Становлення та розвиток інституту понятих на теренах України

Науковий підхід як до проблем кримінального процесуального права в цілому, так і у визначенні шляхів удосконалення окремих процесуальних інститутів, зокрема інституту понятих, передбачає звернення до історичного минулого [1, с. 7].

На думку науковців, вітчизняний кримінальний процес у своєму історичному розвитку пройшов такі етапи: кримінальний процес другої половини XIX – початку XX ст. (1864–1917 рр.); кримінальний процес радянської України (1918–1991 рр.); кримінальний процес після набуття Україною незалежності (з 1991 р.) [2–8].

Питання ж правового регулювання статусу учасників кримінального судочинства привертали увагу відомих учених-правників, починаючи з ХІХ ст., зокрема С. В. Вікторського, В. П. Даневського, В. М. Духовського, О. Ф. Кістяківського, А. Ф. Коні, В. А. Ліновського, П. І. Люблінського, В. Л. Случевського, М. І. Стояновського, І. Я. Фойницького та ін.

Між тим, деякі сучасні дослідники вважають, що інститут кримінального судочинства у своєму розвитку пройшов шість основних етапів: перший бере відлік з часів первіснообщинного ладу (характерна наявність норм звичаєвого права східних слов’ян) та становлення засад змагального судового процесу; другий пов’язаний з прийняттям Статуту кримінального судочинства 1864 р.; третій – розвиток досудового провадження за КПК УСРР 1922, 1927 рр.; четвертий зумовлений прийняттям Основ кримінального судочинства Союзу РСР і Союзних республік 1958 р. та КПК УРСР 1960 р.; п’ятий – розвиток досудового провадження з 90-х рр. ХХ ст. до так званої «малої судової реформи»; шостий – удосконалення інституту досудового провадження в Україні з прийняттям КПК України 2012 р. та правотворчої діяльності з приведенням до відповідності його положень законодавчих і відомчих нормативно-правових актів [9, с. 14].

Територія України у різні часи перебувала під юрисдикцією Київської держави, Великого Князівства Литовського, Польської держави, гетьманської України, Австро-Угорської та Російської імперій, Української Радянської Соціалістичної Республіки у складі СРСР і нарешті – сучасної незалежної держави з власною правовою системою та законодавством. Звичайно, тернистий історичний шлях становлення держави й права позначився і на особливостях розвитку кримінального процесу.

Перший етап формування кримінального судочинства пов’язаний із заснуванням Київської Русі, коли панувало усне звичаєве право (ці норми переважно не були зафіксовані у збірниках права й літописах і тому не збереглися). З часом звичаєве право було законодавчо закріплене в першому нормативному акті, який визначав порядок провадження окремих дій владними органами з метою встановлення істини. Таким актом стала Руська Правда, що складалася з трьох редакцій: Короткої Правди, Просторової Правди й Скороченої Правди [10, с. 346].

У багатьох стародавніх правових джерелах можна натрапити на згадування про участь у провадженні процесуальних дій окремих осіб, які не вважались учасниками кримінального судочинства. Наприклад, у Руській Правді, яка містила матеріальні та процесуальні норми різних галузей права, у Короткій Правді (ст. 9) згадується про так званого «мебельника», який не був князівським чиновником, а найімовірніше – представником міської общини та брав участь у зборі «вир» (встановлене у ті часи мито, що збиралося з общини) як понятий чи лічильник. Між тим, власне про понятих як учасників кримінального судочинства у законодавстві тих часів ще не йдеться. Про це свідчить і ст. 57 згаданої Короткої Правди, у якій йдеться про обшук у разі вчинення крадіжки. Особа, яка підозрювалась у крадіжці, зобов’язувалась впустити у свій двір приставів для обшуку. У разі відмови вона сама обвинувачувалась у крадіжці [11–13].

Згодом, у статтях уже Псковської Судної грамоти (крупніша пам’ятка феодального права епохи феодальної роздробленості Русі, що заснований на записах діючих у Пскові звичаях, та на грамотах князів Олександра та Костянтина), йшлося про необхідність представити суду чотири – п’ять свідків. Судовим приставам було достатньо два – три свідки для підтвердження того, що їх не впустили обшукувати двір [12, с. 369].

Наприкінці XIV – у першій половині XVII ст. поступово сформувалася нова система джерел права, що зумовлювалось потраплянням значної частини території нинішньої України до складу Польського королівства й Великого князівства Литовського. Серед пам’яток права особливого значення набули Литовські Статути. До XIV ст. судова влада та процесуальне право Великого князівства Литовського розвивалися подібно до Київської Русі. Багато місцевих звичаїв, у тому числі й процесуальних, закріпилися у нормах Литовського Статуту й набрали сили «писаного права» [14, с. 62].

Важливим джерелом судового права визнавалися збірки магдебурзького німецького права – це право міст на самоуправління і вихід  з-під юрисдикції короля та феодала. Воно поширювалося шляхом надання королем привілеїв містам. В Україні ці засади виникли й почали утверджуватись під час її перебування у складі Речі Посполитої. Магдебурзьке право офіційно не визнавалось законодавчими актами держави, його положення викладалися в різних збірках, авторами яких були приватні особи. Збірки визначали й порядок судового провадження [15, с. 14].

Отже, у другій половині XVII ст. на теренах України під час досудового провадження використовували Литовський Статут 1558 р. та збірки Магдебурзького права. У випадках колізії законів або їх неповноти (прогалини у законі) застосовували звичаєве право. Аналізуючи зміст цих нормативних актів, можна знайти згадування про участь у провадженні процесуальних дій окремих осіб, які не вважались учасниками кримінального судочинства, зокрема звернути увагу на можливість залучення так званих «достойних людей» для участі у проведенні окремих процесуальних дій [16].

Уперше про понятих згадується у Соборному Уложенні 1649 р., згідно з яким вони були присутні під час вилучення доказів приставами, скріпляли своїми підписами факти виявленої воєводами протидії їх діяльності [17, с. 89].

Таким чином, інститут понятих існує вже протягом понад 350 років. З  того часу процесуальні засади участі понятих у кримінальному судочинстві законодавчо трансформувались у результаті судової реформи 1864 року, в період соціалістичного устрою і пострадянський час.

Аналізуючи етимологічне значення терміна «понятий», що сформувався у ті часи, варто звернутись до відомих словників, у яких понятий визначається як «... лицо, приглашаемое властями при обыске, описи имущества и т. п. в качестве свидетеля» [18, с. 73], а також як «…. местный обыватель, призванный полицией в качестве свидетеля или на помощь» [19, с. 39]. Обидва визначення поєднує спільна мета залучення понятих – їх присутність як свідків при проведенні певних процесуальних дій. Слід зауважити, що понятих залучали до проведення процесуальних дій як у рамках кримінального, так і цивільного судочинства, що в ті часи процедурно не відокремлювались.

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/16777.html     " target="_blank">Ссылке</a>

</p>