Методологічні принципи трансформації економічних систем

Характерною рисою сучасної трансформації суспільно-економічних систем країн Центральної та Східної Європи є швидкий розвиток транскордонного співробітництва, рушійної сили європейської інтеграції. Сучасні знання закономірностей трансформації транскордонної економічної системи є необхідна для ефективного її регулювання та розвитку на регіональному та місцевому рівнях. Це є актуальним у період розширення ЄС та запровадження екзогенних (зовнішніх) механізмів трансформаційних процесів, зокрема Європейська політика сусідства, підготовка нової угоди про Асоціацію „Україна–ЄС” та поглиблену Зону вільної торгівлі, Східне партнерство.

Для цього необхідне наукове дослідження методологічних принципів трансформації та методології аналізу складних нерівноважних систем. Найбільш характерними методологічними принципами координації та розвитку цих процесів є: а) системний аналіз; б) структурності; в) наступності; г) історизму; ґ) єдності просторової та часової організації; д) оборотність та необоротність суспільних процесів; е) цивілізаційного прогресу.

Наукова актуальність динаміки та видозмін складних систем не обмежується суто академічними визначеннями, вона порушує принципово значущі прикладні аспекти, у тому числі трансформації системи транскордонного співробітництва країн Центральної та Східної Європи. Логіка цього дослідження відповідає сучасним постмодерністським світо-глядним обґрунтуванням та їх впливу на якісне оновлення економічної методології. Їх відображенням є ренесанс методологічного індивідуалізму, утвердження постнеокласичної методологічної парадигми, спроба адаптації принципів синергетики до аналізу су­часних економічних трансформацій у структурі світового господарства та міжнародних економічних відносин. Українські економісти, зокрема А. Гальчинський, Н. Панкратова, М. Згуровський акцентують увагу на одному з базових аспектів методологічного онов­лення певних економічних теорій та творчому освоєнні напрацьованих прикладними науками концептуальних постулатів функціонування та розвитку складних систем. Варто зауважити, що постнеокласична наука як і економічна синергетика у своєму сучасному пошуку спирається на результати саме цих досліджень, де базисом є основні засади теорії десипативних структур, нові інтерпретації логіки детермінізму та раціоналізму. У процесі дисертаційного дослідження враховується, що у самій теорії складних систем, а також у тих її аспектах, які стосуються суспільних трансформаційних процесів поки що зали­шається багато невизначеностей. На сьогоднішньому етапі соціально-економічного роз­витку, метод та принципи системного аналізу залишаються основою наукової методології, хоча здійснюються принципові модифікації неортодоксальними та постмодерністськими течіями теоретичного аналізу суспільних трансформацій, зокрема у транскордонному регіоні.

Принцип наступності в методології у своїх визначальних характеристиках по­в’язаний з відповідними застосуваннями методології системного аналізу (Л. Берталанфі)[1; 32; 51; 62; 68; 91; 95]. Системна побудова світу впливає на застосування методології системного аналізу суспільних трансформацій в умовах євроінтеграційних процесів. Дискусійною є структура системної побудови суспільно-економічних явищ на макро- чи мікрорівнях, у тому числі у транскордонному регіоні, а також траєкторія розвитку простих чи складних, стійких чи нестійких, урівноважених чи хаотичних систем. Але у цьому випадку ми досліджуємо структуровану системність, а також системну енергію розвитку і саморозвитку.

Тому, принципи методології системного аналізу, є основою структури всієї сис-теми наук. Варто згадати, що у своїх працях М. Згуровський та Н. Панкратова доводять, що метод системного аналізу є інструментом наукового пізнання, а також способом логіч­ного мислення, системного сприйняття та відповідного впорядкування інформації [1; 32; 51; 74; 95; 100]. Системність – це також невід’ємна ланка управління складними об’єктами. Для здійс­нення системної збалансованості управлінських рішень, як на макро-, так і на мікрорівнях, системного передбачення, прогнозування та моделювання необхідно застосовувати сис­темне управління. Системний метод застосовується перш за все для аналізу трансфор­маційних процесів у транскордонному регіоні, а також при виявленні енергії та механізмів саморозвитку певних об’єктів по обидва боки кордону. З цього приводу швейцарський учений Ж. Піаже зазначає, що структура – це система трансформацій, яка має свої власні, суто системні закони і яка самозберігається або збагачується внаслідок застосування транс­формацій, причому останні не входять за власні межі і не втягують у свої процеси зов­нішні елементи [1; 32; 51; 95]. Отже, сучасні глобальні трансформаційні процеси, інформаційна ре­волюція та становлення постіндустріального інформаційного суспільства не лише не звужують, а навпаки – суттєво розширюють наукову актуальність системного аналізу, створюють для цього відповідні передумови.

