Психологічні особливості інсценувань злочинів

Криміналістика як наука має тісні зв’язки з іншими науками, зокрема з юридичною психологією, особливо її  окремими частинами – слідчою та кримінальною психологією. Останні широко використовуються не лише при розробці психологічних основ криміналістичної тактики та методики розслідування, але й при формуванні окремих криміналістичних вчень, наприклад про особу злочинця,  методи розпізнавання інсценувань, про спосіб вчинення злочину тощо [154, с. 26].

Представники юридичної психології аналізують злочин з точки зору особливостей психологічних процесів, психологічного стану та прояву психічних властивостей особи в умовах вчинення та приховування злочинів. Своєрідна психологічна характеристика злочину на практиці сприяє більш глибокому аналізу елементів суб’єктивної сторони злочину та вивченню особи злочинця, допомагає при аналізі злочинних дій та їх наслідків, більш повно та точно дозволяє дослідити мету й мотиви злочину, скласти більш чітке та правильне уявлення про психічний статус особи, що вчинила злочин, про потерпілих, типових груп свідків з окремих видах злочинів тощо [37, с. 84].

Інсценування, як і будь-який інший спосіб приховування злочину, має власне психологічне підґрунтя, оскільки вчинення певних дій відбувається за рахунок конкретного психічного стану особи, що їх здійснює. При інсценуванні злочинець усе добре прораховує та використовує при цьому психологічні закономірності мислення людини. Так, він розраховує, що при пізнанні певної події (обстановки місця події) особа, що пізнає, – слідчий, виходячи з деяких умовних моментів, деталей, прийнятих ним за справжні, зробить хибний висновок про подію в цілому та висуне версії, уявно домалювавши інші деталі цієї події. Такому хибному аналізу сприятиме створення несправжньої обстановки місця події, де слідчий опиратиметься на побачене. Цим самим слідчий спрямує хід розслідування у неправильному руслі. Виходячи з цього, вміння правильно оцінити обстановку, що склалася, та виявити у ній ознаки інсценування потребує наукового вивчення та аналізу з точки зору психології, чому і присвячений цей підрозділ дисертаційної роботи.

У роботах не лише криміналістів, але й юристів більшість вчених звертали увагу  на поведінку злочинців та правопорушників. Зокрема, варто назвати таких дослідників: А.Г. Асмолов, О.М. Бандурка, В.Л. Васильєв, О.В. Землянська, В.О. Коновалова, А.П. Масонов, В.С. Медведєв, А.Р. Ратінов, В.Ю. Шепітько та інші. На жаль, ці роботи не розкривають всіх питань психології злочинних дій, зокрема, це стосується інсценувань як способу приховування злочинів.

Відкриваючи будь-яке кримінальне провадження, а особливо щодо злочинів, прихованих інсценуванням, слідчий зіштовхується із психологічними аспектами, що стосуються події вчиненого, суб’єкта тощо. Тому слідчому необхідно володіти хоча б основоположними знаннями з такої галузі юридичної психології як кримінальна психологія. Саме ця галузь знань вивчає психологію злочинців, психологічні механізми вчинення злочинів окремими особами та злочинними групами, психологічні аспекти вини та юридичної відповідальності, а також інші важливі для розслідування питання.

Слідчому необхідно знати, які фактори вплинули на злочинну поведінку щодо інсценування злочину, ними можуть бути як біологічні, так і соціальні. Оскільки особа у процесі життєдіяльності живе та розвивається у певному середовищі, на неї впливають родина, друзі, колеги, значну роль  відіграють і спосіб життя, її вподобання тощо.

Як зазначає В.О. Коновалова, психологічні аспекти підготовки до вчинення злочину визначають поведінку злочинця у період вчинення злочину та після нього, що дозволяє у процесі розслідування виявити ознаки, які вказуватимуть на встановлення особи злочинця. Психологія злочину – це насамперед комплекс завдань, пов’язаних з умислом, способами його вчинення або приховування. Психічний стан злочинця відіграє головну роль, визначаючи усі його дії – від наміру вчинити злочин до відмови від його вчинення. Ненависть, ревнощі, заздрість та інші психологічні особливості людини стимулюють пробудження бажання та визначають способи вчинення та приховування злочину, його механізм, приховання чи знищення слідів та інших доказів, що можуть визвати підозру [24, с. 5].

На думку Єнікеєва М.І., в процесі індивідуального розвитку поведінкові системи трансформуються в складний комплекс індивідуальної поведінки особи, що утворює тип особистості. Кримінальна поведінка – це явище багатогранне та системне, воно є наслідком певних причин. Навіть багатогранність кримінальної поведінки не впливає на визначення поведінки особи, що вчинила окремий злочин. Тут значну роль відіграє виявлення типових для окремих категорій злочинців індивідуально-психологічних особливостей, що утворюють тип злочинної поведінки. Соціальні та біологічні фактори стають детермінантами кримінальної поведінки не самі по собі, а перетворюючись в особистісно-психологічні якості злочинця, що проявляються в способах його поведінки. Для поведінки більшості злочинців характерні соціально-ціннісна дезадаптація і дефекти саморегуляції. При низьких регуляційних можливостях індивіда асоціальні та антисоціальні установки та звички не лише не контролюються, але й самі стають механізмом поведінки [47, с. 29].

