Стратегічне планування у ринковій економічній системі

          Сучасні процеси глобалізації, інтернаціоналізації та інтенсифікації міжнародних зв’язків окрім відчутних переваг, зумовлюють також і певні виклики для економік окремих країн, які додаються до внутрішніх проблем та посилюють їх. Економічні одиниці повинні докладати все більше зусиль не тільки для того, щоб залишатись «на плаву», але й щоб їхня діяльність була ефективною, а існування – доцільним. Уряди повинні все ретельніше продумувати свою політику, планувати дії, заходи, механізми їхньої реалізації тощо. В сьогоднішніх умовах, коли зовнішнє середовище є мінливим, нестійким і нестабільним, виникає все більша й більша потреба не лише у короткостроковому, але й у довгостроковому плануванні діяльності суб’єктів економіки. Саме тому посилюється актуальність стратегічного планування як необхідного елемента для забезпечення сталого функціонування як окремих підприємницьких структур, секторів, так і економіки в цілому.          Появі поняття «стратегічне планування» передувало довготривале застосування в економічній теорії та практиці категорії «стратегія». Термін «стратегія» походить від давньогрецьких слів «stratos» (армія, військо) і «agos» (я керую), за своїм походженням він трактується як мистецтво полководця [50, с. 6]. Історично термін належав до військового лексикону й означав планування і запровадження в життя політики держави та військово-політичних союзів окремих країн з використанням усіх доступних засобів. Запозичення терміну в економічну науку пов’язане з тим, що підприємства в розвинених країнах наприкінці 1950-х років опинилися в умовах, близьких до «військових дій» (насичення ринку, зростання конкуренції), що обумовило потребу в боротьбі заради виживання [228, с. 233]. З того часу ситуація не спростилась, а навпаки – на сьогодні конкурентна боротьба загострилася, що зумовлює актуальність активізації застосування стратегічних заходів.          Поняття стратегії отримало широке висвітлення в економічній літературі, хоча дана категорія трактувалася різними авторами не однаково. Так, за оцінками З. Шершньової, у літературі існує два підходи до визначення стратегії:          1. Стратегія як процес – дає відповіді на питання: А («Хто ми є?», «Де ми перебуваємо?»); Б («Куди ми йдемо?»); перехід із положення А у положення Б («Коли і як ми досягнемо наших цілей?»).          2. Стратегія як результат (ототожнення мети та стратегії, що зумовлено необхідністю встановлення конкретних орієнтирів для здійснення стратегічної діяльності) [228, с. 233-234]. Згідно з поглядами О. Виханського, також існують два протилежні підходи до розуміння стратегії, хоча й дещо інші. Перший підхід окреслює стратегію як конкретний довгостроковий план досягнення конкретної довгострокової цілі, а розробка стратегії – це знаходження цілі та складання довгострокового плану її реалізації. При другому трактуванні стратегії – це довгостроковий якісно визначений напрям розвитку організації, який стосується сфери, засобів і форм її діяльності, системи взаємовідносин, а також позиції організації в оточуючому середовищі, що приводять підприємство до його цілей [72, с. 44]. Другий підхід здебільшого і застосовується у стратегічному плануванні та управлінні.          Деякі автори розглядають стратегію ще з інших концептуальних позицій – філософської та організаційно-управлінської. За організаційно-управлінською концепцією, стратегія – це система продуманих цілеспрямованих дій, орієнтованих на вибір конкретних напрямів діяльності, побудову системи концептуальних пріоритетів щодо набуття стійких конкурентних позицій. Значна кількість фахівців вважає, що основною ланкою є філософська концепція стратегії, яка передбачає правильний вибір методів конкуренції та створення на цьому підґрунті стратегічної унікальності. Філософська концепція відповідає за ефективність ринкової діяльності та визначається як сукупність певних принципів і правил взаємовідносин з усіма зацікавленими соціальними групами, заснованими на своєрідній системі цінностей і переконань. Згідно із цією концепцією, формування стратегії – це визначення місії та цілей [103, с. 111].          Узагальнюючи розглянуті підходи до розуміння стратегії, на відміну від наявних, ми пропонуємо поділ трактування стратегії на такі три складові: 1) стратегія як мета; 2) стратегія як план (інструмент, засіб досягнення мети); 3) стратегія як процес (хід досягнення мети, пошук альтернатив).          Схематично поділ прибічників різних підходів за пропонованою класифікацією подано на рис. 1.1. Так, А. Чандлер розглядає стратегію як визначення основних довгострокових цілей і прагнень підприємства, а також прийняття курсів дій і розподіл ресурсів, необхідних для досягнення цих цілей [245, р. 13]. Прибічник цього ж підходу до розуміння стратегії К.Р. Ендрюс [240] розглядає її як систему об’єктів, цілей чи задач, основних напрямів і планів для досягнення цих цілей.          Натомість І. Ансофф вважає стратегію набором правил для прийняття рішень, якими організація керується у своїй діяльності. Він визначає чотири групи таких правил:          1. Правила, які використовуються при оцінці результатів діяльності організації в теперішньому часі та в перспективі.          2. Правила, за якими складаються взаємини організації з її зовнішнім середовищем, і які визначають види продукції та технології, що будуть розроблятись, а також шляхи збуту виробів і досягнення переваг над конкурентами.          3. Правила, згідно з якими встановлюються відносини та процедури всередині організації. 4. Правила, що визначають повсякденну діяльність організації [41, с. 30].          Цього ж підходу дотримуються А. Томпсон та А. Стрікленд, які розуміють стратегію як інструмент менеджера для виконання визначених завдань. На їхню думку, стратегія фірми складається з дій та підходів управлінського персоналу до досягнення заданих показників діяльності [212, с. 11]. Прибічником даного підходу є і Дж.Б. Куінн [268], який визначає стратегію як шаблон чи план, що інтегрує головні цілі організації, політику і послідовність дій в єдине ціле.          

Вся работа доступна по Ссылке