Порядок формування, структура та компетенція органів самоврядування у Маґдебурзі

Одним із перших органів самоврядування Маґдебурга були загальні збори міста – бурдинг, в яких брали участь і прості мешканці, і патриції. Іс­то­ричні джерела не дають чітких відомостей про те, чи бур­динг був органом уп­равління містом, чи мав автономний характер. Більшість німецьких до­слідників зазначають, що на початках він не був само­стій­ним органом мі­сько­го самоврядування. Зібрання проводили за рішенням архі­єпископа, в яко­му йшлося про обов’язкову участь у них усіх мешканців міста. Як само­стійний орган міського самоврядування, бурдинг створено згід­но з привілеєм ар­хієпископа Віхмана 1188 р. Скликання бурдингу за згодою колегії шиф­фенів (лавників) також погоджувалось із патриціатом міста, тому він не мав над­то важливого значення. В його існуванні не була зацікав­лена міська рада піс­ля її створення, оскільки його рішення могли суперечити її політиці. Шиф­фени, які репрезентували громаду, навпаки, від­стоювали діяльність та­кого органу. Бурдинг почали скликати переважно для прийняття важливих нормативно-правових актів.

Ще у ХІІІ ст. зібрання мешканців визначали не як бурдинг, а як особ­ли­ве засідання ради або суду з надзвичайних питань. Такі випадки простежуються у грамотах 1294 і 1295 р. [[i], S. 207] Відповідно до привілею архієпископа Віхмана 1188 р., за невиконання рішень бурдингу передбачався штраф розміром 36 ши­лінгів або вигнання з міста. На думку німецького дослідника Р. Шра­ніла, вплив бурдингу зменшився після 1294 р., оскільки архієпископи не бу­ли за­цікавлені у його діяльності [[ii], S. 206]. Цей орган існував одночасно з міською радою. Його правовий статус визначали привілеї 1188, 1330 та 1525 р. [[iii], S. 206–207]. Іс­торичні джерела засвідчують, що дискусійним залишається питання пра­во­вого стату­су бурдингу до прийняття привілею архієпископа Віхмана. На по­чатках бур­динг не мав самостійного характеру і, як уже зазначено, зібрання про­во­дили за рішенням архієпископа. Він не став особливим ор­ганом мі­ського са­моврядування, але в окремих випадках міська громада за його до­помоги від­стоювала свої права й інтереси у конфліктах із міською радою. На це засідання мешканців міста запрошували биттям у дзвін або в інший спо­сіб. За відмову від участі з 1261 р. сплачували 6 пфенінгів, а згодом – 5 ши­лінгів [[iv], S. 207]. Маґде­бур­зько-бреславське право передбачало право радників скли­кати бур­динг із будь-яких важливих питань [[v], S. 206]. Міські конституції Маґдебурга перед­бачали прийняття загальноміських статутів на першому міському бур­дингу, де та­кож обирали бургомістрів, радників та інші органи міського са­мо­вря­дування. У більшості німецьких міст бурдинг відбувався на ярмар­ко­во­му майдані, бі­ля ратуші або в будь-яких вільних місцях (у межах міста). Від­повідно міські суди засідали у чітко зазначених приміщеннях і у встановлені терміни. До основних завдань бурдингу належало прийняття міських віль­ке­рів і вирі­шен­ня важливих загальноміських питань.

Статус цього зібрання значно підвищився після прийняття привілею 1330 р., що також розширив права міської громади. Згідно з цим, бурдинг от­римав пра­во на прийняття правових рішень і став важливим органом мі­ської громади, де заслуховували найважливіші проблеми міського життя. Отже, ут­во­рен­ня бурдингу архієпископом Віхманом підтвердили у міських кон­сти­ту­ціях 1330, 1525 р. Бурдинг не став, як уже зазначено, особливим ор­ганом мі­ської громади зі захисту її прав, але надав їй окремі повноваження у кон­флікті з міською радою.

