Системний підхід взаємодії систем «інноваційна економіка» і «суспільство»

Вплив інноваційної економіки на соціальні процеси достатньо складний і неоднозначний. Соціальний розвиток піддається дії найрізноманітнішій чинників, при цьому сам впливає на результати функціонування економіки та її ефективність. Зважаючи на те, що у другій половині ХХ ст. соціальна спрямованість економіки стала закономірністю функціонування економічно розвинених країн та розуміючи значення інноваційних процесів для розв'язання соціальних і економічних завдань, необхідно з'ясувати основні напрями та прояви соціальної спрямованості інноваційної економіки. Необхідно віднайти інструменти дослідження взаємозв'язку інноваційного розвитку економіки та соціального розвитку суспільства.

Застосування методології системного підходу в нашому дослідженні зумовлене таким:

1.  функціонування сучасних соціально-економічних систем відбувається в умовах невизначеності та мінливості;
2.  невизначеність ситуації зумовлена зростаючою дієвістю чинників, які не піддаються чіткій кількісній оцінці;
3.  дослідження має міждисциплінарний характер, оскільки його метою є виявлення соціальних наслідків інноваційного процесу.

Загалом проблема соціальної спрямованості інновацій є міждисциплінарною, адже передусім стосується людини. В США та країнах Західної Європи всю сукупність знань про людину, від її фізичної організації до матеріальної та духовної культури, психології та релігії, охоплює наука антропологія. У вітчизняній науковій практиці антропологія – це біологічна наука з деякими вкрапленнями знань із інших наук. Але людина як основна складова соціуму потребує системного підходу, що комплексно охопить дослідження людини як продуктивної сили, природної істоти й істоти суспільної. Що стосується економічної науки, особливо сучасних економічних дисциплін як відзначають науковці [234], то в гуманітарному, соціальному, природничо-науковому, і навіть у технологічному відношенні вона виявляється все більш абстрагованою від реальних історичних, політичних, психологічних, екологічних, соціокультурних та інших умов, в яких відбувається економічний процес.

Останнє десятиліття ХХ ст. ознаменувалося на Заході стрімким розвитком соціоекономіки, що об'єднує комплекс наукових дисциплін (соціологію, психологію, антропологію, історію, політичну науку, право тощо), які вивчають взаємовідносини між економікою і суспільством, що безумовно є свідченням зростання уваги науковців до стику економічних та соціальних проблем. Однак, основним об'єктом дослідження соціоекономіки є вплив соціальних чинників на економічні процеси, і не береться до уваги зворотній вплив економічних змінних на неекономічні, передусім соціальні, що значно відриває такий підхід від пізнання реальних взаємодій та закономірностей функціонування і розвитку економіки та суспільства на різних рівнях соціальної реальності – макро-, мезо-, і мікро- [235, с. 18].

Фактично на сучасному етапі розвитку науки вплив економічних чинників на соціальні параметри розвитку економіки країни, регіону чи підприємства не стали об'єктом дослідження жодної із існуючих наук. В умовах невизначеності й пришвидшення змін, постійного ускладнення суспільного та господарського життя, зростання втрат від неврахованих взаємозв'язків між соціальними та економічними аспектами функціонування та розвитку господарюючих одиниць та соціуму (на усіх рівнях: макро-, мезо-, мікро-, і, навіть рівні окремої людини – моно-) зростає потреба в спеціальних дослідженнях та спеціальній науці, яка, використовуючи апарат економічної теорії, оцінювала б з погляду співвідношення витрат і результатів взаємозв'язок між економікою та суспільством [235, с. 19]. Очевидно, що здійснити такий аналіз, використовуючи методологічні підходи однієї із наук – економіки чи соціології, бачиться малоймовірним.

Упродовж останніх десятиліть учені різних галузей сучасної науки все частіше використовують метод системного аналізу для опису взаємозв'язків складних за структурою об'єктів дослідження, до яких зараховують насамперед соціально-економічні системи, а також низку інших неоднорідних та складних явищ. Засновником загальної теорії систем вважають австрійського біолога та філософа Л. фон Берталанфі, який обґрунтував тезу про нерозривність філософського (методологічного) підходу та конкретно-наукового дослідження, висунувши концепцію необхідності синтезу наук [236]. Спочатку теорія систем знайшла свою реалізацію у розв'язанні різнорідних (не надто структурованих) проблем оборонного комплексу США у книзі А. Кана та С. Манна. Потім її застосували для проектування складних технічних систем – «Системотехніка» Г. Гуда і Р. Маккола. Системний аналіз для розв'язання ділових та промислових проблем застосував С. Оптнер в 60-х роках ХХ ст. Досить швидко з'ясувалось, що не лише проблеми військово-оборонного комплексу, а й цивільні завдання макро-, мега- та мікрорівнів, а також проблеми державного управління не тільки допускають, а й потребують обов'язкового застосування цієї методології. Ідеї системного підходу знайшли своє віддзеркалення у працях В. Афанасьєва, К. Багріновського, І. Блауберга, О. Богданова, Н. Вінера, В. Вернадського, О. Гатауліна, М. Згуровського, О. Ланге, В. Лефевра, Б. Мільнера, М. Овчіннікова, А. Рапопорта, В. Садовського, Б. Юдіна, C. Янга та ін. До теоретичного обґрунтування системної методології вагомого внеску доклали вчені різних країн, однак варто відзначити наукові праці К. Боулдінга [237], Дж.  Кліра [238], М.  Месаровича [239], Т. Сааті [240], Г. Саймона [241], А. Холла [242], У.  Ешбі [243].

