Поняття конституційного права на судовий захист

          Одним із чинників, які забезпечують благополуччя людини в сучасному світі, є параметри правового статусу особи, що дозволяють їй відчувати себе захищеною від можливих порушень її прав, свобод та законних інтересів. У випадку ж такого порушення або виникнення його реальної загрози особа потребує дієвого захисту з боку держави, найбільш цивілізованим способом якого є захист, що здійснюється шляхом використання судових процедур, передбачених законом. Адже з давніх часів справедливість у людській свідомості пов’язується із правом та правосуддям, а принцип «не можна бути суддею у власній справі» (nemo judex in re sua) давно став аксіомою.           Звернення особи до судового захисту ініціює правозастосовну діяльність суду, завдяки якій досягається баланс публічних та приватних інтересів і реалізується принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, проголошений статтею 3 Конституції України. Загроза порушення прав людини може виходити не лише від інших осіб, а й з боку самої держави в особі її органів влади або їх представників – суб’єктів владних повноважень. Особливо це стосується сфери кримінального судочинства як такої, де з метою вирішення його завдань, захисту фізичних та юридичних осіб, які постраждали від злочинів, органи державної влади наділені надзвичайно широкими повноваженнями.           Це обумовлює необхідність створення ефективного процесуального механізму захисту прав, свобод і законних інтересів людини не лише від злочину, а й від зловживання органами державної влади наданими їм повноваженнями, зміни парадигми кримінального процесу – від розгляду його як способу боротьби зі злочинністю до постановки проблеми в зовсім іншій площині, а саме – визначення його як способу державного захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь. У цій парадигмі особливе місце відводиться конституційному праву людини на судовий захист, забезпеченню його на всіх стадіях кримінального процесу, оскільки саме судовій процедурі притаманні суттєві переваги, що створюють належні умови для захисту учасників кримінального судочинства, а тому й забезпечують досягнення його завдань та ефективність провадження в цілому. Реформування судового устрою та судочинства, зазначає Ю. М. Грошевий, має будуватися на таких засадах, як право кожного на судовий захист і забезпечення кожному права на доступ до правосуддя. Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи і основою справедливого судочинства [ , с. 8]. Механізм судового захисту є основним і найбільш ефективним способом забезпечення верховенства права, захисту прав, свобод і законних інтересів людини.           Недосконалість правового механізму реалізації конституційного права на судовий захист у сфері кримінального судочинства, порушення прав і законних інтересів його учасників, наявність судових помилок, невирішеність проблеми доступності правосуддя вимагають ґрунтовного наукового аналізу цих питань. У сфері кримінального судочинства права і свободи людини набувають особливого значення, оскільки виступають для органів публічної влади як імператив, цінність, захист якої визначає спрямованість та зміст всієї кримінально-процесуальної діяльності. У цьому плані не втратили своєї актуальності слова М. С. Строговича, написані більше чверті століття тому: «Людська особистість — це найвища цінність з усіх цінностей, якими володіє суспільство» [ , с. 20].           Дослідження особливостей реалізації конституційного права людини і громадянина на судовий захист викликає необхідність з’ясування сутності самого поняття даного права. На конституційному рівні воно передбачено у ст. 55 Основного Закону України. Проте при ознайомленні з її текстом звертає на себе увагу той факт, що на відміну від інших суб’єктивних прав людини, які містяться у його другому розділі, право на судовий захист термінологічно не визначено, а розкривається через встановлення його окремих складових.           Так, ч. 1 ст. 55 Конституції України містить положення, відповідно до якого права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Особливістю цієї норми, яка відрізняє її від аналогічних положень багатьох Конституцій держав-членів СНД, є те, що судовий захист у ній декларується як функція судової влади, а не як відповідне суб’єктивне право, оскільки йдеться про визначення напряму діяльності суду – захист прав і свобод людини. Частина 2 цієї ж статті гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до ч. 3 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Вбачається, що в цих конституційних положеннях знайшли відображення окремі елементи права на судовий захист.          У порівняльно-правовому аспекті зазначимо, що як суб’єктивне право на судовий захист закріплюють конституції республік Вірменії (ст. 38), Грузії (ст. 42), Латвії (ст. 92), Казахстану (ст. 13), Молдови (ст. 20), Естонії (ст. 15). Так, згідно зі ст. 42 Конституції Грузії, ст. 15 Конституції Естонської Республіки кожна людина має право звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод, ст. 13 Конституції Республіки Казахстан надає кожному право на судовий захист його прав і свобод; ст. 92 Конституції Латвійської Республіки закріплює право кожного захищати свої права і законні інтереси у справедливому суді [ ]. Аналогічні положення містяться й у конституціях інших європейських держав. Наприклад, відповідно до ст. 24 Конституції Іспанії кожному надається право на ефективний судовий захист своїх законних прав та інтересів і в жодному разі не дозволяється відмова у такому захисті, ст. 24 Конституції Італійської Республіки надає всім право у судовому порядку діяти для захисту своїх прав і законних інтересів. Порівняльний аналіз наведених конституційних норм дозволяє дійти висновку, що вони відрізняються певним ступенем однаковості; характерним для них є закріплення суб’єктивного права на судовий захист або захист прав і свобод особи у суді. У зв’язку із цим справедливим є твердження, що можливість реалізації конституційного права на судовий захист визнана більшістю сучасних демократичних держав як дієва гарантія правового статусу особи [ , с. 39]. На перший погляд, йдеться лише про термінологічні розбіжності, проте більш детальне дослідження цього питання дозволяє дійти висновку про неоднаковий підхід законодавців держав до визначення нормативного змісту цього права. Вказане обумовлює необхідність з’ясування правової природи даної юридичної можливості, формулювання поняття та розкриття змісту права на судовий захист, а також нормативного визначення як фундаментального права людини, що відкриває їй можливість захистити інші права, свободи та законні інтереси.          

Вся работа доступна по Ссылке