Теоретичні засади дослідження соціального партнерства в контексті еволюції соціально-трудових відносин

          У сучасних умовах розвитку економіки відбувається становлення нового інформаційно-інтелектуального типу виробництва: провідне значення для прогресу виробництва та інших аспектів суспільного життя набувають знання, професійні та творчі здібності людини. Матеріальні ресурси, зберігаючи своє значення в матеріальному виробництві, набувають менш вагомого значення порівняно з розвитком людського інтелекту. У зв’язку з цим пріоритетним завданням виступає формування знань, умінь та навичок працівників, що виступає необхідним чинником розвитку та найціннішим економічним ресурсом постіндустріального суспільства.           Для постіндустріального суспільства, як зазначає О. Комарова, «закономірним є зростання ролі знань як стратегічного ресурсу. Тому цілком об’єктивним є підвищення вимог до якості робочої сили, що висуваються до неї з боку сучасного високотехнологічного виробництва. Безперервна освіта стає нормою життя, а здатність робочої сили до постійного оновлення знань та умінь розглядається як найголовніша її якісна характеристика» [59].          Значне прискорення науково-технічного прогресу зумовлює стрімко зростаючі вимоги до якісного рівня робочої сили, особливо до тієї її частини, що втілює генерування і розробку нових технологічних ідей. Виробництво – не самоціль, це також засіб розвитку особистості. Вимоги зростають і в зворотному напрямку: від працівника до виробництва, до якості трудового життя взагалі. Якість робочої сили і трудового життя потребує відповідного рівня освіти [169, с. 80]. Зміна ролі соціальної складової у економічному розвитку передбачає підвищення уваги до соціальних аспектів продуктивної діяльності на всіх рівнях управління, де соціальні чинники втілено у сфері соціально-трудових відносин. Рівень розвитку соціально-трудових відносин визначає ступінь соціалізації взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями, соціальної орієнтованості економіки, рівень демократизації суспільства та, – рівень соціально-економічного розвитку держави в цілому. Тому необхідним є реформування соціально-трудових відносин, з метою створення сприятливих умов для підвищення якості трудового життя, гідної оплати праці, розвитку людського капіталу, що стане підґрунтям для стійкого соціально-економічного розвитку.           Г. Тульчинський зазначає: «... досвід соціально-економічного розвитку і модернізації переконливо демонструє залежність успішності цих процесів від консолідації суспільства на основі не просто взаємної довіри держави, бізнесу і громадянського суспільства, але і різнопланового соціального партнерства» [150].          На сучасному етапі в Україні категорія соціально-трудових відносин змінюється, формується на новому економічному та політичному ґрунті, не маючи однозначного трактування. Важливим у цьому контексті є дослідження поглядів українських та російських учених (зокрема, О. Грішнової, Н. Єсінової, Л. Балабанової, М. Семикіної, А. Колота, П. Буряка та ін.) стосовно визначення поняття соціально-трудових відносин.           Соціально-трудові відносини, на думку О. Грішнової, слід розуміти як «комплекс взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями за участі держави, які пов’язані з наймом працівників, використанням та оплатою їхньої праці, відтворенням робочої сили і спрямовані на забезпечення соціальної злагоди, високого рівня якості життя працівників, високої ефективності роботи підприємства» [24, с. 215].          Згідно з визначенням М. Семикіної, С. Пасєки, Ю. Петрова, соціально-трудові відносини – це «взаємовідносини між найманим працівником і роботодавцями з приводу працевлаштування, праці, її умов, оплати, соціального захисту, освітньо-професійного розвитку, які за участю держави та на засадах колективно-договірного регулювання набувають цивілізованих форм, підкріплюються соціальними гарантіями, спрямовуються на забезпечення ефективної праці та безконфліктної збалансованості інтересів» [138, с. 21].          

Вся работа доступна по Ссылке