Основні підходи до дослідження креативності та її параметрів

Уперше поняття „креативність” застосував у 1922 р. Д. Сімпсон для позначення здібності людини відмовлятися від стереотипних способів мислення [3; 97], але поширення в психології термін „креативність” набув у другій половині XX століття.

Важливою подією в історії вивчення креативності став виступ Дж. Гілфорда під час вступу на посаду президента Американської психологічної асоціації в 1950 році. Під час промови він запропонував психологам зосередити свою увагу на вивченні здібностей до творчості. Були створені кілька лабораторій та інститутів, стали виходити часописи та монографії, але, за оцінками Р. Стернберга, усього лише 0,5% статей (з 1975 по 1995 рік) було присвячено саме креативності [79, с. 183]. Так, дослідження креативності поступово стало однією з основних проблем психології особистості та її розвитку. З того часу вивчення креативності – обов’язкового атрибуту успішного фахівця – має комплексний характер та є предметом аналізу різних соціальних наук і широкого загалу їхніх представників.

Поняття „креативність” походить від латинського слова „creatura”, „creatio” (створення) та його англійської кальки „creative” (,,творчість” або ,,творчий”). Творчість як важливий прояв психіки людини вивчалася в психології дуже давно, а неологізм „креативність” з’являється в публікаціях українських та російських дослідників лише в останні два-три десятиріччя. У працях ряду вітчизняних психологів перед- та постперебудівного періодів обидва терміни – креативність та творчість – використовуються як рівнозначні (Д. Б. Богоявленська, Н. Ф. Вишнякова, В. М. Дружинін, В. М. Козленко, Я. О. Пономарьов, Н. Ю. Хрящева) [14; 15; 16; 46; 79, 108; 185; 241]. Українська дослідниця А. О. Іванченко вважає, що ця понятійна тавтологія майже дотепер залишається непомітною. Вона відмічає, що до сьогоднішнього часу в науковій літературі не здійснено ні семантичного, ні понятійно-термінологічного розділення цих понять – „творчість” і „креативність” (як, наприклад, понять „творчість” та „обдарованість”) [94, с. 400].

Т. О. Баришева та Ю. А. Жигалов визначають, що поняття „творчість” та „креативність” треба диференціювати. „Творчість” постає як процес та результат, а „креативність” – як „суб’єктивна детермінанта творчості”, креативність не завжди втілюється у творчу продуктивність [7].

На думку І. В. Кукуленко-Лук’янець, одна з основних відмінностей термінів „творчість” і „креативність” є в тому, що поняття „творчість” передбачає процес розкриття виняткових здібностей, таланту, найчастіше в мистецькій або науковій діяльності [120]. „Креативність”, навпаки, не завжди співвідноситься з проявом таланту в певній сфері діяльності, а скоріше характеризує можливість повноцінної реалізації особистості в усіх сферах життєдіяльності. Ідентичним є підхід В. М. Козленка, згідно з яким креативність, з одного боку, реалізується в процесі творчості та є її мотиваційною основою (як суб’єктивна детермінанта творчості), а з іншого – розвивається й формується залежно від особливостей і умов протікання творчості (як об’єктивна її детермінанта). Отже, креативність – це детермінанта творчого процесу [108]. Майже всі люди народжуються з потенційною здібністю до творчості – загальною креативністю. Її реалізація залежить від збалансованості освітніх систем, які впливають на людину. Оригінальним є визначення креативності Е. Торренса, який метафорично пояснив її сутність: копати глибоко, дивитися наскрізь, виправляти помилки, розмовляти з кішкою, пірнати глибоко, проходити крізь стіни, запалювати сонце, будувати замки на піску, радіти майбутньому [41, с. 11].

