Компоненти креативності – структура, якості, процеси

Для того, щоб описати креативність з психологічного погляду, необхідно, по-перше, звернутися до розкриття її структури. За словником С. І. Ожегова, „структура” – внутрішня побудова [169], за психологічними визначеннями (від лат. structura – взаєморозташування, будова) – сукупність стійких зв’язків між безліччю компонентів об’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі (словник за редакцією А. В. Петровського, М. Г. Ярошевського) [191], а також (визначення М. О. Холодної) – відносно стійка єдність безлічі взаємопов’язаних елементів, що характеризують цілісність відповідного об’єкта [3, с. 98].

Представимо характеристику психологічних підходів до проблеми визначення компонентів креативності:

1. Багатофакторний підхід. Т. Амабайл виявляє три компоненти, від рівня яких залежить креативність: мотивація, здібності в конкретній сфері, процеси, пов’язані з творчістю. Р. Стернберг, Т. Любарт роблять увагу на шести типах ресурсів: інтелект, знання, когнітивні стилі, особистісні якості, мотивація, середовище. Завдяки ним забезпечується фізична та соціальна стимуляція, що приводить до народження та розробки нових ідей. Вирішення проблем – ключове поняття їх теорії. Р. Вудман, Л. Шенфельдт уважають, що креативність є результатом взаємодії трьох компонентів: антецедентів (умов, які впливають на поточний стан людини, ситуацій, взаємодії), індивідуальних характеристик (здібності та когнітивні стилі, особистісні риси, мотивація) та характеристик ситуації (соціальний вплив – винагорода, соціальні оцінки; контекстуальний вплив – фізичне оточення, клімат, культура) [266; 279].

2. Системний підхід (Д. Фелдман, М. Чіксентміхалі, Г. Гарднер). Є три елементи системи: індивід, поле (ряд людей, які впливають, контролюють сферу, оцінюють і відбирають нові ідеї), сфера або галузь (культурні знання, які включають творчі продукти й можуть передаватися від людини до людини). Індивід піддається впливу зі сторони поля та сфери й може викликати зміни в останніх двох елементах системи. Індивід забезпечує вилучення інформації з певної сфери та її перетворення або розробку за допомогою когнітивних процесів, особистісних рис і мотивації. Знання, цілі та афективні стани індивіду змінюють реакцію людини на неочікуване й можуть призводити до народження творчого продукту [79; 268; 272].

Т. О. Баришева та Ю. А. Жигалов малюють таку модель креативності – сім симптомокомплексів: мотиваційний, емоційний, інтелектуальний, естетичний, екзистенційний, комунікативний, компетентнісний. Кожен з них є підсистемою креативності та включає низку психологічних параметрів (субелементів) [7].

Дж. Гілфорд виділив креативність як самостійний фактор надавши йому назву „здібність до дивергентного мислення”. Згідно з цією теорією інтелект та креативність (конвергентне та дивергентне мислення) не лише не пов’язані, а й протилежні. Дивергентне мислення пов’язано з народженням великої кількості рішень на основі однакових даних й є основою творчості. Підхід, у якому креативність ототожнювалася з дивергентним мисленням, назвали психометричним. Дж. Гілфорд виділив шістнадцять інтелектуальних здібностей, які характеризували креативність: семантичну гнучкість (здібність виявити основну властивість об’єкта та запропонувати новий спосіб його використання), образна адаптивна гнучкість (здібність змінити форму стимулу таким чином, щоб побачити в ньому нові ознаки та можливості використання), семантична спонтанна гнучкість (здібність продукувати різні ідеї в нерегламентованій ситуації), оригінальність (здібність продукувати віддалені асоціації, незвичні відповіді), допитливість (чуйність до проблем у оточуючому середовищі), здібність до розробки гіпотези, „іррелевантність” (логічна незалежність реакції від стимулу), фантастичність (повна відірваність відповіді від реальності при наявності логічного зв’язку між стимулом та реакцією). Пізніше він зупинився на таких параметрах креативності, як: здібність до виявлення та постановки проблем, „швидкість думки”/біжучість (кількість ідей за одиницю часу), оригінальність (здібність народжувати ідеї, які відрізняються від загальноприйнятих поглядів, відповідати на подразники нестандартно), гнучкість – здібність народжувати різноманітні ідеї, здібність удосконалювати об’єкт, додаючи деталі, здібність рішати проблеми (здібність до аналізу та синтезу) [97, с. 179 – 180; 275].

Для Е. Торренса [281] креативність – здібність до загостреного сприйняття недоліків, прогалин в знаннях, невистачаючих елементів, дисгармоній й т. ін. У його модель креативності ввійшли 3 чинники: плинність (продуктивність), гнучкість та оригінальність. У цьому підході критерієм креативності є процеси та характеристики, які активізують творчу продуктивність.

3. Процесуальний підхід. Під творчим процесом розуміється послідовність думок та ідей, які ведуть до появи оригінального та корисного продукту.

Ч.-Є. Спірмен розглядав творче мислення як процес бачення або створення взаємозв’язків і на усвідомленому, і на несвідомому рівнях. Г. Уоллес запропонував чотиристадійну модель творчого процесу. Перша – підготовка (вона необхідна для попереднього аналізу, визначення та формулювання проблеми). Друга – дозрівання (робота над проблемою несвідомо; неусвідомлена праця породжує нечисленні асоціації, навіть коли людина відпочиває; несвідоме відкидає частину асоціацій, знаходячи між ними перспективні ідеї). Третя – осяяння (спалах, цікава ідея досягає рівня усвідомленості; йому передує інтуїтивне відчуття, що ідея зараз виникне; цю стадію можна зруйнувати або зовнішніми подіями, або бажанням прискорити виникнення ідеї). Четверта – перевірка (стадія свідомої роботи; необхідна для оцінки, переформулювання та заглиблення ідеї. Під час роботи можливі повернення на попередні стадії, накладання одної на іншу [136].

