Ретроспективний огляд положень законодавства щодо неповнолітніх осіб, які мають відставання у психічному розвитку

Без розуміння минулого не може бути розуміння майбутнього. Як зазначали давні римляни, до досвіду яких слід звернутися, historiam nescire, hoc est simper puerum esse (не знати історії, це значить завжди бути дитиною). Будь-яку правову проблему неможливо розв`язати, не дослідивши належним чином її генезис” [269, с. 5].

Для поглибленого вивчення суті поставленої проблеми, а також розроблення основних шляхів удосконалення вітчизняного кримінального законодавства, доцільно використовувати історичний та компаративний метод, за допомогою яких можна прослідкувати динаміку формування вітчизняного та зарубіжного законодавства стосовно окремих питань особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб, які мають відставання у психічному розвитку, що не обумовлено психічними розладами.

Проблеми кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб із певними відставаннями у розвитку розглядались у кримінальному законодавстві ще з давніх часів. За різних історичних періодів та у різних правових родинах ця проблема вирішувалася по-різному. Історичні документі свідчать про те, що протягом певного часу законодавець указував на тісний взаємозв’язок віку та осудності. Часто недосягнення певного віку, а також наявність певних відставань у розвитку неповнолітніх розглядались у рамках понять „осудність-неосудність”. Для встановлення сутності сучасного поняття „вікова осудність”, яке має кримінальне-правове значення щодо неповнолітніх осіб, на нашу думку, необхідно проаналізувати положення різних історичних правових актів щодо таких ознак суб’єкта злочину, як вік та осудність.

Так, принцип диференціації кримінальної відповідальності в залежності від вікового цензу та розуміння бере свій початок ще у римському та канонічному праві. Якщо звернутися до науки того часу, можна побачити, що вік кримінальної відповідальності напряму залежав від осудності. Відповідно до Римського права особи до 7-літнього віку (infantes) за загальним правилом визнавалися неосудними, і тільки у виключних випадках до таких осіб застосовувалися виховні заходи. До другої групи входили особи із 7 до 14 років ( itnpuberes). Цей період характеризувався віком умовної осудності. Неповнолітні цієї групи підлягали покаранню за деякі види злочинів, однак за умови, що вони були здатні розуміти свої дії під час вчинення злочину. У кожному разі встановлювалося, чи  був малолітній на момент вчинення злочину „doli culpae” (здатний до ставлення у вину). 

Третя вікова група – особи від 14 до 25 років (minores), підлягали покаранню на загальних підставах, як і дорослі особи. Однак законодавство передбачало пом’якшення покарання у разі, якщо було встановлено, що особа за розумовим розвитком відповідала 14-річному віку або не суттєво відрізнялася від цього віку, або при встановленні значної нерозумності  „magnu stupidtas” [158, с. 6]. На відмінну від двох перших груп, особи цієї вікової групи визнавалися осудними незалежно від ступеня розуміння, тому підлягали кримінальній відповідальності та покаранню, однак ступень розуміння обов’язково встановлювався і враховувався при призначенні покарання. Із змісту зазначеного положення вбачається, що вже у законодавстві часів давньоримського права був закріплений обов’язок врахування не тільки „хронологічного” віку (кількість прожитих років), але й „психологічного” віку (відповідність прожитих років  розвитку особи). Саме це вказує на зародження характерних ознак інституту „вікова осудність” ще в Римському праві.

Якщо розглядати українське національне кримінальне законодавство, слід зазначити, що в літератури виокремлюють такі періоди його розвитку, а саме: 1) період Київської Русі (Х–ХІІІ ст.ст.); 2) період польсько-литовського панування та козацька доба  (ХІV–ХVІІ ст.ст.); 3) період знаходження України в складі Російської імперії, Польщі та Австро-Угорщини (ХVІІ ст. – 1917 р.); 4) радянський період (1917–1991  рр.); 5) період незалежності України (з 1991 р.) [37, с. 151 – 152].

Найбільш характерним джерелом права, зокрема і кримінального, періоду Київської Русі була “Руська Правда”, яка є видатним правовим документом своєї епохи. Цей акт не встановлював чітких меж кримінальної відповідальності.  Проте, С.В. Кудін, який на підставі аналізу тексту Кормчої книги, припускав, що особи, які не досягли 8-річного віку не каралися [199, с. 416].

Під час входження українських земель до складу Великого князівства Литовського до Польщі діяли такі правові акти, як Судебник Казимира 1468 р., Литовські Статути (1529, 1566 та 1588 рр.) магдебурзьке право та Саксонське зерцало.

