---

Застосування щодо Уповноваженого з прав людини заходів забезпечення кримінального провадження

Види заходів забезпечення кримінального провадження, які застосовуються з метою досягнення його дієвості, визначено у ст. 131 КПК України, а саме:

1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід;

2) накладення грошового стягнення;

3) тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом;

4) відсторонення від посади;

5) тимчасовий доступ до речей і документів;

6) тимчасове вилучення майна;

7) арешт майна;

8) затримання особи;

9) запобіжні заходи.

Проведемо дослідження особливостей застосування щодо Уповноваженого таких заходів забезпечення кримінального провадження: затримання; запобіжних заходів; відсторонення від посади.

Актуальним для розгляду є питання про порядок затримання Уповноваженого за підозрою у вчиненні злочину.

У главі 37 КПК не йдеться про особливості затримання Уповноваженого. Про них зазначено у ч. 3 ст. 20 Закону, відповідно до якої Уповноважений не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий. Таким чином, поки така згода не надана, слідчий, прокурор не може прийняти рішення про застосування щодо Уповноваженого такого тимчасового запобіжного заходу, як затримання.

На нашу думку, прогалиною чинного КПК є те, що цей Кодекс не визначає, якими мають бути подальші дії органу досудового розслідування, якщо під час затримання особи за місці вчиненні кримінального правопорушення з’ясується, що особа, яка його вчинила, є Уповноваженим.

У кримінально-процесуальному законодавстві деяких країн дане питання вирішено. Так, наприклад, у ст. 449 КПК РФ встановлено, що Уповноважений з прав людини, який затриманий за підозрою у вчинені злочину в порядку, встановленому ст. 91 цього Кодексу, за виключенням випадків затримання на місті злочину, має бути звільнений негайно після встановлення його особистості [56].

Таким чином, положення ст. 449 КПК РФ про негайне звільнення Уповноваженого після встановлення його особистості не стосується того випадку, коли він затриманий на місці злочину, тобто відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 91 цього Кодексу. Як має діяти слідчий у цій ситуації, зазначено у п. 2 ст. 12 Федерального конституційного закону «Про Уповноваженого з прав людини у Російській Федерації» [39]. У цій нормі вказано, що в разі затримання Уповноваженого на місці злочину посадова особа, яка проводила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це Державну Думу, що повинна прийняти рішення про надання згоди на подальше застосування цього процесуального заходу. У разі неотримання протягом 24 год згоди Державної Думи затримання Уповноважений має бути негайно звільнений.

Отже, відповідно до змісту п. 2 ст. 12 зазначеного Закону, Уповноваженого можна тримати під вартою протягом 24 год поки Державна Дума прийматиме рішення про надання згоди на його затримання.

Російські процесуалісти дають дуже стислі коментарі цієї норми. Так, наприклад, у коментарі до КПК РФ (за загальною редакцією В.П. Веріна, В.В. Мозякова) лише зазначено, що в разі затримання на місці злочину Уповноваженого він може бути доставлений до територіального прокурора. При цьому у строк не більше 3 год має бути складено протокол затримання в порядку, передбаченому ст. 92 КПК РФ [100, с. 901].

Норми, аналогічні або схожі за змістом до п. 2 ст. 12 Федерального конституційного закону «Про Уповноваженого з прав людини у Російській Федерації», є і в законах інших країн, які визначають статус Уповноваженого.

Так, наприклад, у ч. 2 ст. 21 Закону Придністровської Молдавської Республіки «Про Уповноваженого з прав людини у Придністровській Молдавській Республіці» від 3 листопада 2005 року зазначено, що в разі затримання Уповноваженого на місці злочину посадова особа, яка здійснила затримання, негайно повідомляє про це Верховну Раду Придністровської Молдавської Республіки, що повинна прийняти рішення про надання згоди про подальше застосування цього процесуального заходу. Якщо протягом 24 год згоди не буде отримано, Уповноваженого має бути негайно звільнено [101].

У ст. 12 Закону Республіки Молдова «Про парламентських адвокатів» від 10 жовтня 1997 року вказано, що парламентських адвокатів не може бути затримано без попередньої згоди Парламенту, за винятком випадків затримання на місці злочину [102].

У ч. 3 ст. 6 Закону Азербайджанської Республіки «Про Уповноваженого з прав людини (омбудсмана) Азербайджанської Республіки» від 28 грудня 2001 року йдеться про те, що Уповноваженого не може бути затримано, за виключенням випадків затримання на місці злочину. У разі затримання Уповноваженого на місті злочину орган, що його затримав, протягом 24 годин повинен повідомити про це Генерального прокурора Азербайджанської Республіки та Мили Меджліс цієї країни [103].

У ч. 4 ст. 6 Закону Киргизської Республіки «Про Омбудсмана (Акийкатчи) Киргизської Республіки» від 31 липня 2002 року регламентовано, що омбудсмана не може бути затримано без згоди Жогорку Кенеша (парламент цієї країни), за виключенням затримання на місці злочину. У ч. 5 цієї статті зазначено, що в разі затримання омбудсмана на місці злочину посадова особа, яка здійснила затримання, негайно повідомляє про це Генеральну прокуратуру. Генеральна прокуратура повідомляє про це парламент, який повинен прийняти рішення про надання згоди на подальше застосування цього процесуального заходу. При неотриманні протягом 24 год такої згоди на затримання омбудсмана має бути негайно звільнено [104].

