---

Соціальна ефективність інновацій

На наш погляд, розв'язання проблеми визначення ефективності криється в системному принципі, тобто в розповсюдженні цілісно-системного підходу до проблематики інноваційного розвитку, що передбачає не лише фінансово-економічний, комерційний і науково-технічний види аналізу, але й обов'язково включає аналіз соціального аспекту ефективності.

Дослідження соціальної ефективності інновацій доцільно проводити в розрізі основних етапів науково-інноваційної діяльності, що спрямовані на розробку, впровадження та реалізацію інновації [152].

Обґрунтований вибір критеріїв ефективності науково-дослідної діяльності можливий лише на основі уявлення про науку як про цілеспрямовану систему, що знаходиться в тісному взаємозв'язку з іншими підсистемами реального світу і має власну ієрархію цілей. Основна мета науки – виробництво нового знання і впровадження його в науку і практику. Індикаторами досягнення головної мети є результати праці учених.

Пізнавальна діяльність людського соціуму спрямована на витягування інформації з об'єктів матеріального світу і переведення (перекодовування) її у вільну, ідеальну. Найбільшу цінність представляє та інформація, яка сприяє генеруванню нової. З цих позицій «науку можна розглядати як спеціалізовану підсистему у складі найбільш високорозвиненої системи на Землі – людського суспільства, що генерує високу цінну інформацію – наукове знання» [153].

Науково-технічний прогрес в сучасних умовах загально цивілізаційного руху до інноваційної економіки можна охарактеризувати трьома основними ознаками:

1. здійснення за останні десятиліття низки глибоких проривів у сфері фундаментальних наук;
2. небувале, як за масштабами, так і за швидкістю, впровадження в економіку практичних результатів науково-технічної діяльності;
3. зростаюче визнання основною метою розвитку науки – турботи про існування людини та людського суспільства.

У найзагальнішому вигляді можна сказати, що науково-дослідницькі зусилля ефективні тоді, коли вони забезпечують економічне зростання, розширення валового внутрішнього продукту на інтенсивній основі, породжують можливість радикального накопичення науково-технічних знань, освітнього і культурного потенціалу суспільства. Вони результативні, коли дозволяють реалізувати проблеми подолання відносної обмеженості ресурсів, тобто реалізувати закон зростання потреб, і дають простір для підвищення конкурентоспроможності кінцевої продукції та зростання добробуту громадян.

Усі індикатори наукової діяльності можна умовно поділити на ресурсні та результативні. Необхідно зазначити, що більшість українських спеціалістів приділяють основну увагу аналізові динаміки ресурсних показників наукової та інноваційної діяльності [154, 155], а не показникам результативності, які, на нашу думку, більшою мірою характеризують ефективність.

Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії В. Леонтьєв, ще в 1976 р. вказував на відсутність прийнятної теорії рентабельності наукових досліджень в цілому, і що все ще не знайдений беззаперечний вимірник визначення рівня, а значить і приросту науково-технічного прогресу на макроекономічному рівні, а вигоди, що отримує суспільство в результаті наукових досліджень, взагалі не піддаються кількісній оцінці. Ці положення повністю є чинними і сьогодні.

Прояв соціального ефекту економічна теорія пов'язує передусім із екстерналіями (зовнішніми ефектами) та суспільними благами. Екстерналії не мають грошового виміру, не враховуються ринком, вони мають явну соціальну спрямованість і «викликають відхилення приватних граничних продуктів і витрат від соціальних граничних продуктів і витрат, порушуючи рівновагу» [156, с. 453-464]. Фундаментальна наука спричинює низку позитивних зовнішніх ефектів: покращення здоров'я населення, поліпшення екологічної обстановки, зростання освітнього наукового рівня людей тощо.

