Передумови та перспективи поширення приватноправових засад у кримінальному праві України

Проголошена в Україні система прав та свобод, у відповідності до міжнародних стандартів прав людини, значною мірою залишається сферою бажаного, а не дійсного [34, c. 3]. Особливо яскраво згадана невідповідність має прояв у сфері кримінальної юстиції.

При дослідженні концепту приватноправових засад в кримінальному праві України акцентувалася увага на їх проявах та підтримувалася точка зору про їх потенційну ефективність для досягнення цілей кримінального законодавства. Разом із тим, ненауковою виглядає пропозиція щодо поступового розширення приватноправових засад в кримінальному праві без належного обґрунтування.

Приватноправовий характер вирішення кримінально-правових конфліктів в Україні набирає обертів з моменту прийняття КК України 2001 року. Причому у багатьох європейських країнах ця тенденція стала визначальною з 60-х років минулого століття, зокрема розвиваючись в аспекті розширення застосування кримінально-значущих примирних процедур та приватного кримінального переслідування (наприклад, Франція, Німеччина, Швейцарія).

Цілком логічним постає запитання, чому кримінальне право, яке  історично «зросло» у публічну галузь права, реінкарнує первинні приватні елементи та розширює сферу їх застосування? Чи не був           Г. Гегель  пророком, вказуючи, що всі великі всесвітньо-історичні події та особи повторюються двічі: уперше як трагедія, а вдруге – як фарс [213].

Необхідно згадати історичний перехід від принципу таліону як приватного способу вирішення кримінальних конфліктів до публічного, забезпеченого державою. Законами Хамураппі, фактично першою історичною юридичною пам’яткою, передбачалося спричинення потерпілим або його родичем шкоди злочинцю аналогічної завданої. Упродовж Середньовіччя змістом талону охоплювалося два можливих взаємовиключних варіанти: як спричинення аналогічної щкоди, так і можливе погодження між сторонами компенсації за завдану шкоду. Уже в Руській Правді таліон замінювався на компенсацію та штраф. У наступні епохи дія принципу талону як в Європі, так і в Україні та Росії, поступово обмежувалося до майже повної елімінації.

Втім, в одній із пострадянських республік – республіці Киргизстан, досі зберігся частковий прообраз таліону у вигляді виду покарання - потрійного айипу (ст.  45 КК Киргизстану) [116]. Потрійний айип являє собою стягнення, що накладається судом у трикратному розмірі спричиненої шкоди у грошовому еквіваленті, дві третини з яких стягуються на користь потерпілого як компенсації його матеріальної та моральної шкоди, а одна третина – на користь держави.

Іншими словами, дія принципу таліона як приватного способу вирішення кримінально-правових конфліктів, фактично зійшла на нуль, створивши підґрунтя для реалізації принципу справедливості через таку мету покарання як відплата/кара.

Отже, чому сьогодні такі приватні (диспозитивні) міжгалузеві інститути кримінального та кримінального процесуального права, як приватне кримінальне переслідування та примирення, експансивно розвиваються у вказаних галузях публічного права?

Уявляється, відповідь криється не тільки у бажанні догодити «найвищій соціальній цінності», надаючи певну кримінально-значущу свободу волевиявлення, але й у банальній неспроможності держави в особі правоохоронних органів ефективно виконувати функцію боротьби зі злочинністю.

Так, у кожній державі є певний показник норми злочинності, характерний для суспільства, який корелює з різними чинниками. Наприклад, найвищий показник норми злочинності у світі в 2005 р. мав Ватикан. Пояснювалося це тим, що на 492 особи громадян Ватикану в судах було проведено 472 кримінальні процеси. Втім, ці процеси стосувалися паломників, а не громадян Ватикану [30].

Норма злочинності – як певний її рівень в суспільстві/державі, як це не парадоксально звучить, є нормальним явищем. У світі не знайдеться ані сучасного, ані історичного типу суспільства, яке  не стикалося б з проблемою злочинності.

Якби у міру того, як суспільство переходить від нижчих форм до вищих, рівень злочинності, тобто співвідношення між кількістю щорічно вчинюваних злочинів та кількістю населення, мав тенденцію до зниження, можна було б вважати, що злочинність, залишаючись нормальним явищем, поступово втрачає такий характер. Втім, немає підстав вважати, що таке зниження дійсно має місце. Багато фактів свідчать про наявність протилежної тенденції. Із початку ХІХ ст. статистика дозволяє слідкувати за розвитком злочинності. Вона усюди зросла. У Франції злочинність збільшилася приблизно на 300%. Немає ніякого іншого феномену, який мав би настільки беззаперечні ознаки нормального явища, оскільки злочинність тісно пов’язана з умовами життя будь-якого колективу [68, c. 39-40].

 Резюмуючи, слід погодитися, що злочинність як явище є нормальною, втім може приймати і ненормальні, тобто патологічні форми, коли рівень злочинності є надзвичайно високим, тобто значно вищим за рівень, характерний для певного суспільства.

Отже, Е. Дюркгейм пов’язує злочинність із нормою як явище в цілому, та з певним її рівнем, характерним для визначеного суспільства.

Як же норма злочинності пов’язана з розширенням сфери застосування приватних засад в кримінальному праві?

Норма злочинності в залежності від її рівня зумовлює відповідний рівень порогу криміналізації – низький або високий. Одразу ж зазначимо, що соціологічна «норма» злочинності є динамічною категорією, яку фактично неможливо точно визначити (що в цілому аналогічно неможливості точно виміряти ступінь суспільної небезпеки).

При рівні злочинності нижче норми, тобто у разі ефективної реалізації завдань кримінального законодавства, поріг криміналізації стає нижчим, що відповідно тягне за собою посилення кримінальної репресії за незначні кримінальні правопорушення (кримінальні проступки, злочини невеликої тяжкості та в цілому і середньої тяжкості). Правоохоронні органи націлені на боротьбу з найменш суспільно-небезпечними посяганнями, поряд із можливими тяжкими та особливо тяжкими злочинами.

При рівні злочинності вище норми держава стає неспроможною стримати вал злочинності, зокрема тяжкої та особливо тяжкої. Кримінальні проступки, злочини невеликої та середньої тяжкості умовно відходять на другий план серед завдань правоохоронних органів. І саме тут на допомогу законодавцю приходять приватні (диспозитивні) засади в кримінальному праві: розширення обсягу приватного кримінального переслідування та примирення.

Одним із релевантних показників ефективності диспозитивності кримінального законодавства є корелятивна статистика рівня злочинності та обсягу диспозитивності кримінального закону.

В Україні примирення як підстава для звільнення від кримінальної відповідальності з’явилася у КК 2001 року та поширилася на злочини невеликої тяжкості. У 2008 р. ця норма була додатково поширена на необережні злочини середньої тяжкості. Незважаючи на те, що роком раніше рівень злочинності був не на найвищому рівні, це була перша спроба законодавця розширити приватноправовий потенціал КК України.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16783.html