Наукові засади визначення процесуального статусу понятого як учасника кримінального провадження

У широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у кримінальному провадженні, мають процесуальні права й обов’язки. За КПК України, учасники кримінального провадження – це сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник і законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, судовий розпорядник (п. 25 ч. 1 ст. 3). У свою чергу, сторони кримінального провадження – з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених КПК; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники (п. 19 ч. 1 ст. 3).

Проте, ні закон, ні правова теорія не обмежують коло учасників процесу лише тими, що вказані в кримінальному процесуальному законодавстві. На наш погляд, поняття «суб’єкти» й «учасники» кримінального процесу (кримінальної процесуальної діяльності) за чинним законодавством є ідентичними за своїм змістом, але, з огляду на категорії КПК, слід вживати термін «учасники кримінального процесу». Крім того, більшість науковців у процесуальній літературі також оперує поняттям «учасники кримінальної процесуальної діяльності» [63].

Учасники кримінальної процесуальної діяльності різняться за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції й завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації – в наукових, педагогічних і правотворчих цілях [64, с. 54–55].

В юридичній літературі існують різні погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, але найбільш переконлива, на нашу думку, така, в основі якої знайшли своє відображення інтереси учасників кримінального провадження, з огляду на принцип змагальності кримінального процесу: 1) суб’єкти кримінального провадження з боку сторони обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник і законний представник у випадках, установлених КПК; 2) учасники кримінального провадження з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування; 3) особи, які мають та обстоюють у кримінальному процесі власні інтереси: потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач; 4) особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник неповнолітнього; 5) особи, які сприяють кримінальному судочинству і правосуддю: заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, судовий розпорядник.

Учасники процесу характеризуються тим, що вони: беруть участь у кримінальному провадженні на підставах і в порядку, передбачених кримінальним процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі; мають визначені права та обов’язки (закон визначає порядок їх реалізації); діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов’язків у встановленому порядку; вступають у процесуальні правовідносини; несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язків або порушення прав інших учасників [65, с. 38–39].

У нормах чинного КПК України про понятих згадується у статті, яка визначає вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій (ч. 7 ст. 223). Зазначається, що слідчий, прокурор зобов’язаний запросити не менше двох незаінтересо­ваних осіб (понятих) для пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов’язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Винятками вважаються випадки застосування безперервного відеозапису ходу проведення відповідної слідчої (розшукової) дії. Поняті можуть бути запрошені для участі в інших процесуальних діях, якщо слідчий, прокурор вважатиме це за доцільне. Водночас законодавець зазначає, що обшук або огляд житла чи іншого володіння особи, обшук особи здійснюється з обов’язковою участю не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії.

Цією ж нормою визначається коло осіб, які не можуть бути понятими, зокрема: потерпілий; родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого; працівники правоохоронних органів; особи, заінтересовані в результатах кримінального провадження. Передбачається також можливість допиту понятих під час судового розгляду як свідків проведення відповідної слідчої (розшукової) дії.

Таким чином, за КПК України понятий визнається учасником кримінального провадження (п. 25 ч. 1 ст. 3). Разом із тим процесуальний статус такого учасника кримінального процесу (його права, обов’язки та повноваження) закон не закріплює. Не згадується про це й у параграфі п’ятому – «Інші учасники кримінального провадження» глави третьої «Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження», що, на нашу думку, унеможливлює ефективне існування цього кримінального процесуального інституту.

Отже, для більш глибокого осмислення правової природи інституту понятих як одного з кримінальних процесуальних інститутів, необхідно розкрити процесуальний статус понятого як учасника провадження у сучасному кримінальному процесі. Перш ніж дослідити процесуальний статус понятого, на наш погляд, необхідно визначити статус як загальну правову категорію.

Статус (від лат. status – стан) – це положення, стан чого-небудь; сукупність прав і обов’язків громадянина або юридичної особи [66]. Саме таким чином пропонують розглядати статус В. А. Патюлін і Л. Д. Воєводкін [67, с. 226; 68, с. 117; 69, с. 27]. Поняття статусу особи досліджується вченими відносно різних суб’єктів права. Спільним в аргументації різних поглядів є те, що дослідження починається з вивчення загального правового статусу особи з подальшим визначенням правового становища суб’єкта у конкретних правовідносинах [70, с. 30].