Нагадаємо, маґдебурзький судоустрій очолював архієпископ, який для виконання своїх функцій у світських справах призначав бурграфа (війта), а в незначних справах – солтиса [[vi], S. 141]. Функції присяжних виконували шиффени. Маґ­де­бурзьких шиффенів уперше згадано 1129 р. як maiores civitatis. Шиффени, крім судових функцій, здійснювали від імені архієпископа адміністративні пов­новаження [[vii], S. 141]. Інша згадка про шиффенів Маґдебурга сягає періоду між 1147 та 1154 р., коли п’ятеро з них – Акко, Бруно, Конрад, Лідер і Гольф – були свідками передання майна монастирю “Наших любих жінок” [[viii], S. 70]. За прав­лін­ня архієпископа Віхмана (1152–1192) про шиффенів згадано вже у різних грамотах [[ix], S. 91]. Зокрема 1164 р. шиффенів зазначено після єпископів, каноніків, бур­графів, солтисів у документі, який підтверджує обмін земельними ді­лян­ками між містом і солтисом Маґдебурга [[x], S. 72]. У грамоті 1166 р. уперше пе­ре­ра­ховано 11 cives – Германус (Hermanus), Зеґеунінус (Segeuninus), Голдус (Hol­dus), Йоганес (Jahannes), Крістіанус (Christianus) та ін. Не менше по­ло­вини з них були шиффенами [[xi], S. 142]. Їх названо наприкінці списку – після свя­ще­ників і міщан. Серед шиффенів було 3 братів, батько і син [[xii], S. 143]. У ролі свідків зга­дані шиф­фени поряд із маркграфом Бранбурга та бурграфом Маґдебурга у гра­моті  1167 р., в якій підтверджено дарування майна монастирю “Наших лю­бих жінок” [[xiii], S. 143]. Приблизно 1180 р. підтверджено участь шиффенів у суді бур­графа (війта) за участі єпископа [[xiv], S. 142]. У 1184 р. архієпископ Віхман засвідчив право передання земельних ділянок монастиреві “Наших любих жінок”, в якому є по­іменний список шиффенів: scabini quoque judices Ovo, Martinus, Reynerus, Udo, Christianus, Reimbertus et alii quam plures [[xv], S. 73]. Більшість із них присутні на єпи­скопській раді 1188 р., коли архієпископ Віхман видав при­вілей на маґ­де­бурзьке право. У документах також є перелік імен нових шиф­фенів: Druch­tle­vus, Giselbertus, Johanes [[xvi], S. 142].

Шиффенів, як і інші органи влади, призначав, найімовірніше, бурграф від імені короля [[xvii], S. 92]. Майже одночасно з Маґдебургом, але не раніше, scabini judices з’явились у земельних і графських судах східносаксонських округів. Коли перед
1 вересня 1191 р. архієпископ Віхман передав монастирю Ма­ріенталь свої володіння, то було зазначено: “те, що на­зивають по-латині, пе­редав у присутності лавних суддів церкві і підтвердив належним чином” (“Quad lanttine dicutur, coram sca­binis judicibus eidem ecclesiae tradidit et debita stabilitate firmavit”). Про шиффенів згадано у грамоті графа Дитріха фон Вом­мершенбурга, в якій засвідчено купівлю землі для монастиря Маґдебурга у дворянина Германа фон Боденберга “згідно з нашим схваленням у при­сут­но­сті пана Гардольфа з Гальберштадту, єпископа і лавних суддів за згодою за­кон­них спадкоємців” (“Pracito nostro sehusen presente domino Gardolpho Hal­ber­stadensi episcopo et scabinis iudicibus cum legitimorum he­re­dum consensus”) [[xviii], S. 75].

