Інноваційна діяльність в економіці України як складова глобалізаційних процесів світогосподарського простору

На сучасному трансформаційному етапі всебічного розвитку національного суспільства відбуваються важливі зміни у всій системі об’єктивних економічних відносин. Їх характерною рисою є інновації. Питання становлення системи глибокого вивчення інновацій є актуальним не тільки в його теоретичному аспекті, але й з точки зору вибору практичних шляхів розвитку України.

З методологічної точки зору інноваційне підприємництво є використання на умовах  комерціалізації  інтелектуальної власності в господарській діяльності. Цьому явищу передує інноваційна діяльність, яка спрямована на накопичення інтелектуального потенціалу, що подалі під впливом інноваційного підприємництва має поєднатися з господарською діяльністю та в процесі комерціалізації інноваційного продукту одержати додаткову вартість (прибуток).

Наведений економічний механізм наочно свідчить про сучасну актуалізацію інноваційної діяльності, що є середовищем для сприяння наукової й виробничої творчості. Якщо приділити відповідну увагу розвитку процесу інноваційної діяльності як на макро-, мезо-, так і на мікрорівнях, можна створити сприятливі умови інтелектуальної творчості. В той же час, зростання інноваційної діяльності супроводжується накопиченням інтелектуального потенціалу, що згодом трансформується в інтелектуальний капітал за економічним законом «кількість перетворюється в якість». Потреба активізувати інноваційну діяльність в Україні  пропонує вченим та спеціалістам розробляти шляхи реалізації інноваційних процесів у розвитку національної економіки та їх дієві  стимули  з урахуванням відповідної інноваційної політики. Потрібно узагальнити погляди відомих науковців у цьому аспекті діяльності.

Передусім, реалізація розвитку інноваційної діяльності уявляється суттєвою для здійснення переходу економіки України на модель інноваційного зростання. Однак, розвиток інноваційної діяльності в економіці Україні загальмувався  фінансовою кризою й слабкою результативністю інноваційних процесів.

В Україні , як зазначив А. Чухно [1], фінансова криза набула особливо гострого характеру. Так, наприклад, будівельний бум 2007 - 2009 рр. був пов'язаний з тим, що  іпотечне кредитування зростало темпами, які майже втричі перевищували темпи зростання кредитування економіки. Якщо у 2005 р. обсяг кредитних вкладень дорівнював половині доходів державного бюджету країни, то у 2008 році він перевищив його доходи, а у 2009 році річний приріст кредитування був більшим ніж сумарні доходи бюджетів усіх рівнів. Негативно позначилось також  те, що пріоритетним об’єктом кредитування стало не виробництво, а (станом на початок червня 2009 року) сфера торгівлі та ремонту (154 млрд. грн., тобто 21,6% загального обсягу), споживче кредитування (21,4%) і особливо кредитування операцій з нерухомістю – 170,7 млрд. грн., що перевищувало обсяги кредитування промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку, разом узятих [2, с. 8].

Спад виробництва зумовив зменшення обсягів доданої і додаткової вартості, що, у свою чергу, скоротило, у вигляді податків, надходження коштів до бюджету, що збільшило дефіцит бюджету. Якщо допустима норма дефіциту дорівнює 3%, то у 2009 році, відповідно до закону про бюджет на цей рік, дефіцит передбачався у 7,5%, тобто 31 млрд. грн. До офіційно допустимого у 2009 р. рівня дефіциту в сумі 31 млрд. грн. слід додати ще 44 млрд. грн., які направлялися на рекапіталізацію банків. Отже, взагалі в сумі виходить 75 млрд. грн., що значно обтяжує бюджет і його виконання            [1, с. 8 – 10].

Складне становище сталось і в банківській системі України, яка потрапила у повну залежність від зовнішнього кредитування. Іноземний капітал у банківському секторі став основним фактором зростання зовнішнього боргу України: його обсяг з 30,6 млрд. дол. на початку 2005 р. збільшився до 102,4 млрд. дол. восени 2008 р., тобто у 3,2 рази. Нарощування зовнішнього боргу поставило країну під загрозу корпоративного дефолту. Рятуючись від нього, НБУ різко збільшив рефінансування банків. За 2008 р. воно сягнуло 170 млрд. грн., тобто 3/4 суми загальних доходів державного бюджету [2, с. 13].

