---

Огляд наукової літератури щодо питань кримінальної відповідальності неповнолітніх, які відстають у психічному розвитку

Таке негативне соціальне явище, як злочинність неповнолітніх, завжди викликало певний інтерес з боку науковців-юристів та практиків. Науковці різних історичних періодів досліджували причини виникнення дитячої злочинності, а також намагалися розробити спеціальні заходи профілактики та боротьби із  цим видом злочинності.

  Незважаючи на той факт, що деякі проблеми відповідальності неповнолітніх осіб були висвітлені ще у стародавніх наукових працях, слід погодитися  з думкою Е.Б. Мельникової про те, що:

в юриспруденції стародавніх часів не існувало правового поняття дитинства, як періоду життя людини, що особливо захищається;

юристів старовини діти-злочинці як самостійна демографічна група не цікавили. Вони дорівнювалися до дорослих або не представлялися ніким [120, с. 28 – 29].

Значний шаг у розвитку наукової думки щодо боротьби зі злочинністю неповнолітніх було зроблено в середині ХІХ ст. У цей період в юридичній літературі, поряд з іншими питаннями, науковці особливу увагу приділяли таким питанням, як вікові межі кримінальної відповідальності, поняттю осудності та неосудності, системі покарань, які доцільно застосовувати до неповнолітніх, а також спеціальним виховним заходам щодо до даної категорії осіб. 

Вагомий внесок у вітчизняну науку ХІХ ст. та початку ХХ ст. стосовно дослідження особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх внесли такі науковці, як: О.М. Богдановський, М.С. Таганцев,                       С.М. Будзинський, Д.А.Дриль та ін. 

Вихід у світ в 1870 р. дослідження професора О.М.Богдановського „Малолітні злочинці” стало важливою подією у кримінально-правовій науці. Автор обґрунтував необхідність поділу дитячого віку на види, а також в залежності від цього запропонував різні ступені осудності неповнолітніх злочинців. [20, с. 54 – 56]. Слід зазначити, що положення, які були представленні автором, мали більш теоретичний характер.

Вагомий внесок у розвиток вчення про неповнолітніх злочинців було зроблено видатним науковцем М.С. Таганцевим. У 1871 р. автором було запропоновано наукову роботу „Дослідження про кримінальну відповідальність малолітніх злочинців по руському праву”, в якій він докладно описав практику правосуддя щодо неповнолітніх злочинців. Автор також розробив „Проект  законоположень про відповідальність малолітніх та неповнолітніх злочинців”.

 М.С. Таганцев, А.М. Богдановський, С.М. Будзинський у своїх працях робили акцент на тісний  взаємозв’язок віку й осудності. На думку авторів, для визнання неповнолітнього суб’єктом злочину необхідно було встановити наявність двох зазначених ознак. Вони підтримували диференційований підхід до визначення віку кримінальної відповідальності, який був передбачений у кримінальному законодавстві того часу. Проте необхідно зазначити, що науковці мали певні розбіжності щодо визначення самих вікових груп. В залежності від віку М.С. Таганцев виокремлював три групи неповнолітніх, а саме: діти до 12 років, яких не можна було притягувати до кримінальної відповідальності. Друга група - особи від 12 до 17 років, які підлягали кримінальній відповідальності за наявності „розуміння”  своїх дій. Особи від 18 років повинні підлягати кримінальній відповідальності на загальних підставах  [60, с. 129].

С.М. Будзиньский виокремлював більше вікових груп, ніж              М.С. Таганцев. Так, С.М. Будзинський вважав, що мінімальній вік кримінальної відповідальності слід диференціювати в залежності від статі особи. Так, хлопчиків пропонувалося притягувати до відповідальності з 14 років, а дівчат – з 12 років. Підлітки у віці 12 (14) до 18 років підлягали відповідальності, якщо діяли з „розумінням”. Наступна група – це особи з 18 до 21 року, які підлягали кримінальній відповідальності, але діяв принцип пом’якшення відповідальності. Остання група – це особи, якім виповнилося 21 рік, які підлягали кримінальній відповідальності на загальних засадах [24].

