Соціально-економічні передумови впровадження ґрунтозахисної системи землеробства

          У соціально-економічному розвитку країни сільське господарство посідає особливе місце. Це одна з основних галузей національної економіки, яка забезпечує виробництво продуктів харчування і є визначальною умовою розвитку суспільства [1, 2, 3]. Президент НАНУ академік Б.Є. Патон зазначав, що продовольча проблема «...за своєю суттю є фундаментом подальшого розвитку людства» [4, с.5]. Тому у Програмі економічного і соціального розвитку України (2004- 2015 рр.) вагоме місце відводиться саме розвязанню проблеми продовольчої безпеки країни [5]. Також слід погодитися із положеннями вчених - аграрників, що саме рівень і якість харчування є одним із визначальних показників соціально-економічного розвиткусуспільства [3, 6]. У теперішній час в Україні обсяги виробництва з 2000-х років стабільно зростають, але погіршен¬ня якості сільськогосподарської продукції та низька платоспроможність насе¬лення не задовільняють навіть мінімальної потреби споживання основних проду¬ктів харчування. Якщо порівняти дані нормативної потреби і фактичного споживання продуктів харчування за 2011 р., то можемо зробити висновок, що м’ясними та молочними продуктами середньостатистичний українець забезпечений менш ніж на 60 % (додаток А). Така ситуація не тільки не відповідає науково обґрунтованим нормам, а в переважній більшості нижче рівня прожиткового мінімуму. Безперечно погоджуємося з висновками О.Г. Білоруса, що у міжнародному порівнянні за рівнем споживання основних харчових компонентів, Україна суттєво відстає від провідних країн світу [7].           Приведені дані додатку Б свідчать про те, що Україна по виробництву зерна на душу населення випереджає такі країни як Аргентина, Білорусь, Великобританія, Німеччина, і Польща, а по виробництву картоплі і овочів займає друге місце після Білорусії. Що стосується виробництва продукції тваринництва, то тут наша країна суттєво відстає. Водночас Україна, з її найродючишими у світі землями, має великий невикористаний потенціал і може виробляти набагато більше сільськогосподарської продукції [8-10]. «При інтенсивному освоєнні земель потенціал виробництва зерна в Україні складає 70-80 млн тонн». Такий прогноз 23 червня на конференції «Зерновий форум-2011» в Ялті озвучив представник ДП «Державна продовольчо-зернова корпорація України» Андрій Друзяка [12, с. 152]. За данними інших вітчизняних експертів Україна може виробляти не менше 70 млн тонн зерна, а за оцінками FАО – не менше 100 млн тонн зерна. Таким чином, при застосуванні ефективних систем землеробства та сприятливої економічної політики Україна має можливість в 2-3 рази збільшити виробництво продукції на душу населення[4, с. 396-397].           Для розв’язання продовольчої проблеми в найближчі роки необхідно суттєво підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, переважно за рахунок інтенсифікації. Застосування інтенсивних технологій, як зазначав С.І. Дорогунцов, призведе до підвищення рівня техногенного наван-таження не тільки на земельні, лісові та водні ресурси, але і на здоров'я людини [13, с. 8]. Саме тому прийшов час переходити на сучасні системи землеробства (ґрунтозахисне, біологічне, екологічне), які гармонізують в природному балансі.           У соціально-економічному розвитку суспільства земельним ресурсам завжди належала провідна роль. Тому характер і масштаби земельних перетворень слід розглядати як один із вирішальних чинників, що визначають темпи та ефективність розвитку національної економіки, формування ринкових відносин [14]. У перші роки ринкових трансформацій основні напрями аграрної політики були сформульовані І.І. Лукіновим, О.М. Онищенком, В.В. Юрчишиним, П.Т. Саблуком та ін. [17-20]. У цих працях були чітко визначені контури аграрної політики в Україні післярадянського періоду. Так, наприклад, І.І. Лукінов писав: «Реформа аграрного сектора зможе бути справді ефективною тільки тоді, коли спиратиметься на точні економічні розрахунки, ініціативу та інтереси селян, їх внутрішні бажання, економічні й технічні можливості, знання і вміння вести власне високотоварне господарство за сучасною технологією» [21, с. 631]. У свою чергу вітчизняні реформатори в основу ринкових трансформацій поклали досить жорсткі підходи. Можливо замість формування багатоукладного аграрного сектора, варто було б удосконалити вже добре знайомі форми господарювання на прикладі колгоспів і радгоспів [22].           Постійно підкреслював І.І. Лукінов, що: «Головний принцип реформування полягає в тому, що перш ніж «революційно» руйнувати, треба створити нові форми, які б закономірно забезпечували більш високі темпи економічного зростання і ефективність з поступовим витісненням старих і віджилих… Особливо небезпечним є руйнування продуктивних сил тваринництва (зокрема – такої складної галузі, як молочне скотарство)» [21, с. 634-635]. Зрозуміло, що кінцеві наслідки ринкових трансформацій, зокрема руйнації, не міг прогнозувати ніхто. Ми також погоджуємося із висновками заслуженого працівника сільського господарства Д.А. Юрченка, який зазначає, що ні аграрна, ні «земельна реформи в цілому не вирішили поставлених перед ними навіть обмежених завдань, земельні відносини стали вкрай заполітизованими. Село продовжує деградувати. В результаті неефективного перерозподілу власності за короткий період виявилась зруйнованою матеріально-технічна база крупного товарного виробництва, впала продуктивність сільськогосподарського виробництва, посилився ціновий диспаритет, не відбувається відтворення родючості ґрунтів» [23, с. 65-66]. Підтвердженням цього є свідчення Б.М. Данилишина про те, що «…здійснюване в нашій країні реформування земельних відносин виявилось непродуктивним, загострило земельні питання, доводячи протиріччя в земельних відносинах до крайнього радикалізму, а то й до антагонізму; сформувались тенденції економічної і демографічної деградації села, соціальної дезорганізації українського суспільства» [24, с. 4]. У зв’язку з аграрними реформами 1991-2002 рр. відбулося розукрупнення сільськогосподарських підприємств, розпаювання сільськогосподарських земель, а як наслідок це унеможливлює: дотримання сівозмін, запровадження природоохоронних, протиерозійних заходів, розвиток галузі тваринництва та технічної інфраструктури села.           Карл Маркс, відмітив вагому роль землі у виробництві: «… труд не единственный источник производимых им потребительных стоимостей, вещественного богатства. Труд есть отец богатства, как говорит Уильям Петти, земля – его мать» [46, с. 52]. За площею сільськогосподарських угідь та ріллі Україна посідає перше місце в Європі. В Україні з 60,3 млн га її території 41,6 млн га (68,9 %) становлять сільськогосподарські угіддя, із них розорюється 78 % [25, с. 72]. За роки земельної реформи (1991 - 2010 рр.) площа сільськогосподарських угідь зменшилася на 433,9 тис. га, а площа ріллі на – 1329,6 тис. га [26, с.76]. На нашу думку, зменшення площ ріллі відбулося через складний період реформування аграрного сектору, як наслідок – це подрібнення земельних масивів, нестача матеріально-технічних ресурсів та ін., тому значна частина ріллі не обробляється.          

Вся работа доступна по Ссылке