---

Соціально-економічні передумови управління інноваційним потенціалом машинобудівного підприємства

Розвиток науки в першій половині XX ст. характеризувався посиленням регулюючих функцій держави шляхом створення відомчих наукових інститутів і лабораторій, збільшенням частки бюджетного фінансування. Різко зріс ступінь одержавлення науки в період Другої світової війни і післявоєнні роки. Міжнародні відносини визначалися "гонкою озброєнь", в основі якої лежали новітні науково-технічні розробки. Успіхи у впровадженні технологій подвійного призначення забезпечували високу конкурентоздатність, кращі можливості для експортної експансії й одержання більш високих прибутків.

В даний час індустріально розвинуті країни направляють зусилля на забезпечення довгострокового і стійкого економічного росту шляхом переходу на інноваційний шлях розвитку, що полягає в забезпеченні взаємодії науки, утворення, виробництва і фінансово-кредитної сфери. Особлива увага приділяється інформаційним технологіям, мікропроцесорній і енергозберігаючій техніці, новим матеріалам, нано- і біотехнологіям - усім стратегічним напрямкам, що зв'язані з використанням високих технологій.

Розвинуті країни почали використовувати науку як засіб виробництва багатств. Область інноваційної політики охопила структурні співвідношення в системі "наука - виробництво"; форми і способи включення науково-технічних результатів у господарський оборот; ресурсне забезпечення сфери нововведень (включаючи систему безупинного утворення); організаційно-правові й економічні форми інноваційної діяльності.

У розвинутих країнах значну частину національних витрат на науку складають засоби з державного бюджету. У 2009 р. участь держав у фінансуванні загальнонаціональних досліджень і розробок, в різних джерелах, складала (у %):

США - 31,0

Японія - 17,7

Німеччина - 30,4

Франція - 39,0

Великобританія - 31,3

Республіка Корея - 23,9

Канада - 35,4

Росія - 60,6

Україна – 16,4 [81]

У зв'язку з тим що створення і впровадження нововведень вимагають об'єднаних зусиль різних економічних і соціальних сфер, інноваційний шлях розвитку неможливий без здійснення державної підтримки. Для цього використовуються три схеми.

1. Пряма участь держави в реалізації спеціальних цільових програм і асигнуваннях регіональних, місцевих органів влади; створення великих національних центрів (лабораторій), що знаходяться на бюджетному фінансуванні і безкоштовно надають отримані знання широкому колу потенційних користувачів.

2. Надання субсидій і грантів для здійснення конкретних проектів в області науки, культури.

3. Забезпечення приватним підприємствам і обличчям сприятливих умов для науково-технологічних розробок. Приватному бізнесу, що вкладає засоби в наукові дослідження і придбання необхідного для цього устаткування, надаються різноманітні податкові пільги, державні кредити і гарантії, а також фінансування через участь держави в акціонерному капіталі [78].

Державна інноваційна політика спрямована в майбутнє, їй необхідні гнучкість, динамізм у єдиній системі наукової, технологічної, інфраструктурної, регіональної й освітньої політики.

У кожній країні регулювання інноваційної діяльності здійснюється по-своєму, з урахуванням можливостей розвитку економіки, природних і інтелектуальних ресурсів.

По характеру проведення інноваційної політики держави можна підрозділити на наступні категорії:

- країни, орієнтовані на поширення нововведень, у яких основна увага приділяється утворенню, стандартизації продукції і спільних програм держави і частки сектора;

- країни, що прагнуть за допомогою великомасштабних програм досягти світового лідерства у визначених областях;

- країни, що здійснюють на основі державної інноваційної стратегії і розвинутій інфраструктурі безупинну структурно-технологічну модернізацію.

Основу ефективності національної економіки складає поряд із природніми і трудовими ресурсами і науково-технічний потенціал країни. Перехід економіки в новий якісний стан збільшив значимість інноваційної діяльності, розвиток наукомістких виробництв, що в кінцевому рахунку є найважливішим чинником виходу з економічної кризи і забезпечення умов для економічного росту.

Зміст інноваційної діяльності в економічній сфері є створення і поширення нововведень у матеріальному виробництві. Вона являє собою ланку між науковою і виробничою сферою, у результаті взаємозв'язку яких реалізуються техніко-економічні потреби суспільства.

Інноваційну сферу від наукової і виробничої відрізняє наявність специфічної маркетингової функції, специфічних методів фінансування, кредитування і методів правового регулювання, а також, що найбільш важливо, особливої системи мотивації інноваційної діяльності. У кінцевому рахунку, ці методи визначаються специфікою інноваційної праці і кругообігу засобів, одержання економічного доходу й інноваційного продукту.

 

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/16989.html " target="_blank">Ссылке</a>

</p>