Інтеграційні форми організації сервісної діяльності

З метою протидії зовнішнім загрозам і зміцнення конкурентних переваг зростає потреба в ефективних механізмах консолідації фінансового, матеріально-технічного, кадрового потенціалу суб’єктів економічної діяльності. Ідеться про зростання ролі різноманітних форм економічної інтеграції, що пов’язано з наявністю значних позитивних результатів від об’єднання підприємств унаслідок дії закону ефекту масштабів виробництва та поліпшення управлінської координації. Під економічною інтеграцією розуміється встановлення таких взаємин між організаціями (тут і надалі організацією називається будь-який суб’єкт економічної діяльності незалежно від його організаційно-правової форми господарювання), які забезпечують довгострокове зближення їхніх стратегічних цілей розвитку. Відносини чистої конкуренції при інтеграції частково або повністю замінюються одним із варіантів співробітництва: від слабкої взаємодії (наприклад, взаємного консультування) до прямого управління, коли ринкові відносини витісняються плановими поставками.

У науковій літературі здебільшого розрізняють вертикальну, горизонтальну та діагональну інтеграції (див. публікації Асаул А. [9], Буряк П. [26], Єгорової Л. [75], Замазій О. [92], Лигіної Н. [145], Пархоменко Н. [209], Світкіна М. [240], Федулової Л. [289] та ін.). Вертикальна інтеграція являє собою процес установлення інтеграційних зв’язків із організацією-постачальником (інтеграція вниз) або організацією-споживачем продукції (інтеграція вгору), за рахунок чого зміцнюється взаємодія між суміжними ланками технологічного та розподільно-збутового ланцюга. Її основними формами є такі: консолідація ― включення інтегрованого об’єкта в основний як підрозділу або дочірнього підприємства (філії); групування ― зміцнення зв’язків на основі відносин власності (наприклад, обмін пакетами акцій), взаємообміну менеджментом чи шляхом надання один одному певних послуг (бізнес-послуг, соціального обслуговування, інформаційно-рекламного супроводу тощо); франчайзинг ― надання інтегрованому об’єкту права користування торговельною маркою, ноу-хау, матеріально-технічними ресурсами, що належать інтегратору; цільова пролонгація ― цілеспрямоване продовження строку дії договорів про постачання, інколи на шкоду ринковій кон’юнктурі, з метою формування довготривалих стійких зв’язків.

Перевагою вертикальної інтеграції в умовах нестабільності зовнішнього середовища є існування тісних відносин між об’єктом і його найближчим ринковим оточенням, що може дати позитивні результати, особливо в тих випадках, коли контроль інтегратора над ключовим видом ресурсів підсилює його конкурентоспроможність. Краще інформаційне забезпечення за рахунок створення спільних інформаційних майданчиків (наприклад, із використанням інструментарію Intranet і CRM) про кон’юнктуру ринку послуг та загрози коливань у ресурсному забезпеченні з боку постачальників дозволяє адекватно підготуватися до очікуваних змін. Водночас на базі уніфікованих інформаційних технологій і систем управління розширюються можливості поглиблення зв’язків інтеграційного утворення з органами влади та різноманітними інститутами громадянського суспільства, а, отже, і можливості лобіювати власні інтереси (наприклад, у сфері державних закупівель) та формувати так званий споживчий капітал. Останній у новітніх економічних дослідженнях розглядається як система стійких зв’язків і відносин виробника послуг із клієнтами та споживачами, включаючи сукупність контрактів і угод (як договірних, так і неформальних) щодо портфелю замовлень, каналів розподілу, сервісного обслуговування клієнтів тощо.

Серед недоліків вертикальної інтеграції слід назвати зменшення стимулюючого впливу конкуренції. Заміна ринкових відносин із різноспрямованими векторами інтересів суб’єктів економічної діяльності на довгострокові напівдоговірні або договірні створює для сфери послуг свого роду тепличні умови, що не сприяє поліпшенню якості послуг та, у свою чергу, може негативно позначитися на якості життя населення.

Горизонтальна інтеграція [27; 75; 92; 240; 289] розуміється як установлення інтеграційних зв’язків між об’єктами, які надають аналогічні чи схожі послуги. Вона передбачає створення асоціацій; спільних консультативних органів при обмеженні повноважень кожного з інтегрованих об’єктів (у цих випадках деякі дії, наприклад визначення ціни послуг, учасники інтеграційного об’єднання можуть здійснювати лише після узгодження в консультативному органі); спільних фінансових установ і/або органів управління майном та ін. На наш погляд, розпад окремих галузевих управлінських структур (наприклад, Укоопспілки) на початку ринкових трансформацій негативно позначився не тільки на процесах кооперації, а й на можливостях поширення інноваційних форм обслуговування в деяких сегментах сфери послуг. Окремі форми горизонтальної інтеграції могли б зіграти важливу роль у підтримці інноваційної діяльності. Надмірна інформаційна замкнутість дрібних постачальників послуг ускладнює відновлення економічного потенціалу розвитку територій.