У ч. 1 ст. 8 Закону Республіки Таджикистан «Про Уповноваженого з прав людини у Республіці Таджикистан» від 20 березня 2008 року визначено, що Уповноваженого не може бути затримано без згоди органу, що призначив його, за виключенням випадків затримання його на місці вчинення злочину [88].

У ч. 2 ст. 19 Закону Республіки Вірменія «Про Захисника прав людини» від 21 жовтня 2003 року йдеться про те, що в разі затримання Захисника з прав людини на місці злочину посадова особа, яка здійснила затримання, негайно повідомляє про це Національне Зібрання Республіки Вірменія, яке повинно прийняти рішення про надання згоди на його подальше застосування. При неотриманні протягом 24 год такої згоди Захисника з прав людини має бути негайно звільнено [41].

Загалом, можна погодитися з нормативним регулюванням у законодавстві цих країн питання про особливості затримання Уповноваженого. Однак все ж таки, на наш погляд, існують деякі прогалини. Необхідно акцентувати увагу на тому, що законодавець РФ, Придністровської Молдавської Республіки Азербайджанської Республіки, Киргизської Республіки, Республіки Таджикистан, Республіки Вірменія не пов’язує прийняття рішення про затримання Уповноваженого з тяжкістю вчиненого ним злочину.

Це питання вирішено законодавцем Естонської Республіки. Як зазначено вище, омбудсман у цій країні має назву – Канцлер юстиції. Його діяльність регулюється Законом «Про Канцлера юстиції» від 25 лютого 1999 року [105]. Про особливості здійснення щодо нього кримінального провадження йдеться у главі 14 КПК Естонської Республіки «Особливий порядок складання обвинувального акта та вчинення процесуальних дій» [59]. У ч. 2 ст. 377 цього Кодексу зазначено, що Канцлера юстиції може бути затримано як підозрюваного без згоди Рийгіногу (так в Естонії називається парламент), якщо його застали при вчиненні злочину першого ступеня.

У ч. 1 ст. 7.2 КК Естонської Республіки «Ступені тяжкості злочину» [106] роз’яснено, що злочини поділяються на злочини першого, другого та третього ступеня. Відповідно до ч. 2 даної статті, злочином першого ступеня визнається карне умисне або необережне діяння, за вчинення якого цим Кодексом як максимальне покарання передбачено позбавлення волі на строк більше восьми років або довічне позбавлення волі.

Таким чином, зі змісту ч. 2 ст. 377 КПК Естонської Республіки можна дійти висновку, що якщо Канцлера юстиції застали при вчиненні злочинів другого та третього ступеня, його не може бути затримано як підозрюваного до надання згоди на це парламентом.

У КПК Естонської Республіки, на відміну від кримінально-процесуального законодавства інших країн, також регламентоване питання про особливості проведення деяких слідчих дій щодо омбудсмана, затриманого на місці вчинення злочину, до отримання згоди парламенту на подальше застосування затримання. Так, у ч .2 ст. 377 КПК цієї країни йдеться про те, що в разі затримання канцлера юстиції без згоди парламенту може бути проведено його особистий обшук та освідування.

На нашу думку, у кримінально-процесуальному законодавстві України також доцільно, як у законодавствах РФ, Придністровської Молдавської Республіки, Азербайджанської Республіки, Республіки Таджикистан, Республіки Вірменія, Естонської Республіки регламентувати питання про особливості затримання Уповноваженого за підозрою у вчиненні злочину.

Цю пропозицію можна обґрунтувати не тільки тим, що дане питання врегульовано в законодавстві цих країн, а й тим, що у ч. 1 ст. 208 КПК вказано, що особливості затримання окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Однак у цій главі йдеться лише про деякі аспекти затримання судді та народного депутата України, а про особливості затримання Уповноваженого не згадується.

Вважаємо, що відповідною нормою доцільно доповнити не ст. 20 Закону, а ст. 482 глави 37 КПК України. Цю норму пропонуємо викласти в такій редакції:

«Уповноваженого з прав людини, затриманого за підозрою у вчиненні злочину в порядку, встановленому ст. 208 цього Кодексу, за виключенням випадків затримання на місті особливо тяжкого злочину, має бути звільнено негайно після встановлення його особистості.

У разі затримання Уповноваженого з прав людини за місці вчинення особливо тяжкого злочину слідчий, що проводив затримання, зобов’язаний негайно повідомити про це Генерального прокурора України, який негайно повинен звернутися до Верховної Ради України з поданням про подальше застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження. При неотриманні протягом 24 годин згоди Верховної Ради України за подальше затримання Уповноваженого з прав людини його має бути негайно звільнено. До отримання такої згоди Уповноважений з прав людини може бути підданий особистому обшуку, освідуванню».

 

 

Вся работа доступна по <a href=

"  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16775.html "