Парадигмальний підхід як інструмент філософсько-методологічного осмислення розвитку економічної теорії в контексті її історії

Як зазначалось, потужним каталізатором піднесення професійної уваги та модернізації сформованих уявлень наукової економічної спільноти до проблем змісту та структури економічної науки, її окремих складових та особливостей їх методології стали фундаментальні розробки в галузі філософії науки. Низка філософських досліджень сучасного постпозитивістського етапу розвитку філософії науки в галузі історії, соціології та методології науки, що найбільш активно розгорнулись в середині – другій половині ХХ ст., а у 1980–90-ті рр. спричинили методологічний бум, який безпосередньо позначився на стані й якості історико-економічних досліджень визначних структурних елементів економічної науки, до числа яких належить й інституціоналізм.

В цілому тематика філософських проблем науки розроблялася в більшості філософських систем і особливо активно в філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт, Г. Лейбніц, Д. Дідро, І. Кант, Ф. Гегель, Й. Фіхте), що створило передумови до оформлення філософії науки в якості особливої галузі філософського знання. Воно відбулося на відносно пізніх етапах розвитку науки і філософії, у середині XIX ст., у працях У. Уевелла, Дж. С. Мілля, О. Конта, Г. Спенсера. В цей же період було вперше впроваджено термін "філософія науки", запропонований німецьким філософом Є. Дюрінгом, який поставив завдання розробити логіку пізнання з опорою на досягнення науки. І хоча вирішити це завдання Дюрінгу не вдалося, а його роботи викликали безліч критичних зауважень (у тому числі і з боку марксистів: Ф. Енгельс навіть написав книгу "Анти-Дюрінг"), але сам термін виявився продуктивним. У подальшому багато філософів науки використовували його, не пов'язуючи з працями Дюрінга. У XX в. філософія науки перетворилась на спеціалізовану галузь досліджень, що вимагала не тільки власне філософських і логічних знань, а й уміння орієнтуватися в спеціальному конкренто-науковому матеріалі [304].

На сучасному етапі розвитку методологічно-епістемологічних уявлень про закономірності розвитку структурних складових економічного наукового знання серед досить розгалуженого кола основних підходів до моделювання розвитку економічної теорії як одного з провідних можна виділити парадигмальний підхід, на обґрунтуванні та розгляді якого зупинимось детальніше.

Між філософією науки та історичним дослідженням розвитку методології науки існує стійкий зв'язок. Як засвідчують визначальні (магістральні) дослідження в галузі історії та методології економічної теорії, їх здійснення передбачає опанування та творче використання теоретичних здобутків філософії науки. Остання має великий пізнавальний потенціал для наукового усвідомлення ретроспективи, сучасного стану та, навіть, перспективних тенденцій розвитку економічної теорії. Як зазначав видатний філософ й аналітик розвитку науки І. Лакатос, "філософія науки виробляє нормативну методологію, на основі якої історик реконструює "внутрішню історію" і тим самим дає раціональне пояснення зростання об'єктивного знання" [217, с. 457].

Процес дослідження генезису та еволюції економічної науки, а також її теоретичних складових актуалізує широке коло філософських, гносеологічних та методологічних проблем, пов'язаних із пізнанням загальних закономірностей та структури розвитку наукового знання, його методологічної диференціації. Йдеться, зокрема, про методологічне значення концепцій розвитку науки всесвітньо відомих філософів ХХ ст. К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, С. Тулміна, К. Поланьї, П. Фейєрабенда та інших, які не тільки розвинули, але й суттєво оновили традиційні наукові уявлення в цій галузі. Тому не буде перебільшенням сказати, що сьогодні без врахування та аналітичного розгляду їх наукового внеску не може обійтись жодна серйозна праця з методології економічної теорії та її історії. 

 З поглибленням розробки методологічних засад сучасного історико-економічного аналізу зростає науковий інтерес до його філософського осмислення – пізнання закономірностей і характеру розвитку науки та їх творчого використання для економічної теорії. Нові можливості в пізнанні закономірностей розвитку економічної науки через усвідомлення її історії пов'язані з включенням у науковий обіг базових філософсько-методологічних принципів провідних напрямів теорії розвитку наукового пізнання та знання. Враховуючи недостатність та обмеженість кумулятивної моделі розвитку наукового процесу, йдеться про її коригування на основі найбільш вагомих сучасних досягнень. Мова передусім іде про використання методологічного потенціалу досліджень природи наукового розвитку та прогресу Т. Куна та І. Лакатоса, які отримали наукове визнання в другій половині ХХ ст.

Процес дослідження генезису та еволюції певної теоретичної складової економічної науки в загальному контексті розвитку наукового економічного знання неминуче наштовхується на необхідність розв'язання дослідником широкого кола загальнометодологічних, філософських проблем розвитку даної наукової галузі. Найбільшою мірою цьому може допомогти врахування теоретичних досягнень філософії науки – напрямку, що досліджує природу та зміст науково-пізнавальної діяльності.

Важливу роль у цьому зв'язку має сучасна епістемологія (грец. epistemologia – теорія пізнання) – розділу філософії, що становить вчення про наукове пізнання, вивчає сутність та закономірності цього процесу, його основи, межі, результати, їх достовірність та недостовірність. 