Варто зауважити, що методологія системного аналізу має застосовуватись по творчому у відповідності з новітніми науковими здобутками, які суттєвим чином удос­коналюють інструментарій даного методу. Потрібно згадати, що за останнє десятиріччя є наукові здобутки у виявленні закономірностей складних нерівноважних і хаотичних сис­тем, у тому числі, теорія системної біфуркації, що також базується на відповідних законо­мірностях. Проте, це не зменшує значимість принципів системного аналізу, трансфор­муючись, вони водночас зберігають свої класичні визначення.

Дослідження питань про специфіку складних систем здійснювали у своїх працях такі зарубіжні науковці, як В.Г. Афанасьєв, Л. Берт­ланфі, Н.Л. Бусленко, Е. Квейд, Дж. Клір, Г. Га­кен. Серед праць українських вчених, які досліджують закономір­ності системи, варто виділити, перш за все, М. Згуровського та Н. Панкратову та А. Гальчинського [1; 32; 51; 100; 95].

Однак, проблеми методології та теоретичного осмислення специфіки складних систем, зокрема їхнього місця в реалізації логіки трансформаційних процесів, поки що залишаються найбільш невизначеними. З цього приводу цікава позиція І. Пригожина, Г. Ніколіса та А. Атлана, які у своїх працях зазначають, що ми маємо про структуру системи загальні знання, і водночас це не дає ніякої змоги пізнати її досконало. Через те, складність вимірюється інформацією, якою ми не володіємо і яка потрібна, щоб ви­значити систему в усіх її деталях [1; 14; 32; 62; 95].

Відповідно до сучасних науково-методологічних розробок, ми маємо запропону­вати принципове уточнення визначення системи як внутрішньо організованої (ієрар­хічної) структури, в якій кожна структурна ланка (частина системи) підпорядкована: сис­темній субординації; певній меті розвитку. Через те варто зазначити, що система за своїм визначенням становить структурно-субординований комплекс, який взаємодіє із зовнішнім середовищем (іншими системами) і виступає як засіб досягнення певної (системної) мети.

Отже, будь-яка система має власну енергетику, просторові та часові характе­ристики, які відмінні від астрономічного і притаманні лише певній системі, тобто сис­темного часу. Алгоритм проведення системного аналізу передбачає виділення енерге­тичного потенціалу системи, її виміри у просторі і часі. Останні не лише завжди обме­жені, а й специфічні. У відповідності до мети та завдань дисертаційного дослідження нас цікавлять сис­темні класифікації, що у своїх визначеннях відображають трансформаційні процеси транс­кордонного співробітництва в їхньому глобальному вимірі. Через те, ми концентруємо увагу на характеристиках простих (сумативих) і цілісних, а також складних рівноважних та нерівноважних систем. Сучасна класифікація систем здійснюється за різними критеріями, а саме: за по­ходженням розрізняють природні та штучні системи; змістом – матеріальні та ідеальні; причинно-наслідковими характеристиками – детерміновані та ймовірнісні; відношенням до зовнішнього середовища – відкриті та закриті; структурною побудовою – однорідні (гомогенні) та неоднорідні (гетерогенні); динамікою – стійкі та нестійкі.

Отже, в економічних, соціально-економічних системах характерним є, по-перше, процеси та їх швидкість, що залежать від їх рівня розвитку, та типу системи. По-друге, постійне порушення стану рівноваги у системах є тим механізмом, який сприяє розвитку, і по-третє, запровадження нового елемента, може викликати зміни характеру спільної дії елементів системи. У той же час, стійка рівновага системи свідчить про ігнорування нею можливих впливів та змін спрямованих на неї, та повну індиферентність по відношенню до них [1; 32; 51; 95].

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15068.html