Автор, наводячи три групи злочинів, надає характеристику поведінки та властивостей злочинців. Так, перша група навмисних злочинів – цільові. Метою цієї групи злочинів є реалізація окремих особистісних інтересів: матеріальної вигоди, кар’єрного росту, помсти, задоволення сексуальних потреб тощо. Друга група – злочини-самоцілі. У процесі здійснення цих злочинів злочинець отримує насолоду, наприклад, при вчиненні хуліганства, халатності, злочинної бездіяльності тощо. Ці дві групи злочинів пов’язані з крайнім індивідуалізмом та егоїзмом особи злочинця. Третя група – засоби для досягнення іншої мети. Такі злочини вчиняються завдяки неправильно сприйнятим інтересам суспільства. Наприклад, порушення прав громадян окремими посадовими особами здійснюється заради користі для групових інтересів. Характеризуючи ці три групи злочинів, Енікеєв М.І. стверджує, що антисоціальна поведінка обумовлена не лише розумовим ставленням до дійсності, але й таким механізмом, як поведінкові стереотипи.

Відповідно до цього інсценування можуть бути: цільові, тобто, коли злочинець завчасно його спланував, добре готувався до нього, залучив сторонніх осіб та подбав про алібі у майбутньому і здійснив це заради помсти або ж, наприклад, отримання бажаної посади. Не виключене і отримання насолоди під час інсценування злочину чи некримінальної події, коли особа свідомо і навмисно чинить дії з приховування.

Психологічні особливості поведінки особи, що вчинила злочин, значною мірою визначаються сприянням на нього так званої домінанти. Як стверджує О.М. Бандурка, під домінантою необхідно розуміти переважаюче у конкретний момент джерело збудження в корі великих  півкуль головного мозку,  якому властива підвищена чутливість до подразників та який здатен гальмувати роботу інших нервових центрів. Оскільки злочинці переживають почуття страху їх викриття, хвилювання, невпевненості, жалю та інші стани психіки, то вони подумки багаторазово повертаються до події вчиненого злочину. У них все більше посилюється внутрішнє душевне хвилювання, відбувається постійне ожвавлення, підкріплення джерела збудження – домінанти. Під впливом постійного психічного напруження злочинці часто вчиняють різні дії, наприклад, повертаються на місце злочину, вирішують його приховати, розповідають деталі вчиненого близьким особам тощо. Такі дії, на їхню думку, мають забезпечити безпеку, неможливість викриття та уникнення покарання, або ж бути усвідомленим з тим, як проходить процес розслідування. Як стверджує О.М. Бандурка, ці ж дії і привертають до себе увагу органів слідства, і іменуються як «докази поведінки» [48, с. 245–246].

До найбільш поширених «доказів поведінки» Ю.В. Чуфаровський відносить такі:

1. підготовка інсценування, створення неправдивого алібі, фіктивних доказів невинуватості;
2. невмотивований та несподіваний від’їзд з місцевості, де було вчинено злочин;
3. спроби спрямувати слідство у неправильне русло;
4. підвищений інтерес до процесу розслідування;
5. поширення завідомо видуманих чуток про особу злочинця та мотиви злочину;
6. демонстративність поведінки, спрямованої на переконання оточуючих у повній непричетності до злочину, заперечення навіть того, що доведено фактами («не бачив», «не чув»);
7. спроби переконати, підкупити потерпілих, свідків;
8. пошук осіб, які б надали неправдиві свідчення;
9. зміна первинних стереотипів поведінки після вчинення злочину;
10. обізнаність щодо таких деталей, про які могла знали лише винна особа;
11. повернення, іноді неодноразове, на місце події [49, с. 157].

Таким чином, володіння інформацією щодо психологічної природи злочинної поведінки необхідне для висунення версій, встановлення правильної тактики проведення слідчих дій та істини в кримінальному провадженні загалом.

Варто мати на увазі, що особа, яка інсценує злочин, в переважній більшості випадків, не до кінця уявляє собі, як і в якій послідовності діє справжній злодій, тому нерідко допускає логічні помилки, виявлення яких при огляді  дозволить досвідченому слідчому розібратися у фактичному стані справ.

Як правильно зазначає Н.І. Клименко, психологія поведінки злочинця під час приховання злочи­ну має характерні риси. Наприклад, надмірна мобілізація зусиль під час інсценування крадіжки виявляється в зайвій її демонстративності:  безліч безладно розкиданих речей, пошкоджені без жодної потреби предмети тощо. Легко діагностувати й нанесен­ня легких поранень при фальсифікації розбійного нападу [33, с. 24].

Приховування злочину – це насамперед вольовий акт, тому він включає етапи формування волі, серед яких один прямо стосується мотиву. Основними етапами вольового процесу є: постановка мети, вибір засобів її досягнення, прийняття та виконання рішення. При обранні засобів досягнення мети відбувається оцінка способів дій щодо їх доцільності й можливості застосування (мотив). Мотив – це відповідь на питання чому особа ставить перед собою саме таку мету, а не іншу, та чому він при досягненні такої мети діє визначеними засобами. До того ж,  при обранні мети та шляхів їх досягнення кожен опирається на власне світобачення,  принципи моралі, естетичні смаки, особисті інтереси. Мисленнєва діяльність у такому разі виражається у зважуванні усіх «за» та «проти» – мотивації, а почуття відіграють роль збудників (активуючих чи гальмівних) намірів. Іноді відбувається своєрідна боротьба мислення та почуттів, при якій сповільнюється вольовий процес,  що створює в особи стан внутрішнього конфлікту. Важливо зазначити, що детальний розгляд формування мотиву вчинення злочину необхідний для розуміння всієї складності підготовки до злочину, яка за своїм змістом є визначаючою у плануванні усіх інших етапів злочинної діяльності [24, с. 5].

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/16779.html  " target="_blank">Ссылке</a>

</p>