Фундаментальні наукові дослідження зараховують до суспільних благ, оскільки їм притаманна невиключеність у споживанні (виключення будь-кого зі споживачів результатів фундаментальної науки після їх опублікування є надзвичайно високим і неможливим), а також не конкурентністю (гранична вартість обслуговування кожного додаткового споживача, крім першого, дорівнює нулю, і тому навіть безмежне зростання кількості споживачів не призведе до з дорожчання фундаментальних досліджень). При споживанні результатів фундаментальних досліджень виникають певні обмеження, адже таке споживання можливе і потрібне лише тим споживачам, які мають відповідний рівень знань [157].

Результати фундаментальних наукових досліджень відповідно до чинного законодавства не підлягають патентуванню, отже на них не існує прав власності й вони можуть бути використані будь-яким учасником ринку для отримання додаткового доходу без відшкодування витрат на проведення цих досліджень. За відсутності державного фінансування науки існуватиме приватний ринок фундаментальних наукових досліджень, оскільки підприємці отримують вигоди від додаткових прибутків за рахунок упровадження результатів науки у виробництво і будуть вимушені платити за них. Але суспільство в цілому отримує вигоди від розвитку та широкого розповсюдження результатів фундаментальних досліджень, що сприяє підвищенню темпів економічного зростання. Отже, завдяки фундаментальній науці виникають додаткові вигоди, якими користуються всі члени суспільства, що призводять до зростання суспільного добробуту. Сукупна вигода для суспільства від фундаментальних досліджень буде складатись із приватної вигоди осіб, які отримають збільшення приватних прибутків і зовнішніх вигод суспільства [158]. Внесок здобутого знання до загальнолюдського фонду науки тим значніший, чим більше воно відрізняється від уже відомого (новизна) і чим вищим є його теоретичний рівень (інформаційна місткість) [153]. Невідворотна соціальна цінність фундаментального знання полягає ще і в тому, що йому притаманний могутній резерв знань у разі суспільних криз, коли відомі методи розв'язання соціальних проблем не спрацьовують, тоді фундаментальні знання можуть стати в нагоді у несподіваних аспектах життя соціуму [159].

Поєднання інтенсивного розвитку інноваційних технологій з послідовною всебічною соціалізацією суспільних відносин є основним пріоритетом сучасних творчих пошуків світової науки. Західна цивілізація все більшою мірою усвідомлює, що гармонізувати між людські взаємини як у локальному, так і в глобальному масштабі можливо за дотримання двох умов:

1. забезпечення високого рівня життя на основі сучасних інноваційних технологій;
2. подолання духовної кризи, «катастрофічного падіння духовних цінностей» [160, с. 6].

Наука має служити не тільки виробництву, а й людині, сприяти створенню матеріальних і духовних основ самореалізації особистості, розкриттю творчого потенціалу кожного індивіда. Масове споживання матеріальних благ не може бути самоціллю суспільного поступу. Якщо воно не корелюється із системою загальнолюдських духовних цінностей, гуманістичними світоглядними орієнтаціями і моральними нормами, воно обов'язково викликає деградацію особистості, а відтак і деформацію суспільного життя, що призведе і до економічного занепаду.

Поширення таких явищ у західному суспільстві дало підставу американському економісту П. Б'юкенену говорити про можливі фатальні наслідки масового обездуховлення населення індустріально розвинених країн [161]. Тому зростає значущість соціальної функції науки як сили, що формує систему духовно-ціннісних орієнтирів людської діяльності [162, с. 97].

Узагальнення досліджень щодо ефективності фундаментальної науки [1, с. 46-51; 163] дають можливість виявити критерії, на які опираються дослідники:

• вироблення нових знань про природу, суспільство, людину;
• зарахування значної частини досліджень до суспільних благ, які спрямовані на досягнення передусім соціального, а не економічного ефекту;
• можливість доведення наукових досліджень до стадії, що робить доступним їх ефективне застосування на практиці;
• інтегрованість національної науки у світову;
• престижність національної науки як чинник, що спонукає суспільство посилювати увагу до її розвитку і стимулює уряд до проведення все більш масштабної та дієвої науково-технічної політики;
• обґрунтованість вибору основних напрямів наукової діяльності;
• системне дослідження проблеми поліпшення якості життя;
• посилення значущості екологічної складової наукових пошуків;
• визначення міри реалізації результатів наукової діяльності в економіці.