А. О. Іванченко підкреслює, що за останні десятиріччя поступово укріпилася тенденція частішого використання замість попереднього „творчість” терміна „креативність”, до якої залучені й поняття „дивергентне мислення” та „творчі здібності”. Це пов’язано з дослідженнями останніх років, у яких вивчався творчий процес, творча особистість та її психічні якості, адаптаційні можливості людини, форми творчого мислення, вплив середовища на творчість, взаємозв’язок з емоційністю представників різних професій, пізнавально-творчий акт, ціннісні характеристики особистості, типологічні особливості, шляхи самовизначення творчої особистості та інше. У цих роботах термін „творчість” отримав термінологічне найменування „креативність” [94].

Усі дослідження, присвячені вивченню креативності, можна умовно поділити на дві частини:

1. Дослідження, що базуються на концепції креативності як універсальної пізнавальної творчої здібності. Представники „пізнавального напряму” досліджують взаємозв’язок між креативністю та інтелектом, когнітивними здібностями, реальними досягненнями. У їхніх працях розглянуто вплив інтелектуальних пізнавальних характеристик на здібність висувати нові ідеї. Найбільш яскравими представниками цього напряму є Дж. Гілфорд, С. Тейлор, Е. Торренс, Я. О. Пономарьов, С. Меднік.

2. Дослідження, які вивчають креативність з позиції своєрідності особистісних особливостей креативних людей. Багато експериментальних досліджень присвячено створенню „портрета творчої особистості”, виявленню її характеристик, визначенню особистісних, мотиваційних та соціокультурних корелятів креативності. Найбільш яскравими представниками цього напряму є: Ф. Баррон, А. Маслоу, Д. Б. Богоявленська.

У дослідженнях креативності розглядають чотири основні аспекти: креативний процес; креативний продукт; креативну особистість; креативне середовище (сферу, структуру, соціальний контекст, що формує вимоги до продукту творчості). Часто ці підходи використовують разом.

Ще в 60-і роки ХХ століття всі визначення креативності були поділені на шість типів:

– гештальтистські (які описують креативний процес як руйнування існуючого гештальту для побудови кращого);

– інноваційні (які орієнтуються на оцінку креативності за новизною кінцевого продукту);

– естетичні або експресивні (які спрямовані на самовираження творця);

– психоаналітичні або динамічні (які описують креативність у термінах взаємовідносин Оно, Я, Над-Я);

– проблемні (які визначають креативність через низку процесів рішення задач);

– інші, зокрема досить розпливчаті [97, с. 174].

Представляючи чисельні концепції креативності, сьогодні дослідники дають близько сотні її визначень. „Креативність” учені розуміють як:

•  інтелектуальну активність (Д. Б. Богоявленська);
•  здібність (загальну – О. В. Морозов, творчу інтелектуальну – М. О. Холодна, духовну – В. Д. Шадриков, інтегративну – А. В. Хуторськой, С. В. Трішина);
•  процес (Е. Торренс, Г. Уоллес);
•  властивість цілісної особистості (О. М. Матюшкін, О. Л. Яковлєва, Дж. Батгерворд, Г. Шоттенлоер);
•  особистісні якості (В. Г. Каменська та І. Є. Мельникова, Дж. Катена, Д. МакКіннон);
•  відображення рівня або властивості мислення (Д. Б. Богоявленська, Е. Д. Телєгіна, О. О. Тунік);
•  життєвий стиль чи особистісний розвиток (А. Маслоу, К. Роджерс);
•  незалежний чинник обдарованості (В. М. Дружинін);
•  когнітивний процес (Дж. Гілфорд, Е. Торренс, Д. Треффінджер);
•  продукт (Г. Гарднер, Дж. Катена, Д. Перкінс);
•  потребу в дослідницькій діяльності (В. М. Козленко).

Деякі дослідники вбачають її в здатності особистості досягнути креативного результату в процесі напруженої діяльності в сприятливому середовищі (Я. О. Пономарьов, Н. В. Хазратова, А. Роу), здібності отримувати цінні результати нестандартним способом (Х. Гейвін), здібності до конструктивного, нестандартного мислення та поведінки, усвідомлення та розвитку власного досвіду (С. І. Макшанов, Н. Ю. Хрящева) тощо.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15072.html