Загальна характеристика диспозитивності в кримінальному праві

Кримінальне право як галузь матеріального права містить у собі переважно публічно-правові елементи та певні окремі приватноправові (диспозитивні) елементи, що у своєму поєднанні формують відносно ефективний механізм кримінально-правового регулювання. Диспропорція публічних та приватних засад в кримінальному праві є динамічною з огляду на історичну ретроспективу та сучасні тенденції. Диспозитивні елементи кримінального права, втілені, зокрема, у диспозитивних нормах, дозволяють неспецифічно для кримінального права врегулювати відносини між сторонами кримінально-правового конфлікту. За термінологією І.Я. Фойницького, ці елементи є «приватними засадами» у праві [262, c. 11].

Приватноправові засади, що проникли у кримінально-правову матерію, здебільшого пов’язані з урахуванням волі/інтересу потерпілого, що має юридичне значення та впливає на підставу та міру кримінальної відповідальності. У сучасний період розвитку правової думки, при характеристиці приватних засад у сфері кримінальної юстиції автори, мабуть, за прикладом процесуалістів, здебільшого використовують термін «диспозитивність» як синонім «приватноправових засад».             У цілому, жодної термінологічної конфронтації у цьому не вбачається, адже, дійсно, «приватноправові засади» відображають підставу появи «диспозитивності» у писаному праві, а без «диспозитивності» як способу втілення «приватноправових засад» вони  не знаходили б свого втілення. Отже, фактично можна говорити про співвідношення «приватноправових засад» та «диспозитивності» як синонімічних, що змістовно-формально відображають місце приватного інтересу у кримінально-правовому регулюванні.

Спектр сучасних поглядів на наявність, необхідність, життєздатність та ефективність поширення приватних засад у праві є різноманітним, утім домінуючою є точка зору про їх перспективність для сфери кримінальної юстиції. Одні автори, спостерігаючи перспективність приватних засад для кримінально-правового регулювання, висловлюються про їх розширення у сфері кримінальної юстиції. Так, Ю.В. Баулін та Л.В. Головко одностайні щодо наявного відходу від класичного реагування держави на злочин та необхідності розвитку інших форм реагування держави на злочин [17, c. 11]. Т.І. Присяжнюк визначає, що однією із сучасних тенденцій розвитку галузей кримінального циклу є звуження публічної та розширення приватноправової складової у кримінально-правовому та кримінально-процесуальному регулюванні. Навіть Енциклопедія кримінального права згадує про наявність приватноправових елементів в ареалі кримінального права [284, c. 491]. С.Г. Келіна, будучи прибічником приватних засад, втім робить ремарку про їх неординарність та неможливість їх безконтрольного поширення та застосування [129, c. 640]. В.О. Туляков влучно підкреслює, що парадокс сучасної публічно-правової доктрини полягає у поступовому розмиванні публічності, у поверненні резюмування примата індивідуального, особистого, приватного над державним, публічним, суспільним; або ж пошуку балансу рівноважного захисту приватних та публічних інтересів [247, c. 13].

Буде справедливим також сказати, що суттєве посилення приватних засад спостерігається не тільки в кримінальному законодавстві України, але й в кримінальному законодавстві країн СНД [148]. Більше того, гуманізація кримінального законодавства в аспекті поширення приватноправових засад - звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням сторін, медіація, а також  інші елементи «відновного правосуддя», збільшення меж необхідної оборони, видається однією із глобальних тенденцій [62, c. 11-17]. Правова презумпція jus publicum privatorium pactis mutari non potest (публічне право не може бути змінено за угодою приватних осіб) має у цих аспектах кримінального права виключення, що стає підтвердженням іншої презумпції – non est regula quin fallat (немає правил без виключень) [9, c. 73-74].

Синтезуючи вказані погляди у сфері наявності та поширення приватних засад кримінального права, слід погодитися з думкою         А.В. Залозного про те, що проблематика юридичних можливостей потерпілого впливати на підставу та міру кримінальної відповідальності умовно складається з двох основних питань:

1) чи допустимо враховувати волю потерпілого при визначенні законодавцем підстав кримінальної відповідальності особи, винної в порушенні прав та законних інтересів іншої особи та охоронюваних законом інтересів суспільства;

2) чи є доцільним забезпечення в кримінальному законодавстві впливу потерпілого на міру кримінальної відповідальності [81, c. 143].

Вирішення цих питань насамперед пов’язано з роллю потерпілого в кримінальному праві, оскільки в останньому спостерігається очевидна нормативна економія щодо цієї проблематики.

Наявність приватних засад в кримінальному праві, що базується на врахуванні волі потерпілого, та її вплив на підставу, умови та міру кримінальної відповідальності, іде урозріз із традиційною класичною кримінальною доктриною, сприйманням покарання як найбільш ефективної реакції на злочинне діяння, визначенням об’єкта злочину як суспільного відношення, реалізацією кримінальної відповідальності в рамках охоронних кримінально-правових відносин тощо.

Ефективність та спроможність подальших наукових досліджень у цій сфері є неможливою без перспективного реформування існуючих та введення до кримінального законодавства деяких нових категорій. У протилежному випадку, обґрунтування присутності та ефективності приватних засад у праві, їх удосконалення буде вочевидь важким завданням.

Диспозитивність як правова категорія була, залишається і, з великою вірогідністю, залишиться актуальним предметом дослідження науковців.

Термін «диспозитивність», незважаючи на широку загальновживаність та сучасну актуалізацію, в рамках наукових досліджень залишається не  повною мірою дослідженим. Цікавим є  також той факт, що змістовних загальноправових досліджень категорії диспозитивності автором дослідження не виявлено. Про диспозитивність у загальноправовому аспекті йдеться при характеристиці: 1) поділу права на публічне та приватне; 2) відповідних особливостей, норм окремої галузі права; 3) або лише обходиться конфірмацією наявності такої в законодавстві. Для подальшого обґрунтування змісту диспозитивності в кримінальному праві  необхідно звернутися спочатку до основоположної теорії права.

Дослідження релевантної наукової літератури свідчить про те, що питання існування та співвідношення приватного та публічного права цікавили науковців регулярно і за різних історичних епох, проте їх безпосереднє втілення у правовому матеріалі зазвичай зводилося до безпосередньої ілюстрації конкретними прикладами диспозитивних та імперативних норм галузевого законодавства в аспектах de lege lata та de lege ferenda [43, c. 1-23].

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16783.html