На початку 1990-х рр. Конгрес США виділив 3% із наукового бюджету для оцінки рівня НДДКР і запровадив окрему програму для кількісного визначення загальної ефективності вкладень у фундаментальні дослідження. Однак усі спроби завершились невдачею і тому було вирішено визначати експертним шляхом відповідність отриманих результатів поставленій меті.

Кожен первинний результат наукового дослідження – наукове знання, освоюється іншими підсистемами людського суспільства і, зазвичай, викликає ланцюгову реакцію вторинних мультиплікативних ефектів, що проявляються як в науці й сприяють створенню нового знання, так і в економіці, що уможливлює досягнення економічного і соціального ефекту.

Оцінка ефективності стадії прикладної науки та розробок бачиться більш вірогідною, оскільки її конкретні результати легше означити, бо вони знаходять своє вираження у вигляді інновацій, нововведень (нових продуктів, нових технологічних процесів, нових послуг). Щодо економічної ефективності, то витрати можна зіставляти з прибутком, отриманим від інновацій і від реалізації конкретних проектів. Одночасно проблема оцінки науково-технічної діяльності ускладнюється тим, що не всі результати НДДКР мають суто комерційну спрямованість, а отримання економічного ефекту значно уповільнюється в часі і, як правило, не обмежується лише однією галуззю. Щодо соціальної ефективності, то її обрахунок бачиться надто складним, почасти неможливим [164, с. 342–344; 165, с. 273–275].

Загалом варто погодитись з думкою, що про результативність НДДКР доцільно робити висновки не на основі строго регламентованої системи показників, а за порівняльними вимірниками:

• патентна активність (кількість патентів на відкриття і винаходи, баланс зовнішньої торгівлі патентами і ліцензіями);
• публікаційна активність (кількість наукових публікацій за окремі періоди, масштаби їх цитування за галузями наукового пізнання);
• характер проривів у дослідженнях та їх міжнародне визнання.

Однак кожен із цих показників має обмеження, що значно зменшує можливості їх застосування. Відомі спроби розробити єдиний підхід до визначення ступеня новизни технологічних рішень, до прикладу «показник тривалості технологічного циклу», аналіз публікацій у професійних виданнях [1, с. 124-135], однак вони залишились малоуспішними через обмеженість конкретних показників і неможливості віднайти єдиний критерій оцінки.

Аналізуючи існуючу літературу, можна встановити, що підходи до розв'язання задачі кількісного визначення нових знань здійснюються в трьох напрямках: макроекономічному, мікроекономічному і аспекті непрямих вигод.

Макроекономічний підхід, зазвичай, використовується при прагненні визначити кількісний зв'язок між витратами на НДДКР і економічним зростанням, що віддзеркалює динаміку добробуту населення в узагальненому вигляді. Це робиться винятково за допомогою виробничої функції, в якій обсяг створеної продукції є функцією від витрат праці, капіталу і асигнувань на наукові дослідження і розробки. Відомо, що за допомогою цієї функції можна отримати не більше, ніж специфічні вимірники продуктивності кожного окремого чинника виробництва у вигляді приватної похідної. Зазвичай, можливості реалізації такого підходу обмежені прикладною фазою досліджень і розробок.

Мікроекономічний підхід до оцінки ефективності витрат на НДДКР базується на застосуванні теорії фірм і кривих попиту та пропозиції.

Цей метод дозволяє оцінити наслідки реалізації великої програми стосовно конкретної ситуації (конкретного ринку), виходячи з критерію «витрати – вигоди», що робиться за допомогою графіків попиту і пропозиції на новий товар. Крім мікроекономічного аспекту цей підхід дозволяє визначити і макроекономічну соціальну ефективність нововведення як товару через обрахунок сукупного суспільного надлишку [163]. Досить широке застосування такого загальноекономічного підходу не нівелює явних труднощів, з якими стикається дослідник, що породжуються: по-перше, відсутністю аналогів кривих попиту і пропозиції щодо нового товару і неможливістю точного визначення надлишків споживача і виробника; по-друге, значною наближеністю розрахунків великої частки витрат, яка пов'язана зі створенням нововведення, що призвело до виробництва саме цього товару.

