Структурно-методологічна гетерогенність парадигмального розвитку економічної науки

Застосування парадигмального підходу до методологічного аналізу стану і тенденцій розвитку економічної теорії потребує певної адаптації з урахуванням її специфіки як суспільної науки.

Перша редакція "Структури наукових революцій" Т. Куна містила більш жорсткий (радикальний) варіант викладення змісту гносеологічного механізму реалізації наукових революцій, переважно орієнтований на однопарадигмальну модель розвитку нормальної науки. Тож основні відмінності механізму "зламу" нормальної науки та парадигмальної зміни у початковому варіанті їх викладенні автором сприймались наступним чином:

• у період нормальної науки існує не більше однієї парадигми, (монопарадигмальна структура нормального розвитку науки); нормальна наука є еволюційно-кумулятивним процесом розв'язання головоломок в межах єдиного (одного) аналітичного каркасу;
• заміна попередньої парадигми наступною відбувається виключно шляхом наукової революції; тобто в історичному часі відбувається лише чергування, але аж ніяк не співіснування парадигм;
• революційні переломні етапи у розвитку науки означають повне порушення під час "революційної кризи" наукової комунікації між прихильниками старої і нової парадигм [214, розд. VIII–Х; 42, с. 77–78].

Основною відмінністю інтерпретації Т. Куном структури розвитку науки є те, що в ній (у першому виданні праці вченого) відтворена саме однопарадигмальна модель розвитку нормальної науки перед і після здійснення наукових революцій. Тобто на проміжках нормальної науки, за Куном, мова може йти лише про єдину парадигму. Утвердження нової парадигми можливе лише через здійснення наукової революції. Тим самим початковий варіант теорії Куна суперечив реаліям існування теоретико-методологічної множинності (багатопарадигмальності) у різних галузях суспільних наук, зокрема, економічній.

Певною мірою розв'язанням цієї суперечності може бути додаткова (спеціальна) адаптація концепції Куна до застосування у сфері суспільних (соціальних) наук. Учений, як відомо, розробляв і ілюстрував свої погляди виключно емпіричним матеріалом з історії розвитку точних/природничих наук, яким властива більша моністичність наукових підходів ніж у суспільних (соціальних), а тому і менша розгалуженість чи гетерогенність наукових інтерпретацій одних і тих же явищ та проблем.

Тому на відміну від точних чи природничих наук, яким властивий тотальний характер парадигми в стані розвитку "нормальної науки" (за Куном), тобто її сприйняття практично всією фаховою науковою спільнотою, у суспільних науках йдеться про переважання ситуації поліпарадигмальності. Тобто, існування зазвичай декількох наукових парадигм навіть на етапі "нормальної науки". До усвідомлення більшого наукового плюралізму в соціальних науках прийшов згодом і сам Т. Кун.

До усвідомлення більшого наукового плюралізму в соціальних науках прийшов згодом і сам Т. Кун, недвозначно висловившись з цього приводу: "… провівши один рік у спільноті, яка складалась головним чином із спеціалістів в галузі соціальних наук, я несподівано зіткнувся з проблемою розбіжності між їх спільнотою та спільнотою вчених-природознавців, серед яких навчався я сам. Особливо я був вражений кількістю і мірою відкритих розходжень … з приводу правомірності постановки тих чи інших наукових проблем та методів їх вирішення" [214, с. 16]. Т. Кун також зосередив увагу на широті діапазону й глибині розходжень, існуючих серед фахівців суспільних наук щодо кола наукових проблем дослідження, їх базисної природи та підходів до розв'язання.

Отже, при застосуванні парадигмального підходу до економічної теорії слід брати до уваги принципові уточнення, що зменшують радикалізм початкової моделі парадигмального розвитку науки, зроблені Т. Куном у більш пізньому, другому, виданні своє праці "Структура наукових революцій", яке вийшло через кілька років після першого.

З урахуванням отриманих відгуків читачів та аналітиків, беручи до уваги те, яким чином ними були сприйняті його ідеї, вчений вважав за потрібне зробити у другому виданні додаткові суттєві уточнення, доопрацювання і роз'яснення, щоб звільнити викладення своїх ідей від можливої неточності чи розбіжності інтерпретацій. Річ у тому, що у першому виданні праці Т. Куна містився найбільш "радикальний" чи, так би мовити, узагальнений, "укрупнений" варіант викладення його теорії. Надалі Т. Кун відмовився від надмірної категоричності своїх попередніх тверджень про співвідношення парадигм та характер їх зміни упродовж наукової революції.

