Взаємозв’язок державного регулювання та стратегічного планування секторального розвитку

          Сучасний розвиток ринкової економіки часто пов’язують із необхідністю посилення ролі, функцій і рівня державного регулювання. Особливо актуалізується ця значимість в умовах економічних криз, які усе частіше стають супутниками окремих етапів світового економічного розвитку. При цьому державне регулювання та стратегічне планування, на нашу думку, перебувають у логічному взаємозв’язку. З одного боку, стратегічне планування можна розглядати як функцію державного регулювання. З іншого боку, державне регулювання економіки можна вважати складовою стратегічного планування макроекономічного розвитку.          Державне регулювання економіки має давню історію. Зародилося воно ще на Стародавньому Сході. Фактично вся економічна думка того часу зводилася до державного управління як форми державного регулювання. Є згадки про нього і у письмовій пам’ятці Стародавнього Єгипту «Настанови гераклеопольського царя своєму синові», де говориться про ланку, яка з’єднує населення та фараона – ланку апарата управління, яка могла забезпечити ефективне царювання. Необхідність державної політики та державного управління розкрита й у пам’ятці Стародавньої Індії – «Артхашастра» Каутілья. Саме там доводиться важливість управлінського апарату, який контролює усі галузі господарства, а особливо – сільське господарство, зокрема – землеробство.          Із розвитком господарств і економіки в цілому посилюється роль економічної науки. Починають з’являтись протилежні уявлення стосовно певних питань, що збагачує та розширює економічну думку. Державне регулювання – не виключення. Як відомо, в історичному контексті значимими були два погляди щодо його доцільності, які узагальнено можуть бути зведені до двох концепцій: концепція регульованої економіки, у складі якої варто виокремити протекціонізм, і концепція вільної від державного втручання економіки, зокрема – лібералізм.          В основі протекціонізму – твердження про те, що держава повинна активно втручатися в економіку, захищати та підтримувати національних товаровиробників, використовувати низку форм і методів для регулювання національної економіки. Історично першими про необхідність державного регулювання економіки говорили меркантилісти. Їхнє вчення фактично було ідеологією активного державного втручання в економічне життя. Вони стверджували, що уряд повинен підтримувати промисловість і торгівлю через введення високого ввізного мита, встановлення законів для зменшення виробничих витрат, збільшення експорту та ін. Також за державою закріплювалося право на регулювання внутрішнього виробництва та ринку (регламентація цін, стандартів якості й умов виробництва продукції тощо). Тобто меркантилісти були переконані, що держава повинна регулювати розвиток промисловості й торгівлі.          Опонентами меркантилістів були фізіократи, які стверджували, що держава повинна триматися подалі від бізнесу і дозволити економіці приймати власний природній курс – «laissez faire» (політика невтручання). Узагальнено ця політика передбачала мінімальне державне регулювання економіки лише у тих сферах, з якими не міг впоратися приватний сектор (таких як національна оборона тощо).          Вагому роль у дебатах щодо необхідності уряду й урядової діяльності відіграв А. Сміт. Своєю працею «Дослідження про природу і причини багатства народів» він намагається довести, що роль держави необхідно обмежувати, що економіка здатна розвиватися сама під управлінням «невидимої руки» ринку, виробляючи у такий спосіб необхідні товари найкращої якості. Згідно із його концепцією, люди, задовольняючи власні потреби, задовольняють і суспільні, самі не усвідомлюючи цього. У Сміта було багато послідовників (зокрема Дж. Ст. Міль – один з прихильників принципу «laissez faire»), проте були і такі (К. Маркс, C. Сісмонді, Р. Оуен та ін.), які категорично не погоджувалися з ліберальними доктринами, захищаючи роль держави у регулюванні економіки і, перш за все, виробництва.          Ще одним визначним прихильником державного регулювання економіки був Дж. М. Кейнс. З його ім’ям пов’язаний перехід від мікроекономічного підходу в економіці до макроекономічного. Він був ідеологом державно-монополістичного капіталізму. Кейнс вважав, що механізм капіталістичної системи сам не в змозі забезпечити усунення таких негативних явищ як безробіття та кризи, тому необхідний централізований контроль. Держава зможе вплинути на схильність до споживання через систему податків, норму процентів тощо. Отже, держава – вирішальний фактор економічного розвитку.          Ключову роль держави відстоює також неокейнсіанська теорія росту. Неокейнсіанці стверджували, що державне регулювання економіки спроможне забезпечити стабільність економіки. Саме вони розробили ряд прямих (податкова політика, бюджетне фінансування, кредитна політика, механізм прискореної амортизації) і непрямих (вплив на економічні інтереси, моральне переконання тощо) заходів регулювання економіки.          Як і в XVI-XIX століттях, так і зараз триває дискусія щодо масштабів і сфер втручання держави в економіку. Ідеї доцільності та необхідності державного регулювання знаходили багатьох прихильників і супротивників. В історії відомо багато подій, які підтверджують необхідність урядової діяльності. Велика депресія 1930-х рр. у США, сучасні світові фінансові кризи та інші потрясіння доводять неспроможність ринкової економіки до саморегулювання. Адже саме в такі періоди життєво необхідні різноманітні державні програми стабілізації економіки, активні дії з боку уряду задля подолання дисбалансів і негативних наслідків кризових явищ.          Нині державне регулювання наявне в усіх країнах, як економічно розвинених, так і в таких, що розвиваються. Відрізняються лише сфери й розміри цього регулювання. Якщо в одних країнах наявний мінімальний державний вплив, то в інших існує необхідність значного державного втручання.          Іншим аспектом, який доводить раціональність існування уряду та його регулюючого впливу, є ринкові невдачі («провали» ринку за Дж. Стігліцем). Саме вони заважають ринку вдало функціонувати та бути парето-ефективним. Серед ринкових невдач виокремлюють такі: 1) неефективність конкуренції – для того, щоб працювала «невидима рука», необхідна конкуренція; проте є галузі, де конкуренція обмежена та слабка;          2) товари суспільного споживання – існують певні групи товарів, що не пропонуються на ринку чи пропонуються в обмеженій кількості, такі, як національна оборона, маяки тощо;          3) екстерналії – дії однієї особи накладають витрати на інших, тому уряд реагує на ці екстерналії, наприклад, запроваджуючи обмеження викидів, накладаючи штрафи на порушників природоохоронного законодавства тощо;          4) неповні ринки – ринок не в змозі забезпечити усі потрібні населенню товари та послуги, такі як страхування, кредитування тощо;          5) недостовірність інформації – боротьба уряду з неадекватною інформацією, надання найбільш повної інформації населенню;          6) безробіття, інфляція та дисбаланс – ринки не можуть забезпечити повну зайнятість, тому ключову роль відіграють різноманітні державні програми тощо [203, с. 103-113].          

Вся работа доступна по Ссылке