Однак є позитивний досвід американських економістів, які, використовуючи складні економіко-математичні методи розрахунку, розв'язали це завдання стосовно багатьох нововведень.

До того ж, вважається, що, оцінюючи ефективність НДДКР, необхідно вводити в розрахунки також можливі непрямі соціальні вигоди, які можуть бути технологічними (полегшення складних операцій), структурними (отриманими від упровадження нових методів управління та функціонування), трудовими (від збільшення обсягу знань і навичок персоналу), комерційними (від реалізації новітніх управлінських стратегій активного освоєння нових ринків), споживчими (від задоволення нових, іноді неявних потреб споживача), екологічними (від покращення стану довкілля) тощо. Однак методик їх оцінки виявити не вдалось.

Взагалі однією із класичних проблем економічної теорії є проблема об'єднання понять «інноваційності» та «ефективності», які традиційно сприймались як взаємовиключні [166].

З-поміж наявних підходів до визначення соціальної ефективності безпосередньо інновацій варто виокремити декілька, які незважаючи на різновекторність окремих досліджень, можна звести до таких основних позицій:

1. економічна ефективність є проявом соціальної ефективності;
2. соціальна ефективність інновацій є самостійною і мало пов'язаною з економічною;
3. суттю соціальної ефективності є досягнення максимального добробуту та всебічного розвитку людини;
4. соціальна ефективність інновацій проявляється у вдосконаленні трудових відносин;
5. економія робочого часу і зростання вільного часу людини забезпечують соціальну ефективність інновацій;

6)  окремим випадком соціального ефекту інновацій є його екологічна ефективність.

Перший погляд має свою логіку. Як відомо, здійснення інноваційних процесів є капіталомістким заходом, що спрямований на інтенсифікацію виробництва і на підвищення передусім його економічної ефективності. Тобто процес призводить зрештою не лише до якісної зміни характеру виробництва, але і до перевищення результатів над виробничими витратами. Тоді, коли нововведення інтенсифікує виробничий процес, але не призводить до зростання ефективності, воно навряд чи може вважатися інновацією. Якщо ж продуктові, технологічні або організаційні нововведення, разом з інтенсифікацією виробництва, призводять і до зростання прибутковості підприємства, а у рамках економіки загалом – приросту національного доходу, то такі нововведення ефективні і, отже, будуть інноваціями. Тому основним критерієм, за яким нововведення можна зарахувати до інновації, є не лише його новизна, але й ефективність. Відома низка прикладів, коли новітні дорогі технічні винаходи, що інтенсифікували виробничий процес, виявлялися економічно неефективними.

Завдання зростання ефективності стає ще більш важливим в умовах набування виробничими процесами інформаційного і наукомісткого характеру, для яких інтенсифікація є основою розвитку. На наш погляд, саме в умовах інноваційної економіки як системи економічних відносин можливо досягти найвищих результатів взаємодії інтенсифікації й ефективності виробництва. Так, аналіз впливу інновацій на результати виробництва призводить до виявлення таких закономірностей. Технологічні інновації, які базуються на останніх досягненнях НТП, збільшують середню норму виробництва валової доданої вартості на одиницю витрат живої праці. В сукупності з інтенсифікацією виробництва інновації сприяють зростанню швидкості обігу змінного капіталу, а, отже, і скороченню середньої тривалості технологічного циклу виробництва. Цей процес має позитивне значення, оскільки він зменшує витрати праці на одиницю валового випуску і таким чином, робить процес інтенсифікації виробництва результативнішим.