Так, методолог з Кембриджського університету Дж. Воткінс у своїй статті "Проти "нормальної науки" знайшов чотири тези, що надають особливої радикальності та однозначності початковому варіанту теорії Куна:

• по-перше, – це теза про монополію парадигм на етапі нормального розвитку науки, про те, що парадигма не терпить конкуренції;
• по-друге, – теза про несумісність, неспіввимірність нових парадигм із старими;
• по-третє, – теза про відсутність проміжного періоду чи ланок між старою і новою парадигмами;
• по-четверте, – теза про миттєву і повну зміну парадигм [279, с. 34–35].

У другому виданні праці Куна відсутні підстави для подібних висновків. Більш пізній, скоригований підхід Т. Куна полягав у наступному:

По-перше було скориговано вчення про парадигми та їх взаємодію з таких основних позицій:

• Т. Кун фактично визнає, що будь-якому етапу розвитку науки властиве одночасне співіснування різних наукових парадигм як проявів конкуруючих підходів у науці;
• не всі парадигми є несумісними;
• між різними парадигмами можливі різноманітні форми взаємодії: вони можуть перекривати одна одну та взаємопроникати.

Тож при дослідженні сучасного стану розвитку економічної теорії слід зважати на її поліпарадигмальну природу, що іманентно соціальним наукам в цілому та на чому наголошував сам засновник учення про парадигмальний розвиток науки [214, с. 16-17].

По-друге, певної корекції чи уточнення зазнало вчення про наукові революції. Під час них парадигми не змінюють одна одну миттєво. Тобто це може відбуватись пролонговано в часі та поступово. Існує багатство перехідних форм трансформації (модернізації) наукового знання. В світлі цього підходу криза парадигми спричиняє перехід до іншої парадигми, що може співіснувати з колишньої або замінити її.

Ці нові суттєві аспекти аналізу складають важливе методологічне підґрунтя для дослідження складної структури міжпарадигмальної взаємодії в історії розвитку економічної теорії. Формою реалізації такої взаємодії, на наш погляд, є синтез економічних парадигм, який можна спостерігати впродовж історичного розвитку економічної теорії. Прикладами можуть слугувати синтез класичної та маржинальної теорій цінності (А. Маршалл, М. Туган-Барановський), кейнсіансько-неокласичний синтез (Дж. Хікс, П. Семюелсон), неоінституціоналізм, як продукт синтезу неокласичної методології та традиційного (старого) інституціоналізму (Р. Коуз, Дж. Б'юкенен) та ін. Системне вивчення феномену міжпарадигмального синтезу збагачує фахівців розумінням окремих закономірностей розвитку економічної теорії.

Таким чином, у більш пізніх уточненнях Т. Куна однозначно визнається одночасне співіснування різних парадигм та наявність множинності перехідних форм їх взаємодії. Ці уточнення, усуваючи стилістичні розбіжності, спрямовані на рішуче подолання сприйняття даної теорії як одно- чи монопарадигмального варіанту розвитку науки.

Надалі ідея наукової та методологічної гетерогенності знайшла більш акцентований вираз у низці еволюційно-епістемологічних концепцій сучасної філософії науки. На наш погляд, можливе та доцільне їх сполучення з парадигмальним підходом для врахування у методологічному аналізі економічної теорії високу ступінь її методологічної диференціації (плюралізму чи гетерогенності), що властиво для сучасного стану постмодерну.

Згідно з концепцією С. Тулміна, еволюційно-епістемологічкий підхід до змісту теорій передбачає розгляд його як своєрідної популяції понять, загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія наукових та позанаукових, соціальних чинників. Раціональні компоненти при цьому, на його думку, переважають.

Еволюційну епістемологію репрезентують також концепції конкуруючих науково-дослідних програм І. Лакатоса та методологічного анархізму П. Фейєрабенда.

Британський філософ Імре Лакатос (1922–1974) – угорського походження. У науковий вжиток увійшла англійська транскрипція його угорського прізвища-псевдоніму Лакатош (від угор. – тесля). У 1956 р. вчений, зазнавши ідеологічних переслідувань та репресій тоталітарного режиму,  вимушено емігрував до Австрії, а згодом до Англії, де працював спочатку в Кембриджі, а з 1960 р., як і К. Поппер, – у Лондонській школі політичних та економічних наук.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15062.html