Проблема горизонтальної інтеграції є актуальною як для суб’єктів, що здійснюють комерційну діяльність, так і для сегмента соціальних послуг, зокрема з позиції оптимізації процесів обслуговування населення в сільській місцевості. Вона є способом концентрації наявного потенціалу задля поліпшення якості обслуговування та поширення технологічних і організаційних інновацій, наприклад, шляхом формування локальних освітніх систем за рахунок об’єднання навчальних закладів навколо базової установи (ресурсного центру) та створення альянсів малокомплектних шкіл; блокування чи кооперування загальноосвітніх шкіл з яслами-садками, школами мистецтв, масовими й універсальними бібліотеками та ін.

Таким чином, можна виділити такі пріоритетні цілі інтеграційного підходу до управління сферою послуг на різних рівнях: 1) зменшення невизначеності у відносинах із постачальниками та каналами дистрибуції; 2) обмеження конкуренції з метою протидії зовнішнім ризикам (таку можливість надає як горизонтальна, так і вертикальна інтеграція: вплив підприємства-інтегратора на підприємство-споживача може перешкодити його контактам з іншими можливими постачальниками для цього підприємства); 3) скорочення умовно постійних витрат; 4) дифузія технологічних та організаційних нововведень; 5) оптимізація територіальної організації та підвищення якості обслуговування у сфері соціальних послуг; 6) забезпечення довгострокового попиту та селекція споживачів послуг (наприклад, у разі вертикальної інтеграції навчальних закладів різних освітніх рівнів) [204, с. 43].

Особливою формою економічної інтеграції є кластери, цілеспрямоване формування яких розглядається нами як технологія управління сталим розвитком сфери послуг на регіональному та локальному рівнях, де стикуються економічні інтереси окремих суб’єктів господарювання та різноаспектні (економічні, соціогуманітарні, екологічні) загальнонаціональні інтереси.

За Портером М., “кластер ― це група географічно споріднених взаємозалежних компаній (постачальники, виробники) і пов’язаних із ними організацій (освітні заклади, органи державного управління, інфраструктурні компанії), що діють у певній сфері та характеризуються спільністю діяльності, взаємодоповнюючи один одного” [215, с. 207]. Загалом можна навести декілька широких визначень кластера, кожне з яких підкреслює одну з рис його функціонування: це регіонально обмежені форми економічної активності всередині споріднених секторів, зазвичай прив’язані до тих або інших наукових установ (університету, НДІ тощо); це вертикальні виробничі ланцюжки, вузько визначені сектори, у яких суміжні етапи виробничого процесу утворять ядро кластера (наприклад, ланцюжок “постачальник – виробник – збут – клієнт”). До цієї ж категорії потрапляють мережі, що формуються навколо головних фірм; це галузі промисловості на високому рівні агрегації (наприклад, хімічний кластер), або сукупність секторів економіки на ще вищому рівні агрегації (наприклад, агропромисловий кластер) [297, с. 10–15].

Узагальнюючи різноманітні визначення, у праці [222, с. 3] під кластером розуміється “мережа незалежних виробничих або сервісних фірм (включаючи їхніх постачальників), творців технологій і ноу-хау (університети, науково-дослідні інститути, інжинірингові компанії), об’єднувальних ринкових інститутів (брокери, консультанти) та споживачів, які взаємодіють один з одним у рамках єдиного ланцюжка створення вартості та мають географічну близькість”. При цьому географічні межі кластера відбивають економічні реалії та не обов’язково збігаються з адміністративними кордонами. Водночас його формальні географічні межі сприяють міжособистісним контактам і тісній взаємодії агентів внутрішнього ринку, стимулюють нагромадження соціального капіталу, критична маса якого утворює фундамент інноваційного розвитку.

Таким чином, основними властивостями кластера є: 1) географічна локалізація ― масштаби кластера можуть (за Портером М.) варіювати від одного міста або регіону до країни чи навіть декількох країн; 2) різноманітність форм організаційно-управлінської взаємодії (горизонтальні, вертикальні, мережеві) між учасниками кластера; 3) технологічний взаємозв’язок ― у кластері присутні суб’єкти економічної діяльності різних галузей, технологічно пов’язані між собою. Окрім цього: взаємодія кластера з владою, наявність асоціації (некомерційного партнерства); колективний бренд; підвищений рівень територіальних стандартів якості порівняно з країною.