У зазначений період у наукових кругах також активно точились дискусії щодо доцільності чи недоцільності виокремлення видів осудності (неосудності) для неповнолітніх. У наукових працях обґрунтовувалася думка, що осудність неповнолітніх повинна мати вираження не тільки через здатність усвідомлювання  своїх дій під час вчинення злочину, але також мав велике значення сам вік особи. У науковій літературі панувала думка що неповнолітні, які не досягли мінімального віку кримінальної відповідальності – є неосудними і тому не можуть підлягати відповідальності. Так, М.С. Таганцев зазначав, що особи, які не досягли певного віку, який встановлений у кримінальному законодавстві, є неосудними і тому не можуть підлягати покаранню. Такий період він називав періодом „безумовної неосудності”. Щодо конкретних вікових меж такого періоду, то вчений вважав, що вони повинні бути встановлені на максимально високому рівні. Відповідно до його проекту період „безумовної неосудності” встановлювався до 12 років. На думку М.С. Таганцева стосовно підлітків від 12 до 17 років необхідно говорити про „умовну осудність”, – тобто необхідно обов’язково ставити питання про здатність підлітка такого віку діяти з „розумінням.” Вчений вважав, що якщо буде встановлено, що підліток під час скоєння злочину діяв без „розуміння”, така особа не може підлягати покаранню, однак необхідно призначати спеціальні виховні заходи. Поняття „розуміння” науковець ототожнював з поняттям „осудність”, яке вживалося стосовно повнолітніх осіб, але терміну „розуміння” надавав більш широкого значення.  Так, М.С. Таганцев писав, що  „постановка особливого питання про розуміння, по-перше, є гарантією для встановлення судом психічного стану малолітнього злочинця, а, по-друге, вказує, що поряд із загальними причинами неосудності, характерними для повнолітніх осіб, необхідно виокремлювати ті, що залежать від віку винного, а – саме недостатнього розумового розвитку і саме такі причини мають враховуватися судом у першу чергу” [218, с. 79].

М.А. Неклюдов у своїх працях виокремлював три умови за яких можна було визнати особу неосудною, а саме:

недостатній фізичний розвиток (неповноліття, похилий вік і глухонімота);

душевна (психічна) хвороба;

тимчасове помутніння усвідомлення.

Як вбачається, недостатній фізичний розвиток дитини внаслідок неповнолітнього віку автор відносив до ознак неосудності. Проте він зазначав, що свідомість неповнолітніх у різні вікові періоди є різною, тому виокремлював такі види свідомості неповнолітніх: повну несвідомість, відносну несвідомість, повну свідомість, але незміцнілу, а також свідомість. У залежності від зазначеного виду М.А. Неклюдов називав три періоди відповідальності: повну неосудність; відносну неосудність; пом’якшення караності [140, с. 27].

Праці зазначених науковців були початком розвитку наукових досліджень у вітчизняній доктрині щодо особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб з відставанням у психічному розвитку, що не залежать від психічних захворювань. Перші ознаки  сучасного визначення „вікової осудності”, але у своєрідному вигляді, можна прослідити у дослідженнях М.С. Таганцева, О.М. Богдановського та інших видатних науковців того часу. Необхідно зазначити, що в науці та судовій практиці тривалий час панувала думка, що осудність малолітніх осіб залежить напряму від віку та здатності до розуміння. 

Зарубіжні науковці також активно досліджували окремі питання кримінальної відповідальності неповнолітніх, зокрема це стосувалось осудності зазначеної категорії осіб. Більшість науковців пов’язували наявність осудності з досягненням певного віку, а також із здатністю розуміти свої вчинки. Наприклад,  Е. Гофман, у підручнику із судової медицини зазначав, що на осудність може впливати здатність особи керувати своїми діями під час вчинення злочину, здатність до усвідомлення своїх вчинків, однак така здатність набувається з досягненням певного віку, а також під впливом певних  факторів [50, с. 120].

