Диспозитивність в кримінальному законі: приватне кримінальне переслідування та примирення

У попередньому підрозділі  було розглянуто теоретичні підвалини та в загальному доктринальному вигляді окреслено прояви приватноправових засад (диспозитивного правового режиму) в кримінальному праві України.

У цьому підрозділі, на основі аналізу норм КК України, КПК України 2012 року буде виявлено конкретні прояви диспозитивності в кримінальному законі, та проаналізовано основні з них – інститути примирення та приватного кримінального переслідування.

Аналіз положеннь КК України свідчать про те, що в Особливій його частині прояви диспозитивності відсутні. Зумовлено це тим, що в ній зосереджено вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами незалежно від волевиявлення приватних осіб. Окремі спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності (наприклад, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст.114 КК України тощо) до диспозитивних норм кримінального закону не належать (хоча за суттю є заохочувальними нормами). Пов’язане це з тим, що у разі відмови особи від обрання окресленого в законі варіанту заохочувальної поведінки, для неї настають наслідки у вигляді негативної кримінальної відповідальності. А як  уже підкреслювалося раніше, диспозитивна норма має давати опцію поведінки, особисту дискрецію серед декількох варіантів поведінки, причому з гарантією відсутності негативних наслідків при наданні переваги одному з них.

У Загальній частині КК України диспозитивність до вступу в силу КПК України 2012 року проявлялася у розділі VIII «Обставини, що виключають злочинність діяння» та у розділі IX «Звільнення від кримінальної відповідальності». Після вступу КПК України 2012 року в силу та внесення відповідних змін до КК України, арсенал диспозитивності було збільшено. Диспозитивні норми з’явилися у Розділі ХІ «Призначення покарання» та Розділі ХІІ «Звільнення від покарання та його відбування».

Окремо слід назвати пропозицію щодо імплементації інституту приватного кримінального переслідування як диспозитивного до тексту КК України (з відповідними нормами в Загальній та Особливій частинах).

Серед обставин, що виключають злочинність діяння, диспозитивним потенціалом характеризуються «необхідна оборона», «затримання особи, яка вчинила злочин» та «діяння, пов’язане з ризиком»; серед підстав звільнення від кримінальної відповідальності – примирення та передача особи на поруки (в рамках реалізації диспозитивного права поруки колективного суб’єкта диспозитивності); серед загальних засад призначення покарання – примирення, яке передбачає узгодження між суб’єктом злочину та потерпілим виду і розміру покарання; серед звільнення від покарання та його відбування - примирення, яке передбачає узгодження між суб’єктом злочину та потерпілим звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Іншими словами, диспозитивність у Загальній частині КК України безпоседеньо пов’язана з потерпілим та третіми особами, які мають дискреційні повноваження щодо вибору кримінально-значущої поведінки. Фактично, адресатами диспозитивних норм є законослухняні особи.  Для суб’єкта злочину ці норми диспозитивними не є, а є, як зазначалося раніще, лише заохочувальними (наприклад, норми про добровільну відмову, дієве каяття та їх прообрази у вигляді спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності,тобто до диспозитивних норм чинного КК України слід зарахувати:

необхідну оборону (ч. 1 та 2 ст. 36 КК України);

затримання особи, що вчинила злочин (ч. 1 ст.38 КК України);

діяння, пов’язане з ризиком (ч. 1 та 2 ст. 42 КК України);

звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України);

звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України) – в аспекті дискреційності права третьої особи на поруку або відмову від неї;

призначення узгодженого між потерпілим та суб’єктом злочину виду і розміру покарання останньому у разі затвердження вироком угоди про примирення (ч. 5 ст. 65 КК України);

звільнення від відбування покарання з випробуванням суб’єкта злочину у разі затвердження вироком угоди про примирення з узгодженою мірою покарання та такого звільнення з потерпілим (ч. 2 ст.75 КК України).

При першому погляді на цей перелік норм очевидним стає їх казуїстичний та хаотичний характер, що в цілому, на жаль, є недоліком багатьох норм українського кримінального законодавства.

Право на приватне кримінальне переслідування (ст. 477 КПК України 2012 року), уявляється, також є диспозитивним правом потерпілого і має бути з певними особливостями інкорпорованим у текст КК України.

Віднесення згаданих положень кримінального законодавства до елементів диспозитивного правового режиму обґрунтовуються такими положеннями.

Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння, мало чи не у кожному навчальному посібнику з кримінального права розглядається як правомірне та невід’ємне право особи на захист від суспільно-небезпечного посягання. Необхідна оборона є суб’єктивним диспозитивним правом осіб. Скористатися цим правом особа може, незважаючи на альтернативні можливості звернутися по допомогу до інших осіб або уникнути посягання шляхом втечі. Більше того, оскільки необхідна оборона може бути пов’язана з певним ризиком для особи, що обороняється, закон не покладає обов’язку на осіб її здійснювати [130, c. 463]. Втім, згадане правило не поширюється на осіб, для яких оборона інтересів та прав інших є юридичним обов’язком (наприклад, працівники міліції). Таким чином, норма про необхідну оборону відповідає критеріям диспозитивності кримінально-правових норм, оскільки надає можливість суб’єкту кримінально-правових відносин обрати альтернативний варіант реалізації свого права серед тих, що передбачені законом.

Затримання особи, що вчинила злочин є іншою обставиною, що виключає злочинність діяння, та може претендувати на роль диспозитивної норми.

Як відомо, затримання особи, що вчинила злочин, з метою доставляння правоохоронним органам, раціонально сприймається як право потерпілого або інших осіб. Практика свідчить, що у близько 52% випадків злочинець затримується потерпілим, у 40% випадків – сторонніми особами, і лише в 6,2% випадків – правоохоронними органами [75]. Особи управнені на реалізацію свого права затримання злочинця тільки під час вчинення суспільно-небезпечного посягання або одразу після нього, в інших же випадках, це є обов’язком працівників правоохоронних органів. Іншими словами, реалізація права на затримання злочинця є диспозитивним правом потерпілих та інших осіб, окрім працівників правоохоронних органів, для яких це є обов’язком.

Діяння, пов’язане з ризиком, а точніше «виправданий ризик», також слід зарахувати до прояву диспозитивності у кримінальному законодавстві.

«Виправданий ризик» розуміється як передбачене КК України правомірне поставлення в небезпеку заподіяння шкоди об’єкта кримінально-правової охорони або фактичне заподіяння йому шкоди, вчинене для досягнення значної суспільно-корисної мети в обстановці, коли ця мета не могла бути досягнутою без такого ризику, а вжиті суб’єктом заходи давали підстави розраховувати на запобігання шкоди правоохоронюваним інтересам [10, c. 14]. Слід додатково приєднатися до точки зору М.В. Анчукової, що правовою формою виправданого ризику є здійснення особою свого суб’єктивного права.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16783.html