Пріоритети й механізми просторової модернізації економіки України

Модернізація в просторовій проекції - це створення стійкого просторового каркасу зон і точок випереджального розвитку, здатних транслювати інновації на велику периферію країни, у поєднанні з ефективною політикою пом’якшення регіональної соціальної нерівності й підвищення людського капіталу.

Критерії вибору просторових пріоритетів розвитку повинні спиратися на конкурентні переваги регіонів, причому такі, які сприяють модернізації, а не відтворенню сировинної ренти. Визнання пріоритету конкурентних переваг здається очевидним з погляду інтересів всієї країни, але далеко не очевидно для регіональних еліт, оскільки інтереси регіону (частини країни) можуть не збігатися з інтересами всієї країни (цілого). І на державному рівні інтереси країни часто підмінюються лобізмом інтересів великих компаній.

Регіональна наука й світовий досвід розвитку дозволяють вибрати й навіть проранжувати просторові пріоритети для України, засновані на конкурентних перевагах і сприятливому зниженні бар'єрів розвитку:

- великі міста й агломерації (агломераційний ефект/ефект масштабу);

- інфраструктурно-транспортні коридори (скорочення економічної відстані);

- портові, прикордонні та інші зони технологічних запозичень із розвитком імпортозаміщення;

- більш щільно заселені південні регіони й пригороди зі сприятливими агрокліматичними умовами, розвинутою інфраструктурою й більш дешевою робочою силою;

- обмежене коло геополітично значимих сировинних проектів, інфраструктурно підтримуваних державою [20].

Ще один важливий напрямок - нейтралізація традиційних дефектів української регіональної політики, серед яких:

- ризик виявитися в успадкованій колії зрушення продуктивних сил, він виникає зі зростанням доходів держави й набагато вище при централізованій системі управління;

- ризик адміністративного планування й підтримки галузевих пріоритетів розвитку регіонів, хоча це безглуздо - занадто велика ймовірність помилки при швидко змінних технологіях і інвестиційних пріоритетах бізнесу;

- політика «великих проектів» при неефективній і корумпованій державі; даний ризик також набагато вище при централізованій системі управління [69].

На відміну від Китаю, у України дотепер не ставилося завдання максимального використання вже наявних переваг концентрації людського капіталу й інфраструктури, тобто завдання розвитку міст-центрів. Великі міста задавлені централізованою податково-бюджетною системою, що вилучає фінансові ресурси, скорочуються повноваження органів місцевого самоврядування на користь вищих органів влади. Підсилюючи тиск на міста, органи влади гальмують модернізацію. Адже імпульс соціальної модернізації (підвищення якості населення, поліпшення соціального середовища) і модернізації способу життя транслюється в просторі двома шляхами - по ієрархічній системі міст (від найбільших до менш великих) і з великих міст у найближчі пригороди, тобто від центру агломерації до її периферії.

До кінця 2000-х рр. дифузія соціальних інновацій, у тому числі модернізація способу життя населення, дійшла до великих регіональних центрів, цей «фронтир» модернізації вимагає особливої уваги. Великим містам потрібна підтримка, щоб у країні склався стійкий каркас центрів модернізації замість малопривабливої системи координат «Київ і інша Україна».  Чи зможуть концентрувати якісні людські ресурси з інших регіонів великі макроцентри - такі як Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів? У сформованих інституціональних умовах прогноз, скоріше, негативний, оскільки більшість цих міст не мають необхідних переваг у вигляді більш високого рівня життя і якості населення, які б забезпечували необхідну «різницю потенціалів» і залучали зовнішніх мігрантів (мігранти зі свого регіону їдуть і так).

Великі міста (не тільки «мільйонники», але й інші регіональні центри) повинні мати більше фінансових ресурсів для розвитку, а це означає зміну міжбюджетних відносин. Містам необхідно розвивати інфраструктуру й поліпшувати соціальне середовище для залучення інвестицій, що створюють нові робітники місця. На великі міста орієнтована система соціальних ліфтів усередині регіонів, професійна освіта. Ріст привабливості міст підсилює територіальну мобільність населення й створює умови для конкуренції міст за людські ресурси.

Якщо не відбудеться радикального підвищення рівня і якості життя у великих містах, то людські ресурси всієї країни будуть і далі концентруватися в Київській столичній агломерації й, у менших масштабах, у Харкові, Донецьку Поки ж замість підтримки великих регіональних центрів і зниження інституціональних бар'єрів для інвестицій державні й регіональні органи влади зайняті боротьбою з мерами й місцевим самоврядуванням.

Органи державної влади давно розглядають ідею укрупнення, об'єднання декількох регіонів «під крилом» великого й більш розвиненого, із сильним центром. Ці плани народжуються під гаслом створення «самодостатніх регіонів». В інших країнах про це мало піклуються, розуміючи, що регіони - відкриті економічні системи, що вільно обмінюються своєю продукцією. Українські органи влади не враховують, що об'єднання знищує одну з деяких існуючих і дуже важливих ідентичностей українців - регіональну, котра є основою для формування регіонального соціуму.

Укрупнення негативно вплине на розвиток і модернізацію великих міст. Здавалося б, адміністративне об'єднання полегшує стягування населення у великий регіональний центр, він стає більш конкурентоспроможним. Але при цьому деградують колишні регіональні центри, що втратили цей статус після об'єднання. З них вимиваються всі ресурси - людські і фінансові, так працює центро-периферійний механізм просторового розвитку. Але ж імпульс модернізації повинен переміщатися з великих центрів долілиць, по ієрархічній системі міст. І чим менше буде регіональних центрів, тим повільніше модернізація стане поширюватися в просторі.

Ще один шлях модернізації - «ближня» дифузія інновацій з великого центру в пригороди - полегшується при формуванні агломерацій. Органи влади й тут намагалися використовувати адміністративні заходи, сподіваючись із їх допомогою створити агломерації на базі великих міст і прилеглих міст меншого розміру. Світовий досвід показує, що це завдання не варто вирішувати шляхом адміністративного об'єднання великих міст із прилягаючими територіями, і взагалі об'єднавчі ідеї малопродуктивні. Агломерації існують, не будучи адміністративними одиницями, вони формуються природним шляхом, забезпечуючи зниження витрат бізнесу й кращі умови для задоволення попиту споживачів, територію поєднують маятникові трудові міграції й тісні економічні взаємозв'язки.

Об'єктивні тенденції просторового розвитку будуть і далі стягати населення у великі міста і їх пригороди. При створенні сприятливих інституціональних умов для бізнесу він сам економічно зв'яже простір, адже агломераційний ефект знижує економічні витрати. Держава може допомогти формуванню агломерацій, вкладаючи ресурси в інфраструктурні проекти, стимулюючи інтеграцію економіки й ринків праці прилеглих міст. Для цього не потрібно поєднувати муніципалітети в якусь адміністративну «агломерацію», потрібно лише знизити бар'єри, що заважають економічної інтеграції. На жаль, в Україні сама держава створює такі бар'єри, жорстко пропонуючи муніципалітетам обмежене коло повноважень і тим самим обмежуючи свободу розвитку. У результаті демографічні бар'єри розвитку агломерацій (депопуляція) доповнюються інституціональними.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15067.html