---

Підходи до класифікації послуг

Сучасні глобалізаційні процеси виявляються у збільшенні зовнішньоекономічних контактів України з різноманітними світовими та регіональними об’єднаннями, що, у свою чергу, створює потребу в поступовій гармонізації вітчизняного законодавства та документації, у тому числі стандартів статистичної звітності, з міжнародними нормами. Сфера послуг не є винятком. Із переходом на постіндустріальну стадію розвитку економічно розвинуті країни надають цьому сегменту економіки ключове значення, про що свідчить, серед іншого, зростання присутності іноземного капіталу на національних ринках послуг.

Існуючі офіційні підходи до класифікації послуг за ознакою функціонального призначення можна об’єднати у дві групи:

1) спеціалізовані класифікації ― спрямовані на виконання конкретних завдань, наприклад, регулювання зовнішньої торгівлі та ін. (класифікація Світової організації торгівлі (СОТ), Світового банку (СБ), Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Міжнародного валютного фонду (МВФ);

2) загальні класифікації, у яких послуги, поряд з іншими складовими економічної системи, об’єднані за ознакою спорідненості видів економічної діяльності. Такі класифікації є основою національних і міждержавних систем статистичного обліку та використовуються для макроекономічного аналізу і міжнародних порівнянь. Найпоширенішими є Класифікація видів економічної діяльності Статистичної Комісії ЄС і Міжнародна стандартна галузева класифікація видів економічної діяльності ООН (ISIC), модифіковані варіанти яких використовуються в багатьох країнах.

Одним із найважливіших документів СОТ щодо регулювання сфери послуг є Генеральна угода про торгівлю послугами (ГАТС). Угода забезпечує правову базу для вирішення питань про усунення перешкод для торгівлі й інвестицій у сфері послуг, включає конкретні зобов’язання країн — учасниць СОТ стосовно обмеження використання ними таких бар’єрів. Слід відзначити, що міжнародні угоди в рамках СОТ не дають визначення поняття “послуга”, а лише встановлюють, що послуга включає будь-яку послугу в будь-якому секторі за винятком послуг, що надаються для виконання державних повноважень. Для цілей регулювання в ГАТС усі послуги класифіковані у 12 секторів: ділові послуги; послуги у сфері зв’язку й аудіовізуальні послуги; будівельні та пов’язані з ними інженерні послуги; дистриб’юторські послуги; послуги у сфері освіти; послуги, пов’язані з захистом навколишнього середовища; фінансові послуги; послуги у сфері охорони здоров’я і соціального забезпечення; туризм і послуги, пов’язані із подорожами, послуги з організації дозвілля, культурних і спортивних заходів (крім аудіовізуальних послуг); транспортні послуги; інші послуги. Кожен сектор поділяється на підсектори (всього 155). Наприклад, послуги зі страхування утворюють окрему групу в секторі “Фінансові послуги”. Усі вони включені в зобов’язання щодо відкриття ринків, затверджені П’ятим протоколом ГАТС. Протокол охоплює близько 95% міжнародної торгівлі банківськими та страховими послугами, цінними паперами і фінансовою інформацією [312; 313].

Схожі завдання щодо регулювання міжнародної торгівлі послугами виконує класифікація СБ, згідно з якою виділяються факторні послуги (factor services) ― платежі, що виникають у зв’язку з міжнародним рухом факторів виробництва, насамперед, з капіталом і робочою силою (доходи чи інвестиції, роялті та ліцензійні платежі, заробітна плата, сплачена нерезидентам), та нефакторні послуги (non-factor services) ― послуги, не пов’язані з рухом факторів виробництва (транспорт, туризм). Часто рух послуг від продавця до покупця відбувається паралельно з рухом товарів чи інвестицій.

З 1997 р. в Україні відбувся перехід на міжнародні стандарти статистичної звітності та запроваджено Класифікацію видів економічної діяльності ДК 009–96 (КВЕД), яка гармонізована з Класифікацією видів економічної діяльності Статистичної Комісії ЄС (REV.1 модифікація 7) та порівнювана з Міжнародною стандартною галузевою класифікацією видів економічної діяльності ООН (ISIC). Слід зазначити, що у зв’язку із швидким розвитком технологій, особливо у сфері інформаційної та комунікаційної діяльності, появою нових типів спеціалізації підприємств і поділом виробництва на операції, під егідою Статистичної Комісії ООН здійснено перегляд міжнародних статистичних класифікацій видів діяльності та продукції, у рамках якого на європейському рівні прийнято центральні статистичні класифікації ― Класифікацію видів економічної діяльності (NACE, rev. 2) та Класифікацію продукції за видами економічної діяльності (СРА-2008). Відповідно протягом 2012 р. в Україні заплановано перехід на новий національний класифікатор України ДК 009:2010 “Класифікація видів економічної діяльності”, гармонізований зі світовими стандартами.