Судебник Казимира 1468 р. не встановлював вік кримінальної відповідальності осіб за власні протиправні вчинки, лише встановлювалося, що діти, яким виповнилося 7 років, могли підлягати відповідальності, якщо вони знали про злочини, яки скоїли їх батьки [214, с. 112].

Литовські Статути по-різному врегульовували питання вікових меж кримінальної відповідальності. Так, перший статут від 1529 року, взагалі не встановлював вік кримінальної відповідальності, як і попередні правові акти [55, с. 115]. В артикулі 8 розділу 14 другого Статуту, від 1566 року, зазначалося, що особи, які не досягли 14 років, не могли віддаватись у руки ката. Проте їх батьки повинні були відшкодувати завдану шкоду, але якщо не було майна, неповнолітні відправлялися на вислугу [59].

Третій Статут, від 1588 року, також, встановлював мінімальний вік кримінальної відповідальності, проте, на відмінну від попереднього Статуту, вік було збільшено до 16 років, але таке положення не поширювалося на шляхтичів простих людей. Діти простих людей підлягали кримінальній відповідальності незалежно від віку [37, с. 154].

На територіях України також діяло магдебурзьке право та Саксонське Зерцало. За магдебурзьким правом неповнолітні особи чоловічої статі до 14  років та жіночої до 13 років звільнялися від страти та тілесних покарань.                      Н.П. Василенко зазначав, що, за Магдебурзьким правом, неповнолітні звільнялися від страти та тілесних покарань, а неповнолітніми вважались особи чоловічої статі до 14 років, а жіночої – до 13 років [31, с. 235].

Згідно із Саксонським Зерцалом, дитина в малолітньому віці, тобто до досягнення нею 12  років, не відповідала за вчинене нею вбивство чи іншу шкоду в кримінальному порядку, – обов’язок відшкодувати її було покладено на батьків у цивільному порядку з майна дитини. Неповнолітні віком від 12 до 21 року могли бути притягнутими до кримінальної відповідальності [37, с. 153].

Певний час на території України діяли законодавчі акти Російської імперії. Зокрема це Судебники 1497 і 1550 років.

Судебником Івана ІІІ від 1497 року не містив особливих умов для застосування заходів кримінального характеру до неповнолітніх. Судебник не встановлював ніяких статевих, вікових або за станом здоров’я обмежень до суб’єктів злочину. Зазначений акт нічого не говорить про  умови звільнення особи від кримінальної відповідальності за скоєний злочин у силу малолітства або похилого віку, важкої хвороби, каліцтва тощо, – тобто кримінальній відповідальності підлягали усі особи, які вчинили злочин, у тому числі й холопи [164, с. 15].

Прийнятий під час реформ Івана Грозного Судебник 1550 р. також не виокремлював окремо підстави і порядок настання відповідальності неповнолітніх при вчиненні протиправних діянь.

Розгляд російського законодавства дозволяє встановити, що перші згадування про вікові межи кримінальної відповідальності зустрічаються у „Новоуказанних статтях” 1669 року. Згідно із ст. 108  отроки, які не досягли 7-річного віку, а також „бесние” звільнялися від кримінальної відповідальності. Неповнолітні із 7-річного віку підлягали кримінальному переслідуванню поряд із дорослими, однак передбачалося пом’якшення покарання. Це мало прояв в тому, що до таких осіб не застосовувалася смертна кара [35, с. 396]. Встановлення саме такого мінімального віку В.А. Рогов вважає не випадковим, оскільки саме в цей період відбувається таїнство причастя неповнолітнього, а релігія розглядала злочинну діяльність як гріх [188, с. 11].

Це була одна із перших спроб установити мінімальні вікові межі кримінальної відповідальності на законодавчому рівні. Законодавчій акт „Новоуказанні статті” не містив понять та видів „осудності” та „неосудності”. Якщо використовувати сучасний підхід до визначення цих понять, можна зробити висновок, що всі особи, які досягли 7-річного віку, визнавались осудними, крім  „бісних”, останні визнавалися неосудними. Якщо брати до уваги наукові дослідження джерел XVІІІ –XІХ ст. ст., до неосудних також дорівнювалися діти, які не досягли встановленого віку кримінальної відповідальності. Оскільки вказаний нормативній акт не встановлював особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб з ВПР, можна зробити висновки, що вони визнавалися суб’єктами злочину і підлягали покаранню.