Отже, шиффенів згадували лише у грамотах архієпископа Віхмана, а вже після його смерті – в інших документах, зокрема у грамоті абата мона­стиря Берге. У
1197 р. засвідчено акт дарування монастирю землі. Серед свід­ків – Реннер (Reinherum), Крістіан (Christianus), Удо (Udonem), Йоган (Jo­hanem), Бруно (Brunonem), Адельвард (Adelwardum), Ахіллес (Achіlles). Ця гра­мота підтвердила, що колегія шиффенів досягла незалежності, а імена окремих шиффенів Реннера, Крістіана, Удо, Йога­на домінують у документах понад 10 років поспіль [[xix],
S. 142]. Від кінця ХІІ ст. шиффени вважаються органами міської громади [[xx],
S. 92]. У грамотах ХІІ ст. і маґдебурзько-гольдберзькому праві шиффенів називали judices scabini або scabini judices, із 1197 р. – jurisdictatores, з ХІІІ ст. – регулярно scabini, а в ні­ме­цьких мовних джерелах – schephe, scheppf, scheppe [[xxi], S. 93]. На думку Р. Шраніла, шиф­фени були присяжними, оскільки перед суддею і ними за­твер­джували пра­во торгівлі і юрисдикції (jurisdictatores), вони готували судове рішення, яке оголошував суддя [[xxii], S. 93].

Від ХІІІ ст. письмові згадки про шиффенів трапляються частіше. Так, у грамоті 1224 р. знову поіменно названо імена шиффенів, як свідків у справі підтвердження прав купців єпископом Альбрехтом (1205–1232): Бертольд, Гід­до, Хіріазус, Гейденрікус, Бетранус, Бруно – scabini Magdeburgenses [[xxiii], S. 143].

Колегію шиффенів кооптували шляхом виборів нових членів. Латин­ською мовою вибори позначали терміном electio, а німецькою – Кur. Но­вообрані шиффени складали присягу перед бурграфом. Це відбу­валося на урочистому засіданні суду за участю бурграфа і шиффенів. Після складання присяги бурграф відводив новобраного шиффена на його місце в залі. Йдеться радше про формальність, оскільки обрання здійснювали інші шиф­фени [[xxiv], S. 144]. Свої повноваження шиффени виконували пожиттєво, за винятком не­належного виконання своїх обов’язків. Їх усували з посад також за рішенням бурграфа, а 1294 р. – архієпископа [[xxv], S. 92]. Вони відстоювали свої інтереси перед бур­графом, архієпископом і радниками. Іноді допускали тимчасове від­сто­ро­нення шиффенів від посади для ведення торговельної діяльності [[xxvi], S. 95]. Шиффени могли залишити посаду за власним бажанням, через поважний вік і хво­робу, яка не давала змоги виконувати повноваження, або з ініціативи меш­канців міста. До неналежного виконання ними посадових обов’язків нале­жала втрата кваліфікації через багаторазове скасування судових рішень і пору­шен­ня при­сяги [[xxvii], S. 95–96]. До осіб, які претендували на посаду шиффена, ставили такі ж вимоги, як і до інших середньовічних суддів. Шиффенами (maiores, potissimi) за­зви­чай були особи, що належали до аристократичних родин і входили до складу службовців архієпископа [[xxviii], S. 144].

Термін scabini judices знайдено у 6 перших маґдебурзьких су­до­вих рі­шеннях на позначення шиффенів, хоча, як писав Теодор Гьорліц, раніше їх окре­мо називали scabini та judices [[xxix], S. 75]. Приблизно 1226 р. маґдебурзький єпи­с­коп Рернанд фон Бранденбург зазначав, що Арнольд фон Ротенфльорд за участі judicіаles scabini продав монастирю “Наших любих жінок” свою влас­ність. Продаж цього майна відбувся у суді, а judicіаles scabini взяли участь у су­довому засіданні як судові засідателі й помічники судді. Після прийняття Сак­сонського зерцала у документах використовують означення scabini або sce­pene [[xxx], S. 76]. Ок­ремі шиффени, згадані у грамотах ХІІ–ХІІІ ст., мали ад­мі­ні­стра­тив­ні функції. Зокрема, 1213 р.
2 шиффени виконували повноваження шиф­фен­ського бур­гомістра, хоча тоді ще не існувало радників і міської ради [[xxxi], S. 77–78].

Вся работа доступна по <a href=

"  http://mydisser.com/ru/catalog/view/31595.html  " target="_blank">Ссылке</a>

</p>