Слід погодитися з В.Г. Павловим, який зазначає, що на перших етапах виникнення радянської держави питанням ознак суб’єкта злочину приділялося недостатньо уваги [154, с. 18]. Проте деякі науковці приділяли особливу увагу ознакам неповнолітнього суб’єкта. Наприклад,                             П.І. Люблінський поряд з іншими питаннями розглядав проблему визначення вікових меж притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності. Він зазначав що недоцільно піднімати вік безумовної неосудності, який зазначався у нормативних актів того часу, проте виступав за збільшення виховних заходів [107, с. 237].

З середини ХХ ст. у наукових кругах більш активно почали обговорюватися спірні питання суб’єктів злочину. Проте це питання мало більш загальний характер і стосувалося поняття віку кримінальної відповідальності та поняття осудності. Наприклад, видатний науковець             М.Д. Шаргородський окремо не розглядав питання щодо відповідальності неповнолітніх з ВПР, проте він зазначав у своїх наукових роботах, що недосягнення віку та неосудність є обставинами, що виключають кримінальну відповідальність [276, с. 13].

У підручнику за редакцією Б.С. Утевського наголошувалося, що встановлення кримінальної відповідальності за ряд злочинів, починаючи з 12-річного віку, „мало вказати неповнолітнім, що влада пред’являє серйозні вимоги до своїх підростаючих громадян” [208, с. 159].

Окремими питаннями кримінальної відповідальності займалася                       С.В. Полубинська, яка пропонувала диференційований підхід до вирішення правових наслідків установлення психічної незрілості у неповнолітніх осіб, а саме: якщо особа внаслідок психічної незрілості не усвідомлювала своїх дій – таких осіб вона прирівнювала до неосудних, а тих, які були здатні усвідомлювати лише частково свої дії – до осудних, – тобто зазначену проблему вона пропонувала вирішувати у межах інституту осудності та неосудності.

Питання злочинності неповнолітніх осіб, які мають відставання у психічному розвитку, не пов’язані з психічними захворюваннями, стали предметом активної дискусії серед науковців з кінця ХХ ст. У науковій літературі усе більше приділялось уваги цій проблематиці. Особливо дана тема є актуальною в теперішній час. Достатньо часто висловлюються пропозиції щодо врегулювання правових наслідків скоєння злочину неповнолітніми особами, які відстають у психічному розвитку на законодавчому рівні. Однак не існувало і не існує єдності думок стосовно досліджуваного питання. Зазначений стан неповнолітнього у кримінально-правовій літературі розглядається з точки зору різних інститутів кримінального права, а саме: „осудності – неосудності – обмеженої осудності”, а також у межах обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони – вини. Наприклад, П.С. Дагель вважав, що неможливість неповнолітнього усвідомлювати свої дії під час вчинення злочину внаслідок відставання          у психічному розвитку, не пов’язаного із психічними захворюваннями, є підставою, що виключає вину особи, і як наслідок такі неповнолітні не можуть підлягати кримінальній відповідальності [53, с. 18–19].  

Розбіжності у наукових думках є і щодо термінологічного визначення досліджуваного явища. Із кінця ХХ ст. з’являються різні термінологічні визначення такого стану неповнолітніх, за якого вони не можуть повною мірою усвідомлювати свої дії під час скоєння злочину внаслідок відставання у психічному розвитку, не пов’язаного з психічними захворюваннями. Так, одна група науковців вважають, що у цьому випадку мова йде саме про „вікову неосудність” або „вікову осудність”, інші говорять про „вікову обмежену осудність” чи „вікову обмежену неосудність” або „зменшену вікову осудність”, деякі вважать, що мова йде про „вікову незрілість”, існують точки зору, що у цьому випадку необхідно говорити про „вікове неставлення” або „ вікову невмінимість” .

