Причини та передумови виникнення маґдебурзького права

Маґдебурзьке право як різновид німецького міського права пов’язане зі створенням і розвитком німецьких та європейських міст.

Засновані на німецьких землях міста перейшли у власність короля, єпис­копів і князів [[i], S. 10]. Єпископськими були міста, де розташовано резиденцію єпи­ско­па (згодом королі та князі передали у володіння церкви ще низку міст). Королівськими – міста, що перебували у власності королівського дво­ру. Ни­ми управляли його службовці. Особливість королівських міст у тому, що вони мали так звану королівську площу, яка була своєрідним судом міста. Їм на­дано найвищий ступінь незалежності, оскільки вони перебували під за­хис­том короля та його армії. Князівські міста становили власність князів, де управ­лін­ня здійснювали їхні службовці, зацікавлені у більшому контролі над жит­тям міст. До середини ХІІІ ст. правовідносини у німецьких містах ре­гу­лю­ва­ли на основі звичаєвого права, зокрема німецького. Згодом з’явилося зе­мель­не право Ландрехт (Landrecht), а одним із різновидів німецького земель­но­го права стало Саксонське Зерцало (Sachsenspigel). Тоді на території Німеч­чини існувало 6 основних племен, що згодом слугували підґрунтям ство­рення німецької на­род­ності. Відповідно, вони формували власні системи місь­кого права. На пів­но­чі Німеччини мешкали племена фризів, які мали власне право Lex Frisio­num, на його формування деякою мірою впливало голландське пра­во [[ii], S. 17]. Спер­шу було створено фризьку сім’ю німецького міського права. Поряд із фри­зами проживало одне з найбільших німецьких племен – саксони, що також мало власне право Lex Saxonum і утворило найвідомішу Саксонську сім’ю мі­ського права. Ця сім’я складалась із двох гілок: вестфальської – на основі якої сформувалося любекське право, і остфальської, основою якої ста­ло маґ­де­бурзьке право.

Міста Любек і Маґдебург стали основою для формування дочірніх, ону­чатих і правнучатих міст – понять, що вживаються у німецькій правовій та іс­торичній літературі. Крім сімей саксонського міського права, існували й ін­ші, менші. Наприклад, у герцогстві Вестфалія було чинним право м. Рютена з такими дочірніми містами: Арнзберг, Валеске, Білон, Каленгору, Гезеке, Галлен­берг, Менден, Варскен, Верл. Своєю чергою, дочірнім містом для Арнсбергу були Аллентрон, Балле і, як вважають німецькі дослідники, також Гревен­штейн і Гірнберг. Дочірнім містом Галленбурга був Вінтерберг. Ві­домим міським вестфальським правом слугувало міське право Соесту і Дорт­мун­да [[iii], S. 21–22]. Привілеї для Дортмунда підтвердив золотою печаткою король Людвіг Ба­вар­ський 1332 р. Дочірні міста Дортмунда – Гекстер, Камен, Лю­ден­шайдб, Ве­зель, а Соесту – Мінзен, Варбург, Вартенберг, Аттендорн, Ме­де­бах, Зіген, Ліпштадт. Відповідно, дочірніми містами Ліпштадту були Бю­рен, Рада, Ріет­берг, Хаген, Гамн [[iv], S. 22], а Гамну – Люнен і Унна [[v], S. 545].

Однак поступово значення міської сім’ї Соесту зменшувалось, її міста увійшли за правління короля Генріха Лева до другої правової сім’ї – міст Маґ­дебурга і Лю­бека. Поступово західновестфальська міська сім’я фор­му­ва­лася на підставі права Любека, а східновестфальська – на основі права Маґ­дебурга. Пе­ред­усім дочірні міста мали також перевагу в поширенні міського права – зав­дя­ки місцезнаходженню та правовій системі, вони ставали мате­рин­ськими для інших міст. Зокрема, 1234 р. м. Росток після отримання лю­бекського права надав його відомому місту Стральзунд, яке мало тісні зв’язки з Галиць­ко-Волинською державою [[vi], S. 21]. У цей період маґдебурзьке право отри­ма­ли міста Галле, Ляйпціґ, Бреслау, Кульм та ін. Траплялися випадки переходу з лю­бекського права на маґдебурзьке і навпаки. Наприклад, 1268 р. м. Коль­нов у Померанії отримало маґдебурзьке право, а 1314 р. на основі привілею гер­цога Отто перейшло на любекське [[vii], S. 23]. Згодом на любекське право перейшли інші міста маґдебурзького права Померанії [[viii], S. 47]. Любек стало головним містом Ганзи – торговельного союзу міст, розташованих на узбережжі Балтійського моря [[ix],
S. 541–542]. До цих міст належали й ті, що входили до складу тевтонського ордену та території сучасної Прибалтики – середньовічних Ліфляндії й Курляндії. Зокрема важливим містом любекського права у цьому регіоні була Рига. Міста Ліфляндії у XVI ст. з ініціативи Польщі та Литви прийняли маґде­бур­зьке пра­во. Особлива перевага любекського права – широко застосоване тор­говельне, а також сімейне і спадкове право. На відміну від Маґдебурга, де місто очолював бурграбій (війт), ці функції у Любеку виконувала міська ра­да, яка існувала також в інших містах міської сім’ї Любека [[x], S. 49]. У Маґдебурзі вищою судовою інс­танцією були шиффени. У Любеку суд відігравав незнач­ну роль – там пер­ше місце належало міській раді, яка видавала рішення, що впливали на фор­му­ван­ня правової системи дочірніх міст. До того ж на ста­новлення маґ­де­бур­зько­го, особливо маґдебурзько-бреславського (вроцлав­сь­кого) права напри­кін­ці ХІІ – на початку ХІІІ ст. мало вплив фламандське (гол­ландське) право [[xi], S. 25].