Відмінною рисою та перевагою концепції кластерів є взаємообумовлений аналіз всеохоплюючої динамічної конкуренції та проблем мікро- меза- та макрорівня з урахуванням умов функціонування окремих підприємств на конкретній території. По суті, кластер виступає як форум, у рамках якого ведеться діалог між діловими, урядовими та науковими колами стосовно шляхів формування конкурентних переваг у межах певної території, регіону, країни, охоплюючи такі питання: спрощення доступу до новітніх технологій; розподіл ризиків у різних формах спільної діяльності (у тому числі спільний вихід на зовнішні ринки, організація НДДКР, спільне використання знань і основних фондів); підвищення кваліфікації персоналу шляхом взаємообміну провідними фахівцями, спільної організації тренінгових програм та ін.; зниження трансакційних витрат за рахунок довіри між учасниками кластера. Перевагою кластерного підходу є те, що він фокусує увагу не на окремих галузях, а на зв’язках між суб’єктами економічної діяльності та передумовах конкурентоздатності, досягненні додаткових системних вигод від формування єдиного інформаційного середовища.

Окремі суб’єкти економічної діяльності, досягаючи конкурентоспроможності на ринку, поширюють свій вплив на найближче оточення: постачальників, споживачів і конкурентів. У свою чергу успіхи оточення впливають на подальший ріст конкурентоспроможності основних виробників. У підсумку формується “кластер ― співтовариство фірм, тісно пов’язаних галузей, що взаємно сприяють зростанню конкурентоспроможності один одного. Для економіки держави кластери виконують роль точок росту внутрішнього ринку та бази міжнародної експансії” [157].

Основні конкурентні переваги часто лежать не всередині компанії, а серед її постачальників, партнерів, дочірніх підприємств. Одночасно конкурентні переваги регіонів можуть бути пов’язані з конкурентними перевагами груп взаємозалежних галузей, а не із загальним економічним розвитком. “Одна конкурентоспроможна галузь допомагає створенню іншої у процесі взаємозміцнювальних відносин. Така галузь часто буває найбільш вимогливим покупцем товарів і послуг, від яких залежить. Її наявність стає важливим чинником, що визначає зростання конкурентоспроможності галузі-постачальника” [215, c. 328]. Конкурентоспроможна/ локомотивна галузь стимулює всі інші пов’язані з нею виробництва, пред’являючи більш жорсткі вимоги до продукції, надаючи технологічну підтримку за рахунок обміну інновацією.

У наукових публікаціях виділяють такі типи кластерів, які по-різному використовують накопичені знання: а) історично сформовані кластери, засновані на традиційній діяльності (в основному, це індустріальні кластери); б) технологічні (інтелектуальні) кластери ― орієнтовані на сприйняття знань, створених університетськими або дослідницькими центрами. Наприклад, класифікація, запропонована представниками Токійського інституту технологій, передбачає поділ кластерів на індустріальні й інтелектуальні. Для кожного з них розроблено різні плани розвитку: MEXT ― план, підготовлений для створення та розвитку інтелектуальних кластерів; METІ ― план, підготовлений для реновації промисловості, створення та розвитку індустріальних кластерів.

У свою чергу класифікація Маркусена А. передбачає наявність чотирьох типів кластерів, враховуючи особливості їх конфігурації:

1)  кластер Маршалла, що складається з малих і середніх підприємств у сфері сервісу, високих технологій тощо;

2)  кластер “центру та спиць” (hub & spoke), у якому домінантна роль належить одній або декільком великим фірмам, оточеним великою кількістю постачальників і підрядників;

3)  кластер-супутник ― домінантна роль належить одному, зазвичай незалежному та територіально віддаленому філіалу;

4)  кластер державних підприємств ― місцеве бізнес-оточення обслуговує інтереси державного або некомерційного підприємства (університет, військова база, урядові заклади тощо).

Ця класифікація цікава тим, що детально розглядає варіанти залучення малих і середніх підприємств у бізнес на галузевому ринку.

Класифікація кластерів Хейні Д. та Вайсса Г. [336] базується на відмінностях структури взаємозв’язків. Розрізняють кластери підприємств, які: утворилися в результаті оптимізації ефективності; засновані на спорідненості ринків; базуються на поділі виробничих процесів; засновані на спільних технологіях; створені на основі системних взаємозв’язків; засновані на контролі над збутому (дистрибуції); базуються на унікальних властивостях компаній. У цій класифікації автори спробували врахувати особливості діяльності кластерів підприємств на різних етапах проходження продукту в рамках портерівського “ланцюжка вартості”.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15070.html