Відомий економіст та громадський діяч А. Печеї [244] відзначав, що більше не існує окремих економічних, технічних або соціальних проблем, незалежних одна від одною, і які можна було б обговорювати в межах однієї спеціальної термінології та вирішувати без поспіху, кожну зокрема, одну за другою; в нашому штучно створеному світі все досягнуло небувалих розмірів та масштабів: швидкість, енергія, складність, а також наші проблеми. Тепер вони одночасно і психологічні, і соціальні, і економічні, і технічні, ще й політичні, до того ж, тісно поєднуючись та взаємодіючи, вони впливають на суміжні й віддалені галузі. Дослідження таких складних процесів може бути лише системним.

Зростання інтересу до системних досліджень зумовлене глибокими якісними змінами в науково-технічному та соціально-економічному розвитку цивілізації, які пов'язані з невпинним ускладненням технічних засобів та технологій виробництва, появою принципово нових видів техніки, посиленням взаємодії економічних, соціальних, екологічних, технічних та інформаційних явищ та процесів. Важлива роль у цих змінах належить науково-технічному процесу та інноваційній діяльності. Системні дослідження з'явились як відповідь на необхідність пізнання стійко зростаючої складності інфраструктури світу:

• ускладнення техносфери та структуризація її уявлення і формалізації як багатоцільової, багаторівневої ієрархічної системи;
• безперервне прискорення темпів зміни поколінь технологій в різних галузях виробництва і поколінь різноманітної техніки різного призначення;
• постійне зростання складності, взаємозалежності та взаємозв'язку практичних завдань управління економічними, соціальними, екологічними, технологічними, науково-технічними та іншими процесами [244, с. 42].

Системний аналіз став логічним продовженням визнаних чотирьох рівнів методології науки: філософського, загальнонаукового, конкретно-наукового та методології прикладних досліджень [245] у напрямку формування загального міждисциплінарного методологічного знання. Відповідно до наведеної класифікації системний аналіз варто віднести до рівня загальнонаукової методології і виокремити його такі особливості:

1. орієнтація на розв'язання міждисциплінарних завдань на основі використання узгодженої сукупності методологічних принципів, процедур та методів дослідження для отримання конкретно наукових та прикладних результатів у різних сферах діяльності людини;
2. є перехідним етапом від двомірної науки до багатомірної, яка здатна всесторонньо дослідити не тільки саму систему, а й вихідні умови її створення, розвитку, функціонування та управління в різних (штатних та нештатних) ситуаціях [246, с. 65].

Аналізуючи різні погляди на термін «системний аналіз», відомий російський учений В. Спицнадель [247, с. 158-160] виокремлює два різних підходи:

1. наголошування на описанні складної системи за допомогою формальних (здебільшого математичних та комп'ютерних) засобів для пошуку оптимального режиму її функціонування;
2. системний аналіз розглядається як методологія з'ясування та упорядкування проблеми, її структуризації яку необхідно вирішити із застосуванням або без застосування математики та комп'ютерної техніки.

Тому системний аналіз можна інтерпретувати як прикладну наукову методологію, засоби дослідження якої базуються не тільки і не стільки на аксіомах, скільки на евристичних методах та алгоритмах. Суто дисциплінарний підхід дозволяє вивчати окремі визначені властивості об'єкта з позицій аналізу лише цих властивостей, без урахування впливу інших властивостей [246, с. 66].

Сучасний системний підхід спеціально розроблений для міждисциплінарного методологічного синтезу різних наукових дисциплін [248, 249]. Він спрямований на точне описання та прогнозування соціально-економічної реальності та є частиною так званої «системної науки» (System Science), яка сьогодні достатньо динамічно розвивається і розширює як можливі сфери застосування, так і географію розповсюдження. Системний аналіз став основною методологічною базою і методичною основою функціонування та розвитку таких іменитих спеціалізованих інституцій як International Institute for Applied Systems Analysis (Австрія) [250], Інституту комплексних систем Санта Фе (США) [251], Інституту системного аналізу РАН (Росія) [252], International Environmental Technology Centre (Японія) [253], National Center for Ecological Analysis and Synthesis (США) [254], San Diego Supercomputer Center (США) [255] та ін.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/en/catalog/view/45/369/15069.html