Проблеми правового регулювання міграційних процесів у соціокультурному контексті
Засадничими поняттями аналізу людського буття є мислення і практична дія. Так, філософствувати означає вільно міркувати над першоосновами, над власним мисленням тощо, а практична дія спрямована на зменшення розриву між сущим і належним. Проблема цінності є фундаментальною властивістю культури. Право, підґрунтям якого слугують природні цінності людини, це природне право. У свою чергу, позитивне право повинне відповідати природному, Закон — Праву [225, с. 7].
Сучасний стан міграційних процесів та їхні прогресуючі перспективи, світові глобалізаційні виклики та шлях України до євроінтеграції зумовлюють необхідність аналізу сьогоденних проблем правового регулювання у міграційній сфері, та відповідно, формування нової правової реальності в окресленій сфері. Для реалізації вказаного вище потрібно осягнути наявну правову реальність у сфері міграції крізь призму науково-філософського світогляду, філософсько-універсальних сенсів та загальнолюдських істин [225, с. 23].
Розглянемо більш детально трактування поняття “правове регулювання”. Так, зміст поняття науковці та фахівці права тлумачать по-різному. Окремі вчені визначають його як цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільні відносини за допомогою правових (юридичних) засобів [211, с. 257]. В. В. Копєйчиков вважає, що регулюючий вплив права на суспільні відносини полягає у тому, що воно у своїх нормах конструює модель обов’язкової або дозволеної поведінки різних суб’єктів цих відносин. Це виявляється у наданні одним суб’єктам суспільних відносин певних прав і в накладанні на інших певних обов’язків, що пов’язує їх тим самим взаємними правами та обов’язками [56, с. 217]. Частково відрізняється від попередніх формулювань цієї дефініції визначення М. В. Кравчук, який трактує правове регулювання як здійснення за допомогою правових норм та інших юридичних засобів впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування, розвитку та захисту [97].
Ввважаємо, що сутність аналізованого поняття є значно глибшою. Як відзначає В. М. Ляшенко, етимологічно поняття “право” тлумачать через позитивні цінності, притаманні у менталітету людей різних історико-культурних епох (право справедливість, право правда). Як вказано в “Історії політичних і правових учень”, “Тому, хто вивчає право, треба насамперед дізнатися, звідки походить слово jus (право); воно дістало свою назву від justit (правда, справедливість), бо, як справедливо визначає Цельс, право є arс (мистецтво, знання та вміння, які дістають практичну реалізацію), наука boni (добра) і algui (рівності, справедливості)” [110, с. 1213].
Також особливістю права будь-якого суспільства визнано те, що воно обов’язкова складова культурної спадщини, яка завжди є індикатором, що відрізняє одне суспільство від іншого, один народ від іншого. Поступово в наукових колах починає побутувати думка, що історично сформована правова система і право функціонують як соціокультурні феномени і виступають тими найважливішими факторами, зміст яких враховують чи потрібно враховувати у процесі правовиникнення, правотворчості та правозастосування. Так, у ході порівняння за рівнями технологій США та Японії з’ясовано вищу ефективність японського способу життя, складовий елемент якого традиційна правова система. Вчені пов’язують це з тим, що японці зберегли властиву їм історично систему соціального регулювання, яка ґрунтується на уявленнях про відповідальність і справедливість, поняттях колективного блага і свободи в їхньому традиційному, а не модерністському значенні. Таким чином, народ, що зберіг традиційні цінності, набагато затишніше почувається в епоху глобалізації, ніж той, що їх втратив [109, с. 9].
Поняття культури є інваріантним. Так, у 50-х рр. ХХ ст. американськими вченими А. Кребер і К. Клакхон було проаналізовано понад 150 підходів до трактування цього поняття. Оскільки більшість із цих підходів розроблено в англо-американській науковій сфері, поза увагою вчених залишилися визначення і концепції, що представляють романо-германську традицію. Е. Тайлор вважає, що культура складається зі знань, вірувань, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таким чином, обов’язковим компонентом культури, на переконання автора, виступає нормативна система регулювання суспільних відносин. Р. Бенедикт розрізняє таку властивість культури, як спадкоємність. Л. Хебел розглядає культуру як інтегровану систему завченої моделі поведінки тощо. Л. Кребер і К. Клакхо зробили висновок, що “культура” це особливості поведінки, засвоєні всією групою, яку передають від старших поколінь нащадкам [109, с. 9].
К. Гіртц визначив культуру як систему регульованих механізмів, що охоплює рецепти, правила, інструкції, які слугують для керування поведінкою. Такі інститути культури, як ритуал, міф, звичай, учений розглядає як символічні системи, аналіз яких повинен мати вигляд не експериментальної науки, в епіцентрі пошуку якої закон, а інтерпретації, яка спрямована на вивчення значення. Він констатує, що в кожній культурі наявні ключові слова символи, значення яких відкриває доступ до інтерпретації цілого. Тобто кожній культурі притаманні ті ідеї, які слугують в якості фундаментальних принципів всієї життєдіяльності суспільства, і саме вони відрізняють культуру одного суспільства від іншого [32, с. 9091]. Досить влучно, на нашу думку, визначає поняття “культура” Ф. Бок: “у найширшому сенсі слова це те, через що ти стаєш чужинцем, коли покидаєш свій дім. Культура охоплює всі переконання і всі очікування, які висловлюють і демонструють люди... Коли ти в своїй групі, серед людей, з якими розділяєш загальну культуру, тобі не доводиться обдумувати і проектувати свої слова і вчинки, бо всі ви і ти, і вони бачите світ в принципі однаково, знаєте, чого чекати один від одного. Але перебуваючи в чужому суспільстві, ти будеш відчувати труднощі, матимеш відчуття безпорадності та дезорієнтованості” [109, с. 910; 103].