Третьою правовою сім’єю німецького міського права була франкон­ська. Її репрезентували відомі міста Аахен, Вюрцбург та ін.

Четвертою сім’єю німецького міського права вважали тюрингську. До неї належить м. Ейзенах, що отримало міське право на основі Статуту 1283 р., а та­кож усі міста, яким це право надав ландграф (земельний граф), ті, що вхо­ди­ли до його володінь [[xii], S. 28]. З-поміж інших відомих міст цієї правової сім’ї варто згадати Ерфурт і Нордгаузен, хоча в них це право не набуло широкого за­сто­су­вання.

П’ятою була швабська правова сім’я німецького міського права. Вона мала свої особливості на правому і лівому берегах Рейну. Ще в аламанський період, зокрема за панування каролінгської франкської династії, існувало ві­доме право трьох міст – Страсбурга, Гагенау і Кальмара. На правобережжі Рейну ефективно діяло право міст Фрайбурга і Брейгана, до яких належали інші райони, де були розташовані дочірні міста [[xiii], S. 29]. У 1275 р. привілеєм Ру­доль­фа Габзбурзького встановлено вищий суд у Бухгарні, а 1286 р. він надав право міста Уеберлінге населеним пунктам Кауфбойру, Мешінгену та Ре­венс­бургу. Адольф фон Нассау 1296 р. надав містам Мелінгену і Равенс­бер­гу право на зразок м. Ульм, яке стало взірцевим також для таких міст: Біберах, Шваб­ський Геманд і Гінген. Швабським правом володіли й міста Швейцарії [[xiv], S. 549].

До шостої сім’ї німецького міського права належали баварські міста, зокрема Регензбург, право якого поширювалося на Нюрнберг, часто – на зем­лі Австрії, разом із маґдебурзьким правом діяло у Чехії. В Австрії набуло чинності власне, окреме, австрійське міське право. Баварське та нюрнберзьке право діяли у містах Закарпаття. Поряд із термінами “маґдебурзьке”, “любексь­ке”, “кульменське” вживають термін “німецьке право”. Це стосується маґде­бур­зького права, яке активно використовували в Центрально-Східній Європі. Так, у Силезії в судових вироках шиффенів вживали термін “німецьке пра­во”, що поступово замінили на “маґдебурзьке право”. Також застосовували термін “тевтонське маґдебурзьке право” (jus theutonicum Magdeburgense), або “тевтонське тобто маґдебурзьке право” (jus theutonicum videlicet Magde­burgense) [[xv], S. 522]. Термін “німецьке право” (deutsche recht) у Галицько-Волин­сь­кій державі, Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій викорис­то­ву­ва­ли тоді, коли поряд із маґдебурзьким застосовували іноземне право. Ана­ло­гіч­ний порядок існував у Чехії, Угорщині та Словаччині. Поняття “ні­мецьке право” найчастіше використовували, визначаючи правовий статус по­се­лен­ців і характеризуючи норми цивільного, кримінального та процесуаль­ного пра­ва, а також за підсудності при встановленні свого правового статусу [[xvi], S. 44]. По­няття “німецьке пра­во” вживали часто на противагу чужоземному праву (на­прик­лад, jus po­lo­ni­cum – “польське право”) та для визначення правового ста­тусу ні­ме­цько­го насе­лен­ня у поселеннях чужоземних мешканців [[xvii], S. 39]. Так са­мо цим тер­мі­ном чу­жо­зем­ні володарі позначали статус німецьких меш­кан­ців, що про­жи­вали на їхній те­ри­торії. Владислав, герцог польського м. Каліша, 1210 р. надав німцям, що меш­кали у селах на його території, певні пільги “згід­но з тев­тон­ським правом і віль­ністю” (teutonicali jure et libertate) [[xviii], S. 48], а 1225 р. – jus Theuto­nicale німецьким меш­канцям замку Нетце. У
1233 р. ні­ме­цьким меш­кан­цям Лекко надано 40 фран­конських ланів і німецьке право jus Theutonicale. Та­кі випадки траплялися і в інших містах Польщі та Центрально-Східної Єв­ро­пи, що володіли маґде­бурзь­ким правом або іншими різновидами німецького права.

Вся работа доступна по <a href=

"  http://mydisser.com/ru/catalog/view/31595.html  " target="_blank">Ссылке</a>

</p>