Правова регламентація законодавчого процесу. Загальна законодавча процедура та спеціальні законодавчі процедури

Правові основи законодавчого процесу в Україні встановлені Конституцією України, Законом України “Про Регламент Верховної Ради України” (2010 р.), Законом України "Про статус народного депутата України" (1992 р.), Законом України “Про комітети Верховної Ради України” (1995 р.), Законом України “Про міжнародні договори України” (2004 р.), Законом України “Про Конституційний Суд України” (1996 р.), Законом України “Про всеукраїнський референдум” (2012 р.), а також іншими нормативно-правовими актами, що регулюють різні аспекти законодавчої діяльності.

У цілому можна стверджувати про наявність значної нормативно-правової бази щодо врегулювання законодавчого процