Методологія дослідження кооперативних систем

Теоретичні засади становлення систем кооперації сформувались у середині ХІХ століття і знайшли відображення спочатку в соціалістів-утопістів, а згодом – у дослідженнях класиків кооперативної теорії Е. Вандервельде, Г. Кауфмана, У. Кінна та ін. Вагомий внесок у розвиток теорії та практики зробили українські дослідники С. Бородаєвський, К. Коберський, К. Левицький, Б. Мартос, Ю. Павликовський, І. Петрушевич [67, 177, 178, 207, 231, 293, 287, 294, 307]. Особлива роль у формуванні кооперативної теорії належить М. Туган-Барановському [392-398]. У публікаціях початку ХХ століття кооперація досліджувалась досить всебічно як з точки зору її соціальної природи, так і способів організації економічної діяльності.

Термін «кооперація» (від лат. cooperatio) є складним, достатньо широким за значенням і пов’язаний з такими поняттями, як співпраця, сприяння, самодопомога, об’єднання. З розвитком економіки форми кооперації ускладнюються. Розглядаючи завдання та значення кооперації Г. Герхард ще в 1914 р. зауважив, що усвідомлення колосальної сили співпраці проходить червоною ниткою крізь усю історію людства [84, с. 34]. Від стихійного об’єднання зусиль людей для захисту свого житла, протидії природній стихії за умов первісної общини, через примусове об’єднання ремісників у цехи та гільдії, а з часом – економічно зумовлене об’єднання юридично вільних, але позбавлених засобів виробництва робітників, за умов глобалізації кооперація набуває форм міжрегіональної та міжнародної.

Кооперація за своїм змістом є економічним явищем, суть якого полягає в економічних взаємовідносинах між партнерами, у налагодженні їх співпраці для досягнення спільної мети за оптимізації витрат матеріальних, фінансових, трудових, інтелектуальних та інших ресурсів на основі взаємної вигоди учасників процесу. Водночас кооперація може бути представлена організаційно-правовими формами діяльності в різних сферах економіки на мікро-, мезо- та макрорівні за галузевою або територіальною ознакою як сукупність кооперативів. Обидва значення «кооперації» тісно пов’язані між собою, адже різноманітні конкретно-історичні кооперативні форми організації діяльності ґрунтуються на об’єднанні матеріальних, фінансових та інтелектуальних ресурсів і співпраці людей.

У значенні «співпраця» поняття кооперація передбачає узгодженість спільних дій окремих працівників, якої можна досягти на основі простої і складної кооперації. Внутрішній зміст, види кооперації та її значення для розвитку ринкової економіки аналізував К. Маркс в «Економічних рукописах 1861-1863 років» та в першому томі «Капіталу». Кооперацію він вважав загальною формою, на якій базуються суспільні устрої, спрямовані на зростання продуктивності суспільної праці і яка в кожному з них набуває своєї специфіки. При цьому кооперація сама є особливою формою об’єднання, що існує поряд з її розвиненішими і більш специфікованими формами, так само, як вона є формою, що досконаліша за попередні ступені розвитку. Спосіб формування кооперації та рівень її розвитку насамперед визначаються рівнем усуспільнення виробництва.

М.І. Туган-Барановський, розвиваючи та доповнюючи теорію К.Маркса, виокремив три основних види простої кооперації: товариська праця, скупчення праці та зчеплення праці [ 385, с. 138 ]. Зародившись у давні часи, проста кооперація за жодного способу виробництва не стала домінантною формою, поступаючись ефективнішій складній кооперації. Складна кооперація реалізується через розподіл та об’єднання спеціалізованої праці, посилюючи взаємозалежність трудових функцій і суспільний характер праці та сприяючи формуванню стійкої форми виробництва.

Зосередження уваги на дослідженні розвитку кооперації як форми усуспільнення праці й виробництва, що є наслідком розвитку спеціалізації та кооперування, передбачає техніко-економічний напрям у вивченні кооперативних систем. Зокрема, на необхідності розмежування техніко-економічного, соціально-економічного, організаційно-економічного та соціального напрямів аналізу кооперації наголошує С. Г. Бабенко [ 33, с.3-13 ]. Згідно з техніко-економічним підходом, кооперація розглядається як загальна форма організації праці, необхідний спосіб формування єдиної, ефективно функціонуючої системи суспільного виробництва, яка доповнює поділ праці та його спеціалізацію. Кооперація при цьому виступає як усталена форма праці, спільної діяльності, співпраці, стійкість якої зумовлена взаємозалежністю функцій у виробничій кооперації та поєднанням особистих і колективних інтересів у інших видах кооперації. Водночас це єдність та узгодженість суспільно організованої і суспільно корисної діяльності. При цьому функціональна та організаційна єдність пояснюється спільністю мети учасників кооперації.