Все це призвело до гальмування інноваційних процесів в Україні. Аналіз організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, свідчить про зростання їх кількості за період з 1991 р. по 1995 р. (на 109 (8,11%)) і про зменшення з 1995 р. по 2010 р. (на 49 (3,37%)). У 2008 р. інноваційною діяльністю у промисловості України займалось 1397 підприємств, або 13,0% (проти 1472 і 14,2% у 2007 р.). У розрізі видів економічної діяльності найбільша частка , як і раніше, належить переробній промисловості, а саме підприємствам з виробництва коксу та продуктів нафтоперероблення (34% підприємств даної галузі), машинобудування (21%), хімічної та нафтохімічної промисловості (20%), а також металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів (14%) [3, с. 150]. Узагальнюючи ці процеси, П. Бубенко та В. Гусєв [4] виділили і такі характеристики, як ототожнення видів діяльності – інноваційної та науково-технічної. Значне ототожнення, зауважують автори, багато в чому пов’язані з тим, що в Україні все ще подовжує домінувати інженерний підхід до процесів розвитку, в основі якого лежить уявлення про те, що «наука може все» (якщо її належним чином фінансувати). Вчені зауважують, що на сучасному етапі загальновизнано, що рівень і стратегічні перспективи економічного і соціального розвитку тієї чи іншої країни, визначаються наявністю інтелектуального капіталу й ефективністю його відтворення, а також якісною існуючої інноваційної системи. Що ж стосується об’єктів науки і техніки, то вони в глобальному світі дедалі більше інтернаціоналізуються й дедалі менше залежать від країн і територій, мігруючи через кордони з потоками інформації, промислового обладнання, об’єктів інтелектуальної власності тощо [4, с. 31].

Усі зазначені вище науковці підкреслюють, що основними суб’єктами інноваційної діяльності є підприємці – не вчені та інженери, які створюють нове знання, не посередники, які сприяють комерціалізації таких знань, не державні інституції, які визначають правила гри на ринку та фінансують деякі початкові етапи інноваційного циклу. Підприємець, як стверджують науковці, - єдиний суб’єкт, хто усвідомлено працює у сфері комерціалізації «ідей і образів», прагнучі матеріалізувати їх і продати. Якщо все ж продажі відбулися – інновація здійснилася, -  підприємець одержав прибуток: плату за ризик (підприємницьку премію). Якщо ж підприємницькій проект  невдалий (новий продукт не купується) – інновації немає, хоча нововведення відбулось, тобто суспільство його одержало, але розвиток  при цьому не настав, отже нововведення залишилося незатребуваним                           ринком [4, с. 33 – 34]. Оскільки сучасні вчені абсолютують підприємця як рушійну силу інноваційної діяльності, вони розглядають лише бізнесову частину цієї діяльності (інноваційне підприємництво) та  відсторонюють від нього творців (активних та пасивних),  зазначаючи, що «усі інші актори на інноваційній сцені, за великим рахунком, є «ресурсами»                підприємців» [4, с. 33]. І далі – наука, державні органи, правові, фінансові, торговельні інститути тощо – це своєрідна «сфера обслуговування» підприємця та середовище його існування. І якщо підприємництва немає, або підприємець не активний, усі названі інститути самостійно інноваційну економіку не сформують. Вчені зазначають очевидним, що побудувати дійову систему комерціалізації можна у єдиному випадку, якщо є критична кількість підприємців, що здатні сформувати запит на подібну систему, тоді можна очікувати на розвиток дієздатної інноваційної                інфраструктури [4, с. 34].

Вся работа доступна по <a href=

"   http://mydisser.com/ru/catalog/view/15061.html  " target="_blank">Ссылке</a>