Просторовий розвиток регіонів, типологія та основні напрями модернізації

В умовах формування мережевої економіки додаткову актуальність отримують питання визначення адекватних підходів до структурування регіонального економічного простору та вдосконалення змісту й інструментів політики просторового розвитку.

Однією з основ відповідного напряму сучасної регіональної політики виступає типологізація регіонів, яку необхідно розуміти як методологію диференціації території, єдиного економічного простору на якісно визначені за комплексними критеріями, що відбивають стан соціально-економічного розвитку, однорідні групи територій. Типологічні дослідження мають велике теоретичне та практичне значення для регіонального розвитку. Типологізація дозволяє простежити певний порядок у просторових процесах, узагальнити інформацію про подібність і розходження регіонів, полегшує вивчення їхніх конкурентних переваг, дає можливість виявити внутрішні закономірності їхнього розвитку і, в остаточному підсумку, сприяє поглибленню наших уявлень про сутність регіонального розвитку.

Регіональний економічний простір як об’єкт дослідження виступає у якості форми, що нерозривно пов’язана зі змістом та територією. Об’єктивний зв’язок регіонального економічного простору з територією спричиняє входження до його змісту таких елементів як базис і ресурси. Регіональний економічний простір наділений властивостями, врахування яких складає одну з основ постіндустріальної парадигми його розвитку. З огляду на включення економічного простору до структури глобального простору, можна визначити наступні параметри, які визначатимуть його розвиток: єдність, циклічність, граничність, зональність, геопросторовий поліморфізм. Відносно самого економічного простору необхідно звернути особливу увагу на такі властивості, як єдність, взаємозв’язок і постійна взаємодія структурних елементів простору. Ці властивості зумовлюють необхідність використання комплексного підходу в дослідженнях економічного простору.

Об’єктивною основою впорядкування економічного простору є його регіональність, яка виконує функцію структуризації та відображає дискретність простору у процесі районоутворення – об’єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних систем (економічне районоутворення), або суспільно-територіальних систем (соціально-економічне районоутворення). В умовах соціально-економічної реальності, цей процес відбувається незалежно від його пізнання. Через районоутворення відбиваються об’єктивні та суб’єктивні чинники формування і розвитку економічних, соціально-економічних, або навіть соціальних районів [75].

Професор О.І. Шаблій виділяє наступні ознаки районів, які певною мірою можна визнати принципами районування:

1. Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв’язок території району з головним ядром – її найбільшим за кількістю населення містом.

2. Формування у великому регіоні територіальної, соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, в якому на основі їх взаємозв’язаності, збалансованості і взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

3. Спеціалізація району в загальноукраїнському (загальнодержавному) поділі та інтеграції праці.

4. Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському рівні [233].

          У вітчизняній економічній науці проведено чисельні дослідження з проблематики економічного районування [77, 66, 106, 180, 195, 226]. Метою запровадження нової сітки в яку входило від 6 до 10 макрорегіонів було звільнення від нашарувань старих ланок управління, підвищення його ефективності, подолання труднощів при його прогнозуванні та управлінні на регіональному рівні. Розроблені вітчизняними науковцями схеми районування представлені у додатку Г.

Розвиток мережевих економічних відносин спричиняє трансформацію регіонального економічного простору, яка відбувається під впливом абсолютно нових, порівняно з індустріальною економікою факторів – глобалізації, інформатизації, швидкого технологічного розвитку, формування горизонтальної системи взаємодій між суб’єктами господарювання. Розроблені у межах територіально-виробничого підходу в основі якого лежать енерговиробничі цикли, схеми районування регіонального економічного простору мають бути трансформовані з урахуванням нових факторів розвитку.

Перехід до постіндустріальної економіки спричиняє трансформацію традиційних форм взаємодії економічних суб’єктів. Для індустріального періоду характерною була інтеграційна організація відносин, що ґрунтувалася на домінуванні масштабних промислових виробництв, а стратегія розвитку регіону постійно ототожнювалася з розвитком відповідних великих підприємств. В умовах мережевої організації регіонального економічного простору, окрім промислових, великої ваги набувають фактори інноваційного розвитку, інформаційно-комунікаційної інфраструктури та логістики. Таким чином, основу структурування регіонального економічного простору мають скласти просторово-економічні мережі.  

Територіальне структурування є лише основою типологізації регіонального економічного простору, яка базується на відповідних принципах, критеріях та системі показників, індикаторів.

Дослідження процесів модернізації регіонального економічного простору має базуватися на принципах територіальності, комплексності, спеціалізації, секторальності, глобальності, тобто визначення ступеню входження локальних економічних систем до глобального економічного середовища.

В якості основних критеріїв типологізації виступають ті чи інші сфери регіонального простору: економічна; соціальна; екологічна; та їхні підсистеми і комплексні характеристики: виробництво, інфраструктура, інноваційний розвиток, економічна безпека, ступінь трансформації, фінанси, сталість розвитку, система медичного забезпечення, освіти, нормативна система, характер прийняття управлінських рішень, природно-географічні умови, стан реформування економіки. 

В залежності від завдань та науково-методологічних підходів використовуються різноманітні групи показників. На основі аналізу існуючих типологій, можна визначити основні з них, що використовуються при порівняльному аналізі регіонального економічного простору [30, 42, 103, 106, 140, 160, 169, 231]. Для характеристики рівня економічного розвитку регіонів зазвичай використовують показники: обсяг ВРП на одного жителя і темпи його росту, регіональний рівень безробіття, зменшення обсягів промислового виробництва за визначений проміжок часу, поточне зменшення обсягів промислового виробництва на душу населення, обсяг промислового виробництва на душу населення, обсяг інвестицій в основний капітал.

Для характеристики соціального стану регіонів найчастіше використовують показники: рівень безробіття, рівень середньомісячної заробітної плати в регіоні, обсяги реальних доходів населення, показник середньої тривалості життя населення.

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/15059.html     " target="_blank">Ссылке</a>

</p>