Економічна діяльність ― це процес поєднання дій, які приводять до одержання відповідного набору продукції або послуг. Вид діяльності має місце при об’єднанні ресурсів (обладнання, робочої сили, технологічних засобів, сировини та матеріалів) для виробництва конкретної продукції та надання послуг. Галузь ― це сукупність усіх виробничих одиниць, які беруть участь переважно в однакових або подібних видах діяльності. Для виділення галузей у класифікації введено поняття “Секція” та “Підсекція”; для більш глибокої деталізації використовуються поняття “Розділ”, “Група”, “Клас”, “Підклас”.

Згідно з КВЕД, сферу послуг можна означити як сукупність видів економічної діяльності, віднесених до секцій G – Q. Аналіз переліку видів діяльності у розрізі секцій та розділів, а також їх співвідношення із ЗКГНГУ детально розглядається у монографії “Сфера та ринок послуг у контексті соціальної модифікації суспільства” [55, с. 22–29]. КВЕД дозволяє порівняти особливості структурних зрушень в економіці України та країн, які перебувають на різних стадіях економічного розвитку. Проте невідповідність секцій КВЕД галузям ЗКГНГУ ускладнює зіставлення показників за період до 2000 р. (статистична інформація узагальнювалась згідно ЗКГНГУ) та після нього. Такі дослідження потребують опрацювання первинної статистичної інформації, що пов’язано зі значними фінансовими та часовими затратами, у зв’язку з чим у деяких випадках доцільнішим є використання непрямих даних.

Виходячи з особливостей ціноутворення, у міжнародній практиці використовується поділ послуг на дві групи:

1) ринкові послуги ― як правило виробляються для продажу з метою отримання прибутків і реалізуються на підставі ринкової вартості. Охоплюють оптову й роздрібну торгівлю, готельне та ресторанне господарство, транспорт і зв’язок, фінансові послуги, послуги при операціях із нерухомістю та ін. (секції G–K КВЕД);

2) неринкові послуги ― реалізуються державними або некомерційними установами й організаціями за цінами, що не мають економічного значення (переважно за бюджетні кошти), з метою задоволення індивідуальних потреб домашніх господарств і колективних потреб суспільства в цілому. Охоплюють послуги державного управління та більшість соціальних послуг (освіти, охорони здоров’я, культури й ін.), віднесених до секцій L–Q КВЕД. Обсяг виробництва та споживання неринкових послуг оцінюється за собівартістю. Зустрічається поєднання ринкового й неринкового підходів до ціноутворення, коли частина ринкового випуску доповнюється компенсаційними виплатами у формі дотацій із різних джерел (житлові, комунальні, транспортні й інші послуги з обслуговування домашніх господарств).

Ураховуючи відмінності бізнес-циклів та особливості функціонального призначення, розрізняють: 1) послуги установ і організацій державного управління (секція L КВЕД); 2) фінансові послуги (секція J); 3) нефінансові послуги (секції G, H, I, K, N, O, P), у складі яких окремо виділяють послуги торгівлі та ресторанного господарства.

За цими ж ознаками Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСD) [343] поділяє послуги на:

1) дистрибутивні ― пов’язані з розповсюдженням товарів та інформації чи переміщенням осіб. Частина таких послуг призначена для безпосереднього споживання (індивідуального чи групового), однак більшість виконує посередницькі функції на шляху руху продукції до споживача (роздрібна торгівля) та у виробничому процесі (транспортні послуги);

2) особисті ― задовольняють індивідуальні потреби особи, наприклад, послуги готелів і ресторанів, послуги у сфері відпочинку та розваг, перукарські й інші послуги;

3) виробничі ― пов’язані з процесом матеріального виробництва та призначені для відповідних суб’єктів господарювання, у тому числі домогосподарств. До цієї групи належать фінансове посередництво, операції з нерухомістю, оренда машин і устаткування, консультаційні послуги у сфері інформатизації, технічний контроль, реклама та ін.;

4) соціальні ― неринкові послуги, які безпосередньо задовольняють різноманітні особисті та суспільні потреби людей, зокрема, послуги, пов’язані з державним управлінням і соціальним страхуванням, охороною здоров’я та соціальною допомогою, послуги у сфері освіти й культури.