Більшість науковців підтримують термін „вікова неосудність”. Так,         А.В. Наумов робить акцент на тому, що наявність у неповнолітнього відставання у розвитку, яке не пов’язане з психічними захворюваннями, не дозволяє особі у повному обсязі розуміти фактичний характер і суспільну небезпеку свого діяння або керувати ними, тому потрібно говорити про „вікову неосудність” [139, с. 188]. Аналіз указаної думки свідчить про виокремлення автором різновиду неосудності. Схожу думку висловлює також ряд інших науковців, зокрема: А.А. Гравіна, О.Д.Ситковська,                   В.П. Кашепов  [233, с. 20], А.В. Рагуліна [186, с. 9], Є.А. Пащенко [157, с. 8] та ін. Наприклад, Є.І. Цимбал, А.П. Дяченко [270, с. 43], Є.А. Пащенко [157, с. 5], зазначають, що термін „вікова неосудність” недостатньо точно передає сутність кримінально-правової норми (ч. 3 ст. 20 КК РФ), але у теперішній час зазначений термін набув значного поширення в науковій літературі. Крім того, науковці вважають, що завдяки стислості він зручний для застосування на практиці, тому замінювати його на новий термін недоцільно [270, с. 43]. Зазначені автори роблять акцент на тому що необхідно чіткіше визначити зміст інституту „вікова неосудність”, провести відмежовування між інститутом „вікова неосудність” та іншими суміжними інститутами.

Окремі вчені не згодні із терміном „вікова неосудність”. Наприклад,        Б.А. Спасєнніков вважає, що не можна змішувати поняття „вік” і „неосудність” в одному словосполученні, оскільки це різні поняття [211, с. 86]. Більш детально аргументує свою позицію Н.Д. Гомонов, якій робить акцент на відсутності як медичного критерію, так і юридичного. Він вважає, що у даному випадку не може йти мова про неосудність, у тому числі й про вікову неосудність [47, с. 478].

       У деяких наукових працях зустрічається термін – „вікове неставлення”. Наприклад, Н.Д. Гомонов вважає, що неповнолітню особу, яка досягла віку кримінальної відповідальності, однак має певні відставання у психічному розвитку, необхідно визнавати осудною (хоча й обмежено), але згідно з законом вчинене не буде поставлене йому у вину. Автор вважає, що така „пільга” може мати місце тільки до досягнення особою повноліття. Тому у цьому разі необхідно говорити про „вікове неставлення у вину” [47, с. 478–479]. 

          Деякі автори вважають, що оскільки відставання у розвитку не залежить від медичних показників, то нездатність особи усвідомлювати свої дії під час скоєння злочину не можна розглядати у контексті „осудність-неосудність”. У цьому разі мова має йти про „вікову незрілість”.  Зокрема  таку позицію  підтримують:  Г.В. Назаренко, Т.О. Гончар, К.М. Неткачьов, А.І. Ситникова та ін.

Г.В. Назаренко у своїх наукових  працях пропонує внести деякі зміни до КК РФ, включивши нову статтю, яка мала би назву „вікова незрілість” [135, с. 131]. Із цим термінологічним визначенням погоджується                        К.М. Неткачьов, який також пропонує внести певні зміни до Кримінального кодексу РФ, закріпивши вікову незрілість. К.М. Неткачьов зазначає, що положення про „вікову неосудність”, яких закріплено у ч. 3 ст. 20 КК РФ, не відповідають назві ст. 20 КК РФ (вік, з якого настає кримінальна відповідальність), тому у розділі 14 КК РФ  пропонує закріпити норму яка передбачала б правові наслідки вікової незрілості неповнолітніх осіб [141, с. 8].

 

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16782.html