Об’єднання людей як економічних суб’єктів для досягнення спільної мети за рахунок колективних дій створює переваги завдяки підвищенню продуктивності внаслідок поділу, комбінування праці та скорочення непродуктивних витрат часу. Важливою умовою кооперативного об’єднання є активна участь кожного в спільній діяльності та дотримання визначених правил поведінки.

У процесі обміну переваги кооперації реалізуються завдяки розширенню можливостей економії ресурсів учасників кооперації, зосередженню засобів для придбання необхідних економічних благ великими партіями за відносно нижчими цінами; зменшенню видатків на пошук необхідних товарів, їх транспортування і зберігання, полегшення реалізації виробленої продукції, уникнення диктату посередників тощо. Отже, і у виробництві, і в обміні кооперація продукує підвищення продуктивності діяльності та скорочення витрат. Те, що наслідком узгодженої завдяки кооперуванню співпраці є ефект синергії, відзначають і теоретики, і практики  [192, с.103; 359, с.11].

Дослідження відносин кооперації як сумісно-роздільних відносин, що ґрунтуються на взаємодопомозі людей для задоволення економічних, соціальних та інших потреб, властиве харківській економічній школі. При цьому соціальне партнерство характеризується як форма розв'язання суперечностей, які виникають у процесі реалізації сумісно-розділених відносин (сумісно-розділеної праці, привласнення, сумісно-розділеного управління, сумісно-розділеного доходу тощо) [108, с. 50-58 ].

При дослідженні відносин кооперації та кооперативних систем необхідно враховувати загальні принципи наукового аналізу, насамперед діалектичного підходу. Даний підхід до з’ясування суті, змісту економічної  системи, її специфіки та динаміки базується на аналізі суперечностей, що формують цю систему та керують її розвитком. Як зазначають А. Бузгалін і А. Колганов, «озброєний діалектичним методом дослідник, йдучи за об'єктом, відкриє сутнісну суперечність соціально-економічної системи, знайде в ній дві сторони, що заперечують одна одну і водночас єдині одна з одною… Крім того, ще складніше: ви отримаєте систему, в якій кожний тезис, кожна зі сторін суперечностей містить усю складність цього об'єкта загалом» ) [71, с.21].

Розв'язання однієї суперечності породжує наступну, утримуючи позитивні характеристики попереднього. За такого підходу соціально-економічна система є системою суперечностей, що розвиваються та ускладнюються, а кожна наступна суперечність знімає попередні. Не менш важливою умовою діалектичного підходу до аналізу соціально- економічних систем є те, що при дослідженні системи, яка розвивається, слід враховувати, що як єдине ціле вона існує лише в історичному часі, в процесі розгортання від вихідного, найпростішого до найскладнішого стану.

Наукові розробки радянського періоду характеризуються фрагментарністю дослідження проблем теорії, історії та практики кооперації у її історичному розвитку. Недооцінка ролі еволюційних факторів у історичному процесі, повне заперечення ролі кооперації як особливого господарського та соціокультурного явища при розв'язанні соціально-економічних проблем теперішнього і майбутнього були зумовлені також недооцінкою ролі соціокультурних передумов, обмеженим трактуванням економічної демократії та морально-духовних цінностей, що насправді відкривають можливості для якісних зрушень у ході еволюційних процесів [193].

При дослідженні еволюції кооперативних систем важливо розрізняти дійсну багатоманітність їх історичного розвитку та логічні закономірності їх еволюції, які очищені від випадковостей та специфіки конкретної економіки. Разом з тим,  співпадіння логічного та історичного підходу в дослідженні кооперативних систем обумовлене тим, що вони розглядаються як такі, що саморозвиваються.

Логічний підхід не тільки не заперечує історичного аспекту розвитку, але й включає його в «знятому» вигляді. Тому дослідження розвитку кооперативних систем  не може бути простим описом емпіричних змін у способах їх функціонування, а насамперед має зосереджуватись на дослідженні їхньої внутрішньої організації та ступеня зрілості. Це дозволяє з’ясувати внутрішній зміст кооперативних систем, їхніх елементів та взаємозв`язків між ними, зрозуміти причини та способи прояву їх деформацій, визначити їх реальне місце в економіці та перспективи на майбутнє. Особливого значення поєднання історичного та логічного підходу набуває для дослідження перехідної (трансформаційної) економіки.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15065.html