Проте підвищення питомої ваги товарів з короткими технологічними циклами виробництва ще не означає довгострокового зростання ефективності в структурі валового випуску. Останнє досягається тільки за умови, що інновації застосовуються на виробництві систематично, а не дискретно, тобто має місце стійке зниження витрат.

Підвищуючи факторну продуктивність, інновації збільшують розмір отримуваного прибутку. За умови ж, коли продуктивність праці росте темпами, що випереджають зростання реальної заробітної плати, зростання прибутку цілком сумісне зі зростанням заробітної плати працівників, що є найдієвішим стимулом до подальшого підвищення продуктивності праці. Відтак, зростання реальної заробітної плати означає зростання відрахувань до бюджету, що сприяє розширенню обсягу державних витрат, зокрема і інвестицій, а також нарощування платоспроможного попиту – важливого макроекономічного чинника зростання виробництва. Тому категорію ефективності необхідно розглядати не лише як тільки економічний, але і як важливий соціальний результат інновацій, що має пряму дію на такі параметри, як добробут і рівень життя суспільства.

Зростання ефективності через упровадження інновацій проявляється в низці параметрів. Так, інноваційні технології прямо або побічно спрямовані на ресурсозберігання (палива і енергії), що є найважливішою передумовою прискорення темпів оновлення виробничих фондів і, отже, чинником підвищення конкурентоспроможності виробництв в абсолютній більшості галузей промисловості. Водночас збільшення долі інноваційних активних, наукомістких секторів означає відхід від сировинної орієнтації економіки і, як результат, збільшення частки продукції високого ступеня переробки та зростання абсолютної й відносної величини доданої вартості, що є не тільки ключовим завданням національної економіки, а й виступає вагомим підґрунтям здійснення соціальних заходів і зростання добробуту громадян.

Варто зазначити, що наявність економічної ефективності далеко не завжди свідчить про існування соціального ефекту від інновації. Нововведення може приносити прибуток, однак бути антисоціальним (до прикладу, нові види зброї, наркотиків тощо).

Аналіз літературних джерел [167, с. 454–456; 168, с. 420–421; 169] свідчить, що з економічного погляду соціальне спрямування інноваційної економіки – це не короткостроковий захід, а довгострокова стратегія, що передбачає оптимізацію сумарної економічної та соціальної ефективності, яка спрямована не просто на отримання максимуму теперішніх вигід для людей, а проявляє своє зростальне соціалізаційне значення в часі, що реалізується через:

• зростання наукоємності ВВП до тієї межі, яка дозволяє науці реалізувати не тільки соціокультурну та пізнавальну функції, а й економічну, що дасть можливість забезпечити повною мірою соціалізаційну спрямованість економічного розвитку;
• структурну перебудову економіки, спрямовану на зростання питомої ваги доданої вартості у створеному продукті, який є джерелом соціального зростання;
• перехід економіки із сировинної експортної орієнтації на зростання частки готової наукоємної продукції.

Варто зазначити, що не кожне впровадження інновацій є економічно і соціально ефективним. Якщо нововведення розробляється і впроваджується для вдосконалення застарілої техніки та технологічних процесів, то навіть за умови, що воно є економічно ефективним і тим самим сприяє росту доходів людей, визнати його соціально спрямованим навряд чи можливо, оскільки таке нововведення сприяє неефективному використанню ресурсів. З позицій довгострокового періоду тут відбувається міжчасовий перерозподіл доходу, адже витрати ресурсів сьогодні – це недоотримання вигод та доходів наступними поколіннями, які могли б використати ці ресурси із більшою довгостроковою вигодою. Подібний за своєю суттю ефект дає й використання інновацій для отримання надприбутку, що концентрується в межах обмеженого кола людей і сприяє зростанню диференціації доходів, тобто коли заможні люди вкладають кошти в інновації з метою ще більшого нарощування наявного в них багатства, за умови, що темпи приросту їх доходів значно перевищують темпи приросту доходів інших людей, передусім учасників інноваційного процесу.

 

 

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/en/catalog/view/45/369/15069.html