Генезис приватноправових засад в кримінальному праві України

Будь-яка проблематика, зокрема проблематика приватноправових засад у кримінальному праві, має свій генезис. Так, приватноправові засади, що насамперед пов’язані із злочином та позицією потерпілого щодо притягнення, звільнення від кримінальної відповідальності, або від відбування покарання мають бути дослідженими у контексті розвитку вітчизняного кримінального законодавства як формального джерела права.

          Раніше було визначено, що приватноправовові засади є невід’ємним атрибутом кримінального законодавства, втім їх фактичний зміст та обсяг є динамічними.

          У цьому підрозділі  стисло розкриваються основні прояви диспозитивності в кримінальному законодавстві України на автохтонній, як уявляється, її території з часів Київської Русі до моменту прийняття незалежною Україною КК 2001 року.

За часів Київської Русі досить довго існувала кровна помста, що передбачала приватний характер вирішення кримінального конфлікту. Кровна помста є не чим іншим, як приватною розправою з особою, яка вчинила кримінальне правопорушення. Своїм корінням помста сягає родового ладу, де вона була інститутом судочинства та морально-етичною нормою. Кровну помсту було спрямовано не стільки проти вбивці, скільки проти членів його сім’ї. Ярослав у своїй «Правді» обмежив коло найближчих родичів убитого, які мали право мстити. Установлена ним норма не змушувала до помсти і давала змогу близьким покривдженого прийняти викуп [240, c. 7].

Із плином часу та утвердженням державності, створенням судів приватний самоправний характер кримінального переслідування та покарання потроху витіснявся державною публічною системою кримінальної юстиції, втім крізь віки його окремі елементи залишалися або в законодавстві, або у вигляді звичаїв, що існували поряд із традиційною каральною системою. Втім, приблизно у другій половині ХІ ст. кровну помсту на законодавчому рівні було остаточно замінено на штрафи.

          Основною юридичною пам’яткою часів Київської Русі є Руська Правда.

За Руською Правдою злочин трактувався як «образа», що завдає матеріальної або моральної шкоди. Основними  категоріями злочинів були злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, побої, словесні образи) та майнові злочини (розбій, крадіжка (татьба), незаконне користування чужим майном, пошкодження межевих знаків) [155, c. 39-41], тобто фактично всі види злочинів у Київській Русі мали персоніфікованого потерпілого,  що,у свою чергу, зумовлювало певну систему покарань та компенсацій для задоволення прав потерпілого. Фактично, система покарань складалася з «потоку та розграфлення» (вигнання з общини/тілесні покарання та конфіскації майна), штрафів різного розміру (віра, напіввіра, продаж).

          Наприклад, за вчинення вбивства, призначалося покарання – віра (являє собою майнове покарання – штраф), яка стягувалася на користь князя; а також компенсація потерпілому – «головнічество» у розмірі віри (40 гривень). За менш тяжкі злочини призначався «продаж» (від 1 до 12 гривень), а компенсація на користь потерпілого у разі призначення «продажу» іменувалася «урок». Наприклад, згідно із ст. 30 Руської Правди Пространної редакції «якщо хто вдарить кого мечем, але не вб’є до смерті, платить 3 гривні, а пораненому – гривню за рану, та те, що треба на лікування; якщо ж вб’є до смерті, то сплачує віру» [155, c. 51].

          Таким чином, за часів Руської Правди приватна кровна помста почала поступово обмежуватися законодавчими приписам та централізованою публічною системою відправлення правосуддя; за вчинення більшості злочинів призначалося покарання у вигляді штрафу різного розміру, який, з огляду на тяжкість злочину та розмір штрафу, детермінував розмір компенсації на користь потерпілого.

          При порівнянні з чинним українським законодавством кримінального циклу, слід вказати на наявність «звичних» складів злочину (або проступку), які мають персоніфікованого потерпілого, і на розсуд якого може бути віддане питання про притягнення/відмову від притягнення винного до відповідальності, про необхідний та достатній розмір компенсації за завдану злочином/проступком шкоду.

          У Галицько-Волинському князівстві застосовувалася Руська Правда різних за обсягом редакцій (Коротка, Пространна або скорочена з Пространної) без кардинальних відмінностей з часів Київської Русі.

          Пізніше Руську Правду було покладено в основу Статутів Великого князівства Литовського, за якими поняття злочину поступово переходило від діяння, що завдає шкоди, до «проступку». Іншими словами, злочин перестає сприйматися як винятково приватний делікт, а починає набувати публічного забарвлення.

          На початку ХІV ст. із розвитком магдебурзького права на українських землях започаткувалося розмежування злочинів за ознакою: публічні та приватні. «Саксонське дзеркало» усі злочини поділяло на два види: 1) публічні, за вчинення яких передбачалось покарання у вигляді смертної кари чи каліцтва; 2) приватні – особа могла бути покараною шляхом завдання легких тілесних ушкоджень чи сплати певної грошової суми потерпілому й суду [240, c. 19].

          Згаданий історичний підхід має і сучасне втілення в кримінальному законодавстві республіки Киргизстан (КК Киргизстану 1997 р.) в рамках специфічного виду штрафу – потрійного айипу. Потрійний айип як майнове покарання накладається судом, дві частини якого стягуються на користь потерпілого для компенсації матеріальної та моральної шкоди, а одна частина – в доход держави. Цей підхід сучасної законотворчості киргизького  законотворця є цікавим, і вирізняється серед інших, оскільки в кримінальних кодексах інших пострадянських республік такого інституту немає.

          Система норм кримінально-правового характеру у звичаєвому «козацькому» праві Запорізької Січі мала публічний характер. Злочином вважалася шкода, завдана життю, здоров’ю, майну честі особи або всьому запорозькому товариству [240, c. 21]. Таким чином, за часів Запорізької Січі відбувалася подальша диференціація розуміння злочину не тільки як шкоди приватній особі, але й товариству, тобто відбувався подальший перехід до поділу злочинів на приватні та публічні.

          У свою чергу, це ще раз доводить, що з посиленням держави та централізації управління, окремі приватні інтереси  меншою мірою знаходять своє задоволення, аніж колективні.

          Важливою рисою кримінального права Гетьманщини (з ХVІІІ ст.) був його приватноправовий характер. Основною правовою пам’яткою того часу була кодифікація козацького права «Права, по которым судится малороссийский народ» 1743 року.  Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватною справою. Суд карав злочинця залежно від волі потерпілого, а за відсутності останнього – від вимог його родичів, хоча з плином часу щоразу сильніше проявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів [240, c. 23]. Тогочасні злочини за своїм змістом стали більш близькими до розуміння видів злочинів сьогодення, а кількість та види покарань були значно збільшені у порівнянні з попереднім законодавством, у тому числі були урізноманітнені тілесні покарання.

          Приватний характер переслідування навіть за тяжкі злочини свідчить про те, що тогочасна держава не в змозі була ефективно здійснювати свої функції у сфері відправлення правосуддя, а тому заохочувався приватний інтерес у цій сфері – як із точку зору того, що потерпілому видніше, як захистити свої права, так і з точки зору державної економії на утриманні правоохоронної системи.

          Подальшим результатом активної кодифікаційної роботи став Звід Законів Російської імперії 1832 року, що налічував 15 томів, останнього з яких було присвячено кримінальному праву; Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року. Їх характерними рисами є розроблення основних інститутів кримінального права, класифікація кримінальних правопорушень на злочини різної тяжкості та проступки, встановлення надзвичайно широкої системи покарань (Уложення 1845 року налічувало 35 видів покарань).

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16783.html