Відтак, так само, як будь-який з іммігрантів у нашій країні почувається чужинцем, так і українські емігранти почуваються такими ж за межами вітчизни. Відповідно, для того, щоб іммігранти долучились до громадянського суспільства, зокрема, України, передусім необхідні відповідні знання: мови, звичаїв, традицій, законодавства, формування відповідної правосвідомості та політичної культури. На нашу думку, доцільно запровадити обов’язковість проходження відповідного ознайомлювального курсу для біженців, яким в Україні надано притулок, іммігрантам, які отримали дозвіл на постійне чи тимчасове місце проживання в нашій державі, трудовим мігрантам тощо. Видається актуальним прийняття ЗУ, на кшталт Закону, прийнятого у Російській Федерації, що зобов’язує всіх трудових мігрантів, які приїздять до країни, складати іспит з російської мови, історії та основ законодавства (передбачено, що норма буде діяти з 1.01.2015 р.). Адже наявність в суспільстві значної кількості іноземців, які не мають можливості повноцінно адаптуватися до відповідного соціокультурного середовища країни перебування, провокує соціальне напруження та створює потенційну загрозу міжнаціональній згоді. Виняток у згаданому законі РФ, як свідчать ЗМІ, становлять лише висококваліфіковані кадри, проте аналогічні “пільги” можна також надавати відомим спортсменам, артистам, інвесторам.
У контексті розгляду права як елемента культури варто проаналізувати питання культурної різноманітності іммігрантів, які приїздять до України. Стосовно культурної різноманітності цікавою видається точка зору німецького філософа О. Шпенглера, який застосовуване в біології поняття “габітуса”, яке означає “властивий кожній рослині особливий спосіб її зовнішнього вияву, хід розвитку, тривалість життя і його темп, через що вона кожною своєю частиною і на кожному ступені свого життя відрізняється від усіх інших рослинних видів”, використовував і для пояснення функціонування великих “соціальних організмів”. Наприклад, у контексті індійської, єгипетської, західноєвропейської та інших культур, історії, духовності вчений оперував такими словосполученнями, як габітус індійський, єгипетський, західноєвропейський тощо. Як і листя, квіти, гілки та плоди виражають своєю формою, виглядом та видом життя рослини, так у релігійних, наукових, політичних, господарських, правових поглядах відображено життя культури. На думку вченого, конкретна культура, як і окрема рослина, на все життя прив’язана до того ґрунту, на якому вона виростає [42, с. 55]. Відповідно, така соціокультурна різноманітність є своєрідною, як зазначає англійський історик Т. Карлейль, “корою звичок”, і “саме з цієї “кори звичок” формується справжній кодекс законів і констатацій суспільства, його моральність, підґрунтя правових інститутів. І хоча вони часто неписані, їм усі підкоряються, навіть того не помічаючи” [109, с. 10].
З огляду на зазначене, знову окреслюється необхідність правового регулювання проблем адаптації емігрантів в Україні. Найбільш поширеними моделями адаптації є мультикультуралізм та асиміляція. Втім, досвід багатьох країн світу доводить їх невідповідність викликам сьогодення. Так, Н. Саркозі, президент Франції, ще 2011 р. заявив про крах моделі мультикультуралізму, наголошуючи на тому, що Франція не буде підлаштовуватися під іммігрантів і не буде змінювати свій стиль життя. Дещо раніше з подібною промовою виступив прем’єр-міністр Британії Д. Камерун. 2010 р. Канцлер Німеччини А. Меркель визнала провал політики мультикультуралізму й акцентувала на тому, що Німеччина вітає іммігрантів, але їм слід прилаштовуватись до німецьких звичаїв та вивчати мову. Справедливим, на нашу думку, є погляд італійського політолога Дж. Сартрі, який вважає, що коли ідентичність гостей залишається незміненою, то доведеться рятувати ідентичність господарів [228].
Очевидною видається потреба правового врегулювання таких елементів міграційної політики, як адаптація, інтеграція та реінтеграція. Для цього доцільно на державному рівні віднайти компроміси у площині збереження емігрантами власної ідентичності та одночасно набуття статусу повноправних членів громадянського суспільства України. Також необхідним є забезпечення потрібною інформацією щодо країни призначення українських емігрантів, вивчення у різних навчальних закладах основ культури зарубіжних країн, толерантності тощо.
Т. Парсонс аналізує право на ґрунті трьох історико-логічних підстав: формальної, реальної і повної. Формальна підстава це форма фіксації зовнішніх граней права, його властивостей, що знаменує собою рівень “узаконеного”. Оскільки автор вважає, що право притаманне будь-якому суспільству, то форма “узаконеного” може бути наявною у формах звичаєвого права, позитивного і постпозитивного. Реальна (змістовна) підстава права пов’язана з виявленням причини, що породжує право, в якості якої, як вважає Т. Парсонс, виступають дійсні закономірності громадського поступального руху, тотожні “культурній легітимації нормативної системи”, а точніше загальнообов’язкова “підсистема звіту”, або інтегративна система цінностей. Саме вона сприяє внутрішній інтеграції суспільства як певної соціальної системи у певних умовах. Повна ж підстава права визначається у взаємодії реальних і фактичних підстав, які трактують як здійснення правового феномена загалом. В основі цієї взаємодії “розуміння”, “осмислення” суб’єктом зв’язку між цінністю (реальних підстав) і нормою (фактичних підстав), яке активізує реальне здійснення ціннісних орієнтацій усіма, хто їх поділяє [163]. Відтак, право, за Т. Парсонсом, це такий елемент культурно-нормативної системи, на який покладено завдання пом’якшення потенційних конфліктів, що закладені в людині, із соціальною системою.
Вся работа доступна по Ссылке