Протягом тривалого часу кримінальне законодавство не встановлювало чітких вікових меж кримінального  переслідування. Наприклад, у тлумаченні до артикля 195 Військового уставу Петра Великого від 1716 року зазначалося, що „Наказание воровства обыкновенно умаляется или весьма ослабляется, ежели, вор будет младенец, которых дабы заранее от сего отучить, могут от родителей своих лозами наказаны быть” [191, с. 363]. Виходячи із цієї норми, дитячий вік був підставою пом’якшення покарання. Як зазначає В.М. Бурдін, вікові межі кримінальної відповідальності далі змінювались, але принцип – пом’якшення покарання неповнолітніх залишався незмінним [25, с. 7]. Формулювання цієї норми артиклю викликало певні ускладнення, тому що Устав не надавав роз’яснення, яка категорія неповнолітніх належить до „немовлят”. В.А. Рогов зазначає, що  під час правління Петра, злочинці підлягали безжалісному викоріненню [189, с. 265]. Тому можна зробити висновки, що до кримінальної відповідальності підлягали й діти у достатньо ранньому віці.

В.Г. Павлов указує на те, що не було конкретності та визначеності щодо вікових особливостей суб’єкта злочину і в законодавстві післяпетровського періоду [154, с. 34]. Проте, зміни, які відбувалися в суспільстві в соціально-економічній сфері, вимагали більш ретельного підходу до законодавчого визначення вікових та інтелектуально-вольових  властивостей та ознак осіб, які скоїли злочини. В умовах загострення ситуації, пов`язаної з дитячою злочинністю, зростання числа скоєних підлітками злочинів, невдале формулювання артикулу 195 про кримінальну відповідальність „немовлят”, ускладнюють застосування закону на практиці, не відповідало вимогам того періоду та вимагало коригування. Тому законодавець особливу увагу став звертати на проблему пошуку показника певного рівня розумового та фізичного розвитку підлітка, який вчинив злочин. Цей рівень має бути визначений його віком, а так само індивідуальними особливостями розвитку психіки, так званої осудності, яка є певним показником соціального розвитку особистості, який набувається з віком [209, с. 65 – 67].

У законодавстві наступного періоду, зокрема, в імператорських указах 1742 р., 1765 р., 1766 р. з’явилася вікова градація, яка застосовувалася до малолітніх громадян, крім того, надавалося тлумачення поняття „малолітній”.

Так, в 1742 р. при розгляді справи про вбивство двох дівчат обвинуваченою була дівчина 14 років. Сенат спільно з президентами колегій встановили, що малолітство вважається до досягнення 17 років і таким особам не можна призначати такі покарання, як і дорослим. Замість смертної кари та батога, які застосовувалися до дорослих, підлітків відсилали в монастирі під караул і покаяння, а за наявності малої провини їх карали різками в „залежності від винності” і віку [193, с. 34]. Таким чином, в законодавстві було встановлено верхню межу віку – 17 років, що дає підставу вважати до цього віку підлітка „малолітнім”, тобто в сучасному тлумаченні – неповнолітнім. Тим самим було визнано факт існування особливостей психічного і фізичного розвитку неповнолітніх у порівнянні з дорослими, які впливали на кримінальну відповідальність.

Уже у 1744 р. Синод при розгляді питання про вік кримінальної відповідальності постановив, що особи повинні усвідомлювати та керувати своїми вчинками і в більш ранньому віці, ніж 17 років. У зв’язку із цим було встановлено, що покарання повинні застосовуватись до осіб з 12-річного віку [272, с. 57].

Деякі вчені вважають, що одну із перших спроб законодавчого закріплення вікової осудності було зроблено Катериною ІІ. Так, у Наказі від 1765 р. нею встановлювався порядок відповідальності неповнолітніх, які діяли протягом тривалого часу. Так, діти до досягнення 10 років визнавалися неосудними і тому до них не застосовувалися заходи кримінального впливу, вони віддавалися батькам. Щодо неповнолітніх від 10 до 17 років діяв принцип пом’якшення покарання [203, с. 1]. Це є перший законодавчий акт, який почав чітко диференціювати вік кримінальної відповідальності, проте не можна погодитися з тими науковцями, які стверджують, що у цій нормі відображено перші ознаки вікової осудності [25, с. 7]. Вікова осудність виражається в наявності певних відхилень від нормального психічного розвитку неповнолітнього, внаслідок яких особа не може повною мірою розуміти свої дії (бездіяльність). За вказаним  законодавчим актом особи від 10 років підлягали кримінальній відповідальності незалежно від ступеня розуміння, мова йшла лише про певні пільги щодо неповнолітніх при застосуванні покарання. Аналогічні положення можна прослідкувати у діючому законодавстві України, однак вікові межі в них відрізняються. 

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16782.html