Використання різноманітних підходів до класифікації сфери послуг дозволяє провести міжнародні порівняння показників її розвитку, установити їх відповідність стандартам і вимогам міжнародних інтеграційних утворень та організацій (ЄС, СОТ тощо), визначити на цій основі перспективні напрями реформ в Україні. Виділення у сфері послуг ринкової та неринкової складових, аналіз пропорцій між ними вказує на основні тенденції соціального розвитку країни, є одним із критеріїв рівня життя населення та ефективності державної соціальної політики.

Науковим підходам до класифікації послуг залежно від їхніх особливостей як специфічного товару та як окремого виду діяльності присвячено чимало робіт (див., наприклад, дослідження Белла Д., Грязнової А., Горна А., Жильцова Є., Іванова М., Кастельса М., Клікіч Л., Котлера Ф., Ловлока К., Мельник А., Рутгайзера В., Соловйової Л., Солоділової Н., Софіної Т., Хілла Т., Хорєвої Л., Челенкова А. та ін.), що цілком виправдано з позицій розвитку методологічних принципів управління у сфері послуг. Проте, на нашу думку, будь-яка спроба охоплення та опису всього різноманіття послуг є марною і безперспективною, оскільки їх видова структура динамічно оновлюється та видозмінюється під впливом науково-технічного прогресу і потреб суспільства. Тому основну увагу слід звернути на ті критерії класифікації, які відіграють важливу роль при прийнятті управлінських рішень. У цьому контексті Софіна Т. відзначає: “Пізнання природи благ-послуг і формування системологічного уявлення про них знаходять вияв у різних таксономіях. Множинність класифікаційних систем визначається онтологічними рівнями пізнання, їх ієрархічністю. Більше того, цілеорієнтованість суб’єкта визначає ту або іншу класифікаційну систему, що несе в собі задану визначеність” [247, с. 104].

Так, науковці-маркетологи відзначають, що від класифікації послуг залежить результат маркетингової діяльності (доцільність розгляду маркетингових класифікацій послуг актуальна в контексті зростання уваги до маркетингового підходу в управлінні сферою послуг (наприклад, див. [13]). Послуги істотно розрізняються за відчутністю, рівнем кваліфікації виробників послуг, трудомісткістю, рівнем регулювання з боку держави, ступенем контакту зі споживачем.

З огляду на важливість виділення послуги як особливого товару з усього спектра товарів маркетологи намагаються провести межу між цими видами результатів виробничої діяльності за ступенем відчутності отриманого результату. Так, за цією ознакою Котлер Ф. описує п’ять видів товарів: “чистий” відчутний товар; відчутний товар із супутніми послугами; гібрид, що поєднує приблизно в однаковій мірі характеристики товарів і послуг; послуги, надання яких припускає використання певних фізичних об’єктів і надання додаткових послуг; “чиста” послуга, для надання якої не використовується відчутний товар і результат якої невідчутний [124].

Прикладом реалізації функціонального принципу є класифікація послуг Кастельса М. [328, с. 211–212]. Відповідно до запропонованого підходу, в інформаційному суспільстві домінантну роль відіграють ділові послуги для виробництва, котрі автор називає “стратегічними для нової економіки постачальниками інформації та джерелами зростання продуктивності праці”, поряд з якими виділяються соціальні послуги й особисті (персональні), а також послуги сфери розподілу.

Серед основних критеріїв класифікації послуг Лавлок К. називає такі: ступінь відчутності процесу обслуговування; хто (або що) є прямим об’єктом обслуговування в сервісному процесі; місце та час надання послуг; індивідуалізація та стандартизація послуг; характер взаємин між виробником і споживачем послуг; ступінь відповідності попиту та пропозиції; роль споруд, устаткування та персоналу в процесі обслуговування [138, с. 75].

Загалом групування послуг з використанням наведених характеристик дозволяє надати досить розгорнуту типологію. Проте слід відзначити, що в підходах до класифікації Лавлока К. акцент зроблено на характеристиках послуг як об’єкта комерційного маркетингу, що залишає за межами аналізу ряд характеристик послуг, властивих, наприклад, послугам некомерційних організацій або держави в рамках програм соціальної політики.

 

 

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15070.html