програм гуманітарної допомоги, спільної закордонної політики, спільних дій під час міжнародних криз, спільної позиції щодо міжнародних організацій.          3. Забезпечення вільного простору, безпеки та справедливості шляхом створення внутрішнього ринку та свободи пересування на території ЄС, спільної оборонної політики, Європолу. 4. Упровадження європейського громадянства, що лише буде доповненням громадянства власної держави, шляхом введення нових політичних та суспільних прав для громадян Європи. 5. Збереження та формування європейського правового доробку “acquis communitaire” (європейські інституції та договори про створення) [53, с. 5].          Для реалізації цих завдань ЄС проводить спільну політику у сфері сільського господарства, рибальства, транспорту, торгівлі, регіональної політики, політики конкуренції, енергетики, митного союзу, а також спільних дій та програм у сфері наукових досліджень, телекомунікації, координації економічної політики країн-членів, що забезпечує господарську та суспільну цілісність [53, с. 5]. Основні досягнення ЄС  це забезпечення країнам-членам тривалого миру після століть збройних конфліктів, а також можливість досягнення визначеної мети на шляху до демократичної згоди за умови збереження, а не знищення тотожності різних народів і культур, що є природним та особливо важливим для розбудови громадянського суспільства [53, с. 5].          Історія відносин Україна  ЄС представлена на офіційному сайті Комітету з питань європейської інтеграції ВРУ. Зокрема, взаємовідносини між Україною та ЄС було започатковано в грудні 1991 р., коли міністр закордонних справ Нідерландів, як представник головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. Правовою основою зазначених відносин слугує Угода про партнерство та співробітництво від 16 червня 1994 р., що набула чинності з 01.03.1998 р.          Політику України щодо розбудови відносин із ЄС упроваджують на основі ЗУ від 1 липня 2010 р. “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”. Відповідно до Ст. 11 цього Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є “забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС”. Проте про намір України розбудовувати відносини з ЄС на принципах інтеграції було проголошено набагато раніше. У Постанові ВРУ від 2 липня 1993 р. “Про основні напрями зовнішньої політики України” Україна вперше заявила про власні євроінтеграційні прагнення. У документі закріплено, що “перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна підпише Угоду про партнерство і співробітництво, реалізація якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом  до повного її членства у цій організації”. У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію було підтверджено та розвинуто у Стратегії інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 11 червня 1998 р., та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 р. У Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.          Підтримання курсу на інтеграцію до ЄС традиційно надають й на рівні ВРУ, зокрема відповідні положення передбачено в Постанові ВРУ з приводу рекомендацій парламентських слухань про співробітництво України та ЄС, ухваленій 28.11.2002 р., Заяві ВРУ від 22.02.2007 р. з приводу підготовки до початку переговорів щодо нової угоди між Україною та ЄС, Постанові ВРУ з приводу рекомендацій парламентських слухань про стан та перспективи розвитку економічних відносин України з ЄС та Митним союзом, ухваленій 19.05.2011 р., а також у Постанові ВРУ від 20.03.2012 р.          Європейський вибір України є одним із найбільш важливих пріоритетів геополітичної стратегії, зумовлений усвідомленням інтеграції як фактора сприяння державній незалежності, безпеці, політичній стабільності, економічному та інтелектуальному прогресу, відновленню європейської сутності країни [53, с. 15] та розвитку громадянського суспільства.          Інтеграція України до європейських структур супроводжується реалізацією низки програм та заходів, прийняттям відповідних законів та нормативно-правових актів з метою інтенсифікації входження до європейського соціокультурного простору, а також відкритістю країни не тільки для економічних, але й для культурних та інформаційних інвестицій, можливістю використання переваг міжнародної кооперації та спеціалізації, що в свою чергу сприяє цілеспрямованому формуванню в масовій свідомості універсальних сучасних цінностей та соціокультурних орієнтацій [53, с. 15].          Суттєвим кроком на шляху подальшої лібералізації міжлюдських контактів між Україною та ЄС та новаторським документом у відносинах ЄС із його східноєвропейськими сусідами визнано ПДВЛ, одержаний українською стороною 22.11.2010 р. на саміті Україна — ЄС у Брюсселі. Цей документ побудований переважно на знайомих Україні напрямах порядку денного Україна-ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки, вперше сформульованих у відповідному Плані дій 2002 р., а також на досвіді Дорожніх карт з візової лібералізації, наданих країнам Західних Балкан 2008 р. [172; 248, с. 4].          Для досягнення мети — безвізового режиму короткострокових поїздок — Україні необхідні реформи у таких сферах, як безпека документів, міграційна політика, управління кордонами, громадський порядок, а також якісна експертиза, послідовний суспільний тиск та широке громадське залучення.          Взаємозв’язок міграційної політики та інститутів громадянського суспільства полягає в тому, що реформування міграційної політики та розвиток інститутів громадянського суспільства є фундаментальними основами та обов’язковими умовами євроінтеграційних процесів. Розглянемо більш детально зміст ПДВЛ.          В аналізованому документі подано вичерпний перелік умов та критеріїв, виконання яких Україною, підтверджене відповідними органами ЄС, призведе до скасування з боку останнього візових вимог для громадян України (стосується шенгенських віз, тобто віз для короткострокових поїздок — до 90 днів протягом півроку).           ПДВЛ складається, як вже було зазначено вище, з чотирьох блоків: безпека документів, включаючи біометрику; нелегальна міграція, включаючи реадмісію; громадський порядок та безпека; зовнішні зносини і фундаментальні права та передбачає дві фази виконання: перша  законодавчо-планувальна, друга  імплементаційна [248, с. 7].          

Вся работа доступна по Ссылке