Вихідні засади філософії науки почали формуватись ще у Новий час в рамках позитивізму – впливового філософського напряму, що склався у 30–40 рр. XIX ст. Позитивізм став витоком ранніх епістемологічних уявлень, які в сучасних умовах сприймаються як традиційні. Засновниками класичного позитивізму були французький філософ Огюст Конт (1798–1857), який вперше запровадив термін "позитивізм", а також англійські вчені – економіст і філософ Джон Стюарт Мілль (1806–1873) та філософ Герберт Спенсер (1820–1903). Відмінністю представників позитивізму є найбільш ґрунтовна серед філософів Нового часу постановка та розробка сайєнтологічних (наукознавчих) проблем – проблем розвитку наукового знання.

Представники цієї течії сприймала науку як позитивне знання, яке спирається на емпіричні дані та досвід. Призначення науки бачилось у констатації, описі, класифікації фактів досвіду, встановленні зв'язків між ними та виявленні послідовності явищ. Проте представники позитивізму уникали заглиблення у пізнання сутності явищ, субстанцій, причинності, які інтерпретувались як "метафізичні", тобто такі, що лежать за межами науки.

Згідно із стандартною точкою зору на науку, що була панівною у середині ХІХ ст., наукові дослідження мали починатись з вільного та неупередженого спостереження фактів, продовжуватись індуктивним формулюванням універсальних законів, які описують ці факти, і нарешті, за допомогою подальшої індукції, приходити до ще більш загальних тверджень, які прийнято називати теоріями. Таке бачення науки отримало класичний опис у праці Дж. С. Мілля "Система логіки" (1843).

Позитивізм також вніс в епістемологію поняття "конвенційності" – методологічної позиції, яка означала встановлення за погодженням учених певних принципів наукового пізнання. Згідно з нею, всі наукові теорії та гіпотези є стислим описом фактів і явищ, тобто представляють собою лише прийняті у науковій спільноті умовні конструкції для зберігання емпіричної інформації, не будучи самі по собі ні істинними, ні хибними. При цьому своєрідно ставилась та розв'язувалась проблема наукової достовірності отриманих теоретичних висновків. Істинність наукових концепцій вбачалась не в адекватності відображення в них об'єктивної реальності, а у їх прогностичній функції. Мова йшла про спроможність будувати на основі теоретичних конструкцій прогнозів, які б підтверджувались практичним досвідом.

Позитивізм суттєво вплинув на подальші дослідження з філософії науки, давши початок таким філософським відгалуженням, як неопозитивізм та постпозитивізм.

Наступний етап у розвитку філософії науки припадає на 20–30-ті рр. ХХ ст. і представлений панівними концепціями логічного позитивізму чи неопозитивізму. Цю течію очолили такі вчені, як Л. Вітгенштейн, М. Шлік, Р. Карнап ("Віденський гурток"), О. Нейтрат, Ч. Пірс, Б. Рассел, Г. Рейхенбах та ін. В руслі логічного позитивізму, розквіт якого припадав на 20–50 рр. ХХ ст., сформоване в цей період філософське бачення науки репрезентувало, за виразом М. Блауга, "традиційний погляд на теорії" [42, с. 43; 274]. У межах даної течії епістемологічні проблеми розвитку науки отримали подальшу розробку за наступними напрямами: 1) виділення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур; 3) співвідношення філософії і науки; 4) взаємозв'язок науки і суспільства; 5) проблема синтезу різноманітних наук.

Неопозитивізм займався аналізом "готового" знання, такого, що вже склалося, і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання. Він намагався створити для емпіричної науки нейтральну мову опису фактичного стану речей, яка б не нав'язувала жодних упереджених інтерпретацій. До об'єктів теоретичного інтересу представників неопозитивізму слід також віднести обґрунтування принципу демаркаціонізму, тобто визначення критеріїв істинності теоретичних положень науки, які необхідні для розмежування наукового і ненаукового знання. Рівень науковості, тобто достовірності теоретичного знання встановлювався за допомогою методу (процедури) верифікації (від лат. vеrіtаs – істина). Її суть полягає у перевірці наукових положень шляхом їх зіставлення з емпіричними, доступними спостереженню фактами. Відповідно до методу верифікації вважалось, що наукові висновки або твердження, які за своєю формою є загальними судженнями, неможливо безпосередньо зіставляти з досліджуваними фактами, які найчастіше фіксуються в одиничних судженнях. Для одержання достовірного знання треба спочатку перевести вибрані для верифікації теоретичні судження із форми загальності у форми одиничності. Лише після цього їх можна зіставляти з фактичними даними. В разі збігу судження з фактами воно вважається істинним. У разі виявлення принципової неможливості такого зіставлення, судження вважається позбавленим наукового змісту.

Слід зазначити, що верифікація, як процедура виявлення недостовірного знання, невдовзі виявила суттєві обмеження. Все більш очевидною ставала неможливість повної та остаточної верифікації наукових теорій. Це поступово перетворило даний демаркаційний метод на об'єкт подальших дискусій і розгорнутої наукової критики.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15062.html