Тричастинну модель креативного процесу пропонує Д. Фелдман. Її складники: 1) рефлексивність (основний процес, який дозволяє формувати самосвідомість, самооцінку; засобами мови планувати, відображати та аналізувати світ); 2) цілеспрямованість або інтенційність (дозволяє пережити досвід „всередині та зовні організму”), разом з вірою в можливість змін на краще; 3) володіння способами трансформації та реорганізації, які пропонуються культурою й зумовлюють індивідуальні відмінності [224; 271; 272].

Т. О. Баришева та Ю. О. Жигалов описують креативний процес як кілька послідовних етапів: пробудження (накопичення досвіду – сенсорного, емоційного, інтелектуального; важливим тут є інформаційно багатий простір, імпульс спонукання та джерела, що мотивують таку діяльність); наслідування (імітація, засвоєння еталонів поведінки, технологій, засобів творчої діяльності); імплікація (перенос, застосування засвоєних прийомів в нових умовах, експериментування, пошук нових зв’язків, відношень, імпульс до розвитку позиції митця, становлення Я-концепції); трансформація (перетворення досвіду у відповідності з власними особливостями, можливостями, потребами; гармонізація психологічної структури креативності, індивідуалізація творчої діяльності, становлення творчої індивідуальності) [7; 97].

Цікавою є теорія креативності Едварда де Боно [73; 74], який для розуміння особливостей прояву креативності вводить поняття „латеральне та вертикальне мислення”. Серед функцій латерального мислення – руйнування стереотипів, створення нових та перегляд старих моделей на основі групування елементів інформації. Основні способи зміни та розвитку інформації: вільне, немотивоване перегрупування елементів, розширення інформаційного поля, включення „бокової” інформації, стрибкоподібний шлях розвитку ідей. До властивостей вертикального мислення належать: вибірковість, розвиток у заданому напрямку, аналітичність, послідовність, використання заперечення, методу виключення, зосередження на одному, відкидання зайвого, стійка класифікація, категоризація, прояв упевненості. Латеральне мислення стрибкоподібне, спонукає до подальшого пошуку, вільне від обмежень та ярликів.

4. Процесуально-діяльнісний підхід. Найбільш цікавою тут уважається концепція Д. Б. Богоявленської [15; 16]. Вона визначила методом „креативного поля” рівні інтелектуальної активності. Інтелектуальна активність – це не стимульоване ззовні продовження мислення. Інтелектуальна активність є особистісною властивістю, властивістю цілісної особистості, яка не зводиться ні до загальних розумових здібностей, ні до мотиваційних факторів розумової діяльності. Саме вона й є одиницею креативності й поєднує в собі інтелектуальні та неінтелектуальні (особистісні, мотиваційні) чинники психіки. Розумові здібності знаходяться у фундаменті інтелектуальної активності, але не проявляються в неї безпосередньо, а переломлюються й проходять через мотиваційну структуру особистості. Автор визначає три рівні інтелектуальної активності: перший – стимульно-продуктивний, або пасивний, має місце тоді, коли людина, досить старанно працюючи, залишається в межах заданого або знайденого способу дії; другий – евристичний, завдяки йому знаходять і узагальнюють закономірності однотипних явищ, він відповідає відкриттю нових закономірностей емпіричним шляхом; третій – найбільш складний і розвинений – креативний, за його допомогою не тільки здійснюють більш глибокі узагальнення та синтезуються загальні закономірності, але й починає проявлятися авторська проблемна рефлексія, створюються принципово нові рішення.

В іншому підході до концепції креативності як універсальної пізнавальної творчої здібності Я. О. Пономарьова [185] креативність досліджується як процес, в якому виділяють різні фази, рівні та типи творчого мислення: 1 фаза – свідома робота (підготовка інтуїтивного проблиску нової ідеї); 2 фаза – несвідома робота (інкубація спрямовуючої ідеї); 3 фаза – перехід несвідомого у свідоме (перехід ідеї в рішення, у сферу свідомості); 4 фаза – свідома робота (розвиток ідеї, її кінцеве оформлення та перевірка). У якості „ментальної одиниці” вимірювання творчості мисленнєвого акту, „кванти” творчості Я. О. Пономарьов пропонує розглядати різність рівнів, що домінують при постановці та рішенні завдань (задача завжди вирішується на більш вищому рівні структури психологічного механізму, чим на тому, на якому зараз знаходяться засоби до її рішення).

5. Інтегративні теорії креативності. Однією з останніх (за часом виникнення) концепцій креативності є так звана „теорія інвестування”, запропонована Р. Стернбергом і Т. Любартом [279; 136]. Ці автори вважають креативною таку людину, яка прагне й здатна „купувати ідеї за низькою ціною і продавати за високою”. Творча людина всупереч протидії середовища, нерозумінню й неприйняттю наполягає на своїх ідеях і „продає їх за високою ціною”. Після досягнення успіху вона переходить до іншої непопулярної або нової ідеї. За Р. Стернбергом, творчі прояви визначаються 6 основними чинниками: інтелектом як здібністю, знаннями, стилем мислення, індивідуальними рисами, мотивацією, зовнішнім середовищем. Інтелектуальна здібність є основною. Для творчості особливо важливі такі складники інтелекту: синтетична здібність – нове бачення проблеми, подолання меж повсякденної свідомості; аналітична здібність – виявлення ідей, гідних для подальшої розробки; практичні здібності – уміння переконувати інших у цінності ідеї („продаж”).

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15072.html