Проблеми формування інформаційної бази для оцінки соціальних наслідків інноваційного розвитку економіки

Упродовж проведення дослідження ми стикнулись із низкою проблем щодо інформаційного забезпечення оцінки соціальних наслідків інноваційної економіки, які можна згрупувати так:

1. загальні проблеми оцінювання результатів та наслідків інноваційної діяльності;
2. проблеми збору статистичних даних для аналізу соціальної спрямованості інноваційного розвитку країн ЄС;
3.  проблеми неповноти статистичного відображення інноваційної діяльності в Україні, зокрема щодо:

• вітчизняного інформаційного забезпечення соціальної спрямованості національного інноваційно активного бізнесу;
• інформації відносно соціальних інновацій;
• визначення показників діяльності та кола інноваційно активних підприємств непромислової сфери України.
  1.  проблема відсутності моніторингу рівня інноваційного розвитку як України в цілому та і її регіонів.

Проаналізуємо більш детально означені проблеми.

Відносно першої проблеми зазначимо, що оцінка наукової та інноваційної діяльності характеризується достатньою складністю, не зважаючи на її поверхневу деталізованість та розробленість. Щодо цього дослідники визначають низку проблем, найбільш важливою з яких є та, що в сфері інноваційної діяльності вимірюють швидше те, що можна виміряти, а не те, що потрібно [1, с. 113].

Основні проблеми та перестороги щодо оцінювання інноваційності національної економіки зводяться до такого:

• не завжди можна виявити прямий зв'язок між результатами досліджень та інноваціями;
• цей зв'язок ускладнюється існуванням часового лагу між НДДКР та отриманням ефекту від упровадження інновацій;
• частина результатів НДДКР є суспільним благом, оцінити яке майже неможливо;

Усі індикатори наукової діяльності можна умовно поділити на ресурсні, результативні та комплексні [154, 272]. Ресурсні показники характеризують фінансову, кадрову, матеріально-технічну забезпеченість сектору НДДКР. Варто зазначити, що більшість українських фахівців основну увагу приділяють аналізу динаміки ресурсних показників наукової та інноваційної діяльності, а не показникам результативності. На ресурсних показниках зосереджують свою увагу і державні органи, що контролюють витрати державних коштів та відповідність кількості наукових державних інституцій різним нормативам. Вимірювання результативності НДДКР набагато складніше піддається кількісному оцінюванню і залежить передусім від поставленої мети, ступінь досягнення якої і може характеризувати результат наукової та інноваційної діяльності. Найбільш розповсюдженими в міжнародній практиці є дві групи індикаторів, що відображають публікаційну активність (кількість наукових публікацій за окремі періоди, їх цитування за галузями наукового пізнання) та патентно-ліцензійну діяльність (кількість патентів на відкриття і винаходи, баланс зовнішньої торгівлі патентами і ліцензіями) як окремих колективів, учених, так і країн. Вітчизняні дослідники пропонували запровадити такі показники, як кількість завершених наукових тем і навіть обсяги випущеної наукоємної продукції, що можуть бути застосовані на рівні окремого колективу [4].

Ресурсні та результативні показники є конкретними індикаторами, які характеризують окремі сторони системи на певний момент або за певний проміжок часу. Щодо них, то існує певне коло таких показників, визначення яких визнане офіційним на рівні державної статистики багатьма країнами світу, однак є обмеження щодо їх доступності, а також можливості використання для міжкраїнних порівнянь з огляду на різні методичні підходи до їх оцінки.

Якщо ж вести мову про оцінювання наслідків інноваційної діяльності, то варто зазначити, що сучасна економічна наукова література, яка спрямована на дослідження проблем інноваційної економіки, досить активно вивчає та пропонує розрахунки економічної ефективності інновацій, оцінка ж соціальної ефективності залишається мало вивченою [273].

Щодо визначення величини соціальних ефектів інновацій, то науковці та практики відзначають, що лише деякі їх прояви можуть бути точно виміряні, в інших випадках можливі тільки якісні оцінки і експертні висновки [166, 188, 274]. Ще І. Бестужев-Лада пропонував визначати соціальний ефект інновації як ступінь сприяння розв'язанню тої чи іншої соціальної проблеми або комплексу соціальних проблем: чим більше певна дія сприяє вирішенню соціальної проблеми, тим ця дія має більшу соціальну ефективність [105].

Причинами складності оцінки соціальної ефективності інновацій називають: 1) неможливість вартісної оцінки низки ефектів, пов'язаних зі зміною рівня культури, естетичних смаків, цінностей, стану здоров'я та психологічного самопочуття, відчуття щастя тощо; 2) незіставність одиниць виміру, або їх відсутність, що унеможливлює їх сумування.

Попри складність визначення кількісними методами оцінки соціального ефекту інновацій існують окремі підходи до його розрахунку.

По-перше, обраховують соціальні ефекти за аналогією до економічних.

Соціальна ефективність науково-технічного прогресу була об'єктом дослідження авторів соціалістичної доби: Л. Якобсона, В. Вечканова, Т. Хачатурова, С. Голосовського, В. Покроського, В. Віленського, С. Осіпова та ін. В основі цих досліджень концепція економії живої праці. Свою методику розрахунку соціальної ефективності інтелектуальної праці за її економічною ефективністю, запропонували співробітники кафедри економіки досліджень і розробок Санкт-Петербурзького державного університету [275, с. 150–174; 276]. Соціальна ефективність результатів науково-технічних досліджень визначається на основі концепції споживчої вартості за допомогою зіставлення отриманої споживчої вартості й витрат праці на проведення досліджень. Соціальний ефект виражається у кількості вивільненої живої праці в результаті впровадження наукових досліджень у виробництво. Ефективність буде позитивною, якщо праці вивільняється більше, ніж витрачається. І, навпаки, ефект буде негативним, якщо витрати праці перевищують результат у вигляді зекономленої праці. Економія безпосередньої праці й робочого часу, отримана через застосування інновацій створює умови для збільшення вільного часу, потрібного для розвитку людини, і може розглядатись як соціальна ефективність інноваційної науково-технічної діяльності. Цей підхід до оцінки результатів наукової діяльності, що був достатньо розповсюдженим у радянські часи, і сьогодні отримує підтримку та розвиток [277, с. 136–148], оскільки перебуває у площині розвитку ідеї гуманізму.

Іншим прикладом є типовий підхід до визначення ефективності через зіставлення витрат і результатів: приросту виручки за рахунок підвищення продуктивності та якості праці, що принесло впровадження інновації [191], або порівнянням витрат на ресурси витрачені на весь інноваційний процес і його соціальний результат – ріст рівня грамотності населення, покращення якості життя, зростання рівня інформованості в суспільстві, зменшення окремих видів захворювань тощо [193]. Але витрати на інновації можуть бути досить значними, а термін їх окупності – довготривалим, тому з'явиться додатній соціальний ефект від таких розрахунків не швидко.

Ще однією пропозицією в цьому напрямку є показник корисного використання знань та інновацій у соціальній сфері, величина якого прямо пропорційна кількості інформації (що залежить від способів комунікації та зберігання знань), і рівню освіти (який формально пропонується визначити як кількість студентів) і обернено пропорційний трансакційним витратам використання цінового механізму [278, с. 253–254]. Однак, така пропозиція залишається на рівні можливого теоретичного узагальнення, оскільки практичний механізм визначення трансакційних витрат та кількості інформації не описаний.

Більш практично значущою є пропозиція покласти в основу розрахунку кількісної оцінки соціальної ефективності чисту приведену вартість регулярного постійного фінансового ануїтету (скорочення річних витрат конкретних суб'єктів економіки, отримане за рахунок впровадження інноваційного проекту) [279]. Однак, така методика має обмежене застосування і дієва лише для оцінки деяких видів інновацій, зокрема щодо впровадження ресурсозберігальних технологій опалювання житлових приміщень.

По-друге, є пропозиції щодо застосування інтегральних показників соціальної ефективності інновацій, зокрема показника рівня соціального добробуту, який пропонують обрахувати як співвідношення між показником рівня життя, що характеризує рівень забезпеченості населення певними благами і показником рівня соціальної напруги, який характеризує рівень незадоволеності такої забезпеченості [280]. Цей показник також має певні обмеження: він може бути застосований для оцінки регіонального рівня соціального ефекту від значущих проектів і якщо забезпеченість населення благами кількісно можна визначити (щоправда в середньому по регіону), то обчислення рівня соціальної напруги (навіть пропонованим методом соціологічного опитування) бачиться складним як організаційно, так і розрахунково. Соціальні наслідки інноваційного процесу визначити достатньо складно, прямих показників тут немає. Існуючі підходи до оцінки соціальної ефективності інновацій описані нами в п. 1.4.

Однак, якщо немає прямих показників оцінки результату впливу одних процесів на інші, то визначають взаємозв'язки та взаємозалежності між ними, як правило, на основі економетричних та статистичних методів дослідження, сформувавши чинникові та результативні ознаки. При цьому коло аналізованих показників значно зростає, і таке дослідження потребує значної кількості статистичних даних, насамперед щодо кількості показників, з-поміж яких потрібно здійснити відбір.

Щодо другої проблеми, то вона є проблемою не національного, а міжнародного рівня. Основою інформаційного забезпечення дослідження соціальних ефектів інноваційного процесу країн євро спільноти є дані міжнародної статистики. Для виявлення ступеня впливу доцільним є виявлення взаємозв'язків різних показників інноваційного розвитку країн та конкретних соціальних і соціально-економічних параметрів, які можна отримати із офіційної статистики. Незважаючи на потужність інформаційної бази Євростату, зібрати дані щодо низки показників виявилось проблематичним, оскільки:

1. повністю або частково відсутні дані за конкретними індикаторами щодо певних країн або часових проміжків, зокрема низка європейських країн надає дані до Євростату щодо показників, які характеризують науково-технічну та інноваційну діяльність із періодичністю раз у два роки, тоді, коли інші країни подають щорічні дані, і це іноді порушує однорідність досліджуваного явища та ускладнює аналіз рядів динаміки; проблема виявилась особливо актуальною при формуванні чинникових ознак для моделювання впливу параметрів інноваційного розвитку країн ЄС на їх соціальне зростання (детальніше див. п. 2.4.);
2. існують проблеми щодо визначення динаміки різних середніх показників за країнами ЄС в цілому. Основні завдання середніх величин – це характеристика зміни явищ у динаміці; тенденції в розвитку явищ; зв'язків і залежностей між явищами; виявлення нового, прогресивного та найбільш поширеного розвитку явища. Однак сукупність країн євроспільноти неоднорідна, адже склад ЄС упродовж визначеного у дослідженні аналізованого періоду, що обмежується 2000-2011 роками, змінювався. Так, до 01.05.2004 р. до ЄС входило 15 країн, від цього часу до 31.12.2006 р. – 25 країн, а з 2007 р. – 27 країн, тому середні показники по ЄС загалом є не зіставними. Розрахунок середньої величини для неоднорідної сукупності не має реального змісту, оскільки тут будуть згладжуватись, окрім випадкових відхилень, також істотні різниці між окремими країнами [281, с. 47], тому ми не змогли виявити взаємозв'язки та взаємозалежності між динамікою середніх показників інноваційного та соціального розвитку ЄС.

Решта виявлених нами проблем інформаційного забезпечення дослідження соціальної спрямованості інноваційного розвитку економіки мають суто національний характер і пов'язані з особливостями та обмеженнями методологічних та методичних підходів щодо оцінки інноваційної діяльності різних рівнів.

Третя проблема стосується зокрема і визначення соціальної спрямованості інноваційно активних підприємств малого бізнесу [282]. Фактично аналіз сучасного стану інноваційної діяльності малих підприємств та його соціальної спрямованості як в Україні загалом, так і в розрізі її областей, досить складний, оскільки:

• такий вид діяльності для малих підприємств як «інноваційна діяльність» не виокремлюється у статистичних щорічниках та бюлетенях;
• починаючи з 2006 р. малі підприємства обстежуються лише вибірково, і тому не всі підприємства подають форми статистичної звітності, що, можливо, і спрощує систему звітності для них, однак значно ускладнює визначення низки індикаторів, навіть точної кількості підприємств, що займаються таким видом діяльності як в цілому по Україні, так і за окремими регіонами;
• дослідження даних щодо інноваційної діяльності окремих підприємств ускладнене, оскільки показники їх роботи з 1998 р. стали об'єктом комерційної таємниці.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/en/catalog/view/45/369/15069.html