Якщо ж розглядати правовий статус в широкому аспекті як систему ознак, що відображають взаємини особи і суспільства, громадянина і держави, індивіда з іншими індивідами, то все те, що так чи інакше юридично визначає, характеризує, гарантує, зміцнює реальне становище людини в суспільстві, складатиме правовий або юридичний статус.

У теорії держави і права виділяються загальний, міжгалузевий, галузевий, спеціальний та індивідуальний статуси особи. В. І. Галаган і О. М. Калачова кримінальний процесуальний статус особи визначають як галузевий, тобто що регламентується нормами кримінального процесуального права [70, с. 31].

В юридичній науці існують різні підходи також і до визначення елементів правового статусу особи. Слушною вважаємо думку згаданих авторів з приводу умовного розподілу всіх точок зору з цього приводу на три групи. Згідно з першою з них, правовий статус включає загальноприйняті елементи – права, свободи та обов’язки.

Другу групу складають погляди, згідно з якими так званих загальноприйнятих елементів статусу особи (прав, свобод і обов’язків) недостатньо для визначення його сутності, оскільки вони неповно визначають правове становище особи. Наприклад, на думку О. В. Негодченка, до структурних елементів правового статусу особи окрім прав, свобод і обов’язків, слід віднести її законні інтереси [71]. Л. Д. Воєводкін до таких елементів додає юридичні гарантії здійснення прав і свобод. На думку інших учених, разом з правами, свободами і обов’язками до структури правового статусу особи відносять також відповідальність, обмеження і заохочення, громадянство, правосуб’єктність, принципи тощо [69]. Н. О. Бородовська до всіх перелічених елементів додає ще функції та правовідносини [72, с. 97].

Третя група вчених або виключають один з загальноприйнятих елементів статусу (права, свободи і обов’язки), або ж взагалі пропонують зовсім іншу структуру стосовно окремих суб’єктів кримінальної процесуальної діяльності [70, с. 31].

Розглянувши всі три групи точок зору з приводу елементів правового статусу особи, ми підтримуємо аргументацію другої групи науковців. На наш погляд, дійсно визначення тільки загальноприйнятих елементів (прав, свобод і обов’язків) не дозволяє повно визначити правове становище особи, а тим більш якщо це становище розглядати через призму кримінальних процесуальних відносин. Підтримуючи думку М. С. Строговича, вважаємо, що права та свободи – це тотожні структурні елементи статусу особи, а отже, не доцільно їх відокремлювати один від одного та розмежовувати ці два поняття у дослідженні правового статусу особи [73, с. 240].

В юридичній літературі почали зважати на визначення правового статусу учасників кримінального процесу порівняно нещодавно [74]. Раніше правовий статус ототожнювався з правосуб’єктністю. Але в 70-ті роки ХХ ст. йшлося вже про його структуру, елементи, що становлять, особливості галузевих і спеціальних статусів. Проте, досі більшість учених вживають поняття «статус» і «становище» синонімами. Водночас траплялось і фактичне ототожнення обох понять.

Наприклад, Н. В. Вітрук пропонує поняттям «статус» позначати лише ядро, стержньові елементи правового становища особи, а всю сукупність правових ознак, станів і можливостей громадянина визначати як «правовий стан» [68, с. 27–28].. На думку інших авторів, правове положення особи, навпаки, окреме щодо правого статусу особи поняття, а перше – не більше ніж реалізований елемент останнього.

На наш погляд, за умови визначення поняття статусу особи як категорії, що включає не лише загальноприйняті елементи (права, свободи і обов’язки), а й відповідальність, обмеження і заохочення, громадянство, дієздатність, принципи тощо, ці два поняття слід вважати тотожними, оскільки вони однаковим чином позначають правове становище конкретного учасника тих чи інших правовідносин.

Аналіз юридичної літератури дозволяє дійти висновку, що науковці висвітлюють поняття правового статусу невідривно від його елементів, а саме зазначене поняття визначається через його структуру. Тож елементи статусу доцільно розглядати у їх взаємозв’язку [75].

Уперше законодавцем зроблено спробу визначити процесуальний статус понятого ще у Соборному уложенні 1649 р. (ст. 87). Однак, правове закріплення статусу понятого як учасника кримінального процесу вперше знайшло своє відображення у Статуті кримінального судочинства 1864 р., у другому розділі якого законодавець регламентував повноваження, права та обов’язки осіб, які беруть участь у провадженні попереднього слідства (ст. 315, 320). Права, обов’язки та відповідальність понятого додатково закріплювалися ст. 320, 323, 343, 364.

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/16777.html     " target="_blank">Ссылке</a>

</p>