Соціальна складова інноваційної політики ЄС

На основі розробленої авторської методики (див. п. 2.4) проведемо аналіз взаємозв'язку інноваційного та соціального розвитку європейських країн. Вирішення поставленої задачі передбачає формування наступної послідовності дій:

1. визначення соціальної спрямованості інноваційної політики ЄС в цілому та у структурі рамкових програм;
2. дослідження соціальних аспектів та наслідків інноваційного розвитку ЄС;
3. аналіз зв'язків між узагальненими показниками інноваційного та соціального розвитку ЄС;
4. оцінювання впливу інноваційних чинників на ВВП (ПКС) на душу населення стосовно окремих груп країн Європи;
5. ранжування інноваційних чинників за їх впливом на середньодушовий ВВП у розрізі груп країн.

Європейська спільнота є одним із основних центрів науково-технічного та соціально-економічного розвитку в сучасному світі.

Формування єдиної європейської інноваційної політики відбувалось поступово. Прийнята програма Esprit в 1984 р., частина статей єдиного європейського акту (1986 р.) [339, с. 59] та Маастріхської угоди (1993 р.) [339, с. 65] визнали важливість науки не тільки щодо економічного розвитку ЄС, а й для покращення рівня життя населення, надаючи Брюсселю юридичну базу підтримки європейської кооперації в галузі науки та високих технологій.

У такому масштабному та багатоплановому проекті, яким є інноваційна міжнародна інтеграція, визначення основних цілей, завдань та напрямів кожного етапу диктується одночасно двома групами пріоритетів. До першої входять загальноєвропейські стратегічні соціальні пріоритети, спрямовані на зростання якості життя населення, при чому не в якомусь далекому майбутньому, а повсякчасно [340]. Не менш важливим стратегічним пріоритетом є укріплення конкурентоспроможності європейської економіки за рахунок тих переваг, які накопичені кожною країною-членом ЄС, її економікою, а також соціальними інститутами.

Ще в кінці 1990-х років спеціалісти ЄС виокремили вісім напрямків науково-технічного розвитку, які визначались першочерговими для забезпечення соціально-економічного прогресу в країнах спільноти. Зокрема, це захист навколишнього середовища, охорона здоров'я, освіта та підвищення кваліфікації, мобільність, комунікації та транспорт, сфера послуг, процесні та продуктові технології, біотехнологій, інформаційні технології [341]. Їх соціальна спрямованість є очевидною.

У 2000 р. на сесії ЄС була прийнята так звана Лісабонська стратегія розвитку Євроспільноти, що стало ключовою подією в сфері управління дослідженнями та розробками. В ній визначена мета – побудувати до 2010 р. найбільш конкурентоспроможну динамічну економіку, засновану на знаннях. І тому пріоритетними сферами діяльності ЄС визнані освіта, інновації та технології. Для розвитку цієї стратегії передбачені кардинальні заходи зі зміцнення науково-технічного потенціалу – зростання витрат на НДДКР із 1,9% до 3% ВВП. Кінцевим результатом Лісабонської стратегії вбачалось досягнення рекордних темпів економічного зростання, максимального наближення до повної зайнятості та соціальної справедливості. Фактично Лісабонська стратегія охоплювала три складові:

• економічна складова, що готує підґрунтя для переходу до кон­курентоспроможної динамічної економіки знань;
• соціальна складова, розроблена для модернізації соціальної моделі Європи за допомогою інвестицій у людський капітал та боротьби із соціальним відчуженням;
• екологічна складова (включена в Стратегію на засіданні Європейської Ради в Ґетеборзі в червні 2001 р.), спрямована на раціональне використання природних ресурсів та охорону довкілля.

Отже, Лісабонська стратегія визначала різні цілі та завдання: економічні, соціальні та пов'язані із навколишнім середовищем.

Однак, уже в 2005 р. розглянуто результати Лісабонської стратегії за 5 років і констатовано невиконання наміченого. Євроспільнота дійшла до висновку, що значущість соціальних проблем є надзвичайно вагомою і розв'язання їх уможливлює досягнення економічних цілей. В оновленій Лісабонській стратегії акцентовано на знання, інновації та оптимізацію людського капіталу [342]. Її метою є створення робочих місць в ЄС і нарощування потенціалу економічного зростання за допомогою інвестицій у людський капітал. У 2007 р. в документі «Наукова Європа в глобальному світі» [343, с. 269], який був підготовлений Генеральним директором ЄС із досліджень, визначені основні сфери суспільного життя, в яких очікується найбільший попит на НДДКР і відповідно вне­сок науки та нових технологій до 2020 р.: зайнятість у глобалізованому світі, охорона здоров'я, харчування, зміни клімату, стійке зростання та довкілля. Тому європейські експерти запропонували нову концепцію «ключових технологій» – технологій, здатних відповісти передусім на основні соціальні виклики, що бачаться основою економічних перетворень. Європейська мережа моніторингу Форсайт-проектів, яка щорічно визначає новий найважливіший напрям науково-технічного розвитку країн-членів ЄС на середньострокову перспективу (найближчі 5-10 років), послідовно називала такі соціально-економічні проблеми: в 2005 р. – когнітивна наука, в 2006 р. – «здорова старість», в 2007 р. – формування економіки і суспільства знань, в 2008 р. – зміна системи охорони здоров'я.

Відтак нова десятилітня «Стратегія 2020», що формувалась в умовах посткризового періоду, ставить завдання досягнення цілей зайнятості, продуктивності та соціальної злагоди і тому включає три напрямки:

1. «м'яке» зростання, спрямоване на стимулювання розвитку знань, інновацій, освіти та інформаційних технологій;
2. «стійке» зростання, яке передбачає розв'язання проблем довкілля, енергетичних та мобільності, ефективне використання ресурсів та нарощування конкурентоспроможності;
3. «соціальне» зростання, тобто забезпечення зайнятості, формування умов для професійного зростання, розвиток освіти та перекваліфікації, доступність навчання, зменшення диференціації доходів, боротьба із бідністю, досягнення соціальної та територіальної згоди [344, с. 8-10].

При цьому знання та інновації є провідними при збереженні попереднього орієнтира – досягнення 3% ВВП на фінансування НДДКР для ЄС.

Оцінка реалізації Стратегії передбачає 5 конкретних індикаторів:

• зростання рівня зайнятості із 69% до 75%;
• досягнення видатків на НДДКР у розмірі 3% від ВВП;
• досягнення цілей «20/20/20» (скорочення шкідливих викидів на 20%, досягнення 20%-ї частки відтворювальних джерел енергії в енергоспоживанні, зростання на 20% енергоефективності);
• підвищення кваліфікації молоді (зменшення частки молодих людей, які не закінчили середню школу з 15% до менше 10% з одночасним зростання питомої ваги молоді з вищою освітою від 31% до 40%);
• зменшення частки людей, що живуть за межею бідності на 25% або 20 млн. осіб відносно наявних 80 млн. осіб.

Для конкретизації поставлених цілей Стратегії 2020, ЄС визначає 7 пріоритетних напрямів діяльності, що передбачають поєднання розв'язання економічних та соціальних завдань, конкретизованих сімома основними напрямками. Основними економічними задачами залишаються економічне зростання та нарощування конкурентоспроможності економіки ЄС на основі розвитку сектора науки та технологій (НДДКР), пошук інноваційних шляхів зменшення залежності від інших країн. У соціальній площині задачі Стратегії 2020 охоплюють значне коло проблем та пропонують шляхи їх розв'язання для країн-членів ЄС.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/en/catalog/view/45/369/15069.html