Категорія «вбивство» у вітчизняному та зарубіжному законодавстві

Чинний Кримінальний кодекс України (ч. 1 ст. 115) (далі КК України) визначає вбивство як «умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині» [120]. Дослідження кримінального законодавства 31 країни світу показало, що аналогічне визначення поняття вбивства містить кримінальне законодавство лише Республіки Вірменія (ч. 1 ст. 104 КК), Республіки Казахстан (ч. 1 ст. 96 КК), Латвійської Республіки (ст. 116 КК), Республіки Білорусь (ч. 1 ст. 139 КК).

З законодавчого визначення вбивства випливають його ознаки:

1) умисність діяння;

2) його протиправність;

3) наслідок у вигляді заподіяння смерті іншій людині.

Діюче кримінальне законодавство прямо вказує на першу розглядувану нами ознаку вбивства, а саме на форму вини. У диспозиції ст. 115 КК України закріплено, що вбивство – це умисний злочин.

Цієї ж позиції при визначенні форми вини дотримуються й законодавці більшості зарубіжних країн, законодавства яких були нами дослідженні. Зокрема, вказівку на умисну форму вини при вбивстві містять Кримінальні кодекси: Азербайджанської Республіки (ст. 120.1. КК), Республіки Білорусь (ч. 1 ст. 139 КК), Республіки Болгарія (ст. 115 КК), Республіки Вірменія (ч. 1 ст. 104 КК), Грузії (ст. 108 КК), Республіки Казахстан (ч. 1 ст. 96 КК), Киргизької Республіки (ч. 1 ст. 97 КК), Китайської Народної Республіки (232 КК), Латвійської Республіки (ст. 116 КЗ), Королівства Нідерландів (ст. 287 КК), Російської Федерації (ч. 1 ст. 105 КК), Республіки Таджикистан (ч. 1 ст. 104 КК), Республіки Узбекистан (ч. 1 ст. 97 КК), Франції (ст. 221-1 КК), Швейцарії (ст. 111 КК).

Кримінальне ж законодавство Австралії (ст. 71.2 КК) та Сполучених Штатів Америки (§ 1112 главі 51 частини 1 розділу 18 Зводу законів) містять вказівку щодо умисної або необережної форми вини при вбивстві.

У сучасній науці кримінального права досі триває дискусія щодо форми вини при визначенні поняття вбивства. Це викликано тим, що термін «вбивство» використовується як у диспозиції ст. 115 КК України (умисне вбивство), так й у ст. 119 КК України (вбивство через необережність).

У словниках вбивство тлумачиться як «преступное, умышленное или по неосторожности, лишение жизни; убийца – тот, кто совершил убивство [156, с. 821]». Тобто форма вини при вбивстві може бути як умисною, так й необережною. Цієї ж позиції дотримуються М.К. Аніянц [2, с. 15], М.І. Загородніков [73, с. 21], В.И. Борисов та В.Н. Куц [35, с. 6], Г.О. Мендельсон [136, с. 5], А.А. Піонтковський [165, с. 8], В.А. Серебрякова [183, с. 118] та ін.

Такі вчені, як (С. В. Бородин [37, с. 17-18], А.А. Жижиленко [72, с. 6], М.Й. Коржанський [102, с. 5], В.О. Навроцький [141, с. 7], С.Д. Шапченко [222, с. 380], С.С. Яценко [192, с. 123] взагалі не вказують на форму вини при визначенні вбивства.

Деякі з вказаних вчених вважають, що визнання вбивством тільки умисного діяння призводить до відповідного звуження поняття вбивства та може послабити негативну моральну оцінку необережного вбивства з боку кримінального права та призвести до послаблення боротьби з необережними злочинами проти життя [2, с. 14-16; 73, с. 21; 206, с. 110].

Однак, як зазначає М.І. Хавронюк, спричинення смерті у разі вчинення умисного діяння та у випадку необережності є два різних за правовим змістом кримінально-правових явища. Для обох характерним є один вид суспільно-небезпечного наслідку – смерті людини, але діяння, які призводять до нього, є істотно різними, що є визначальним для недопустимості позначення позбавлення життя з необережності терміном «вбивство» [231, с. 652]. Дійсно, позбавлення життя людини – найтяжчий наслідок, що має місце в обох випадках. Однак при визначенні категорії вчиненого злочину вирішальне значення повинні мати не лише наслідки, а тяжкість вчиненого винною особою діяння в цілому. Аналіз санкції статей, що передбачають відповідальність за умисне та необережне заподіяння смерті іншій людині, свідчить, що законодавець зовсім не ототожнює суспільну небезпечність зазначених діянь.

Слід цілком погодитися з зауваженням М.Д. Шаргородського, що з кримінально-політичної точки зору недоцільно вживати поняття найбільш тяжкого злочину проти особи до випадків необережного діяння [239, с. 36; 238, с. 38]. З цього приводу він писав: «мне представляется, что выражение «неосторожный убийца» также противоречит духу языка, как выражение «неосторожный поджог», убить и поджечь можно только умышленно. Неосторожно можно только причинить смерть или вызвать пожар [124, с. 476]».

Визнання заподіяння смерті з необережності вбивством штучно істотно завищує суспільну небезпеку даних діянь, їх негативну моральну оцінку, а в кінцевому рахунку, навпаки, розсіює зусилля по протидії умисним вбивствам і знижує попереджувальний і виховний ефект відповідних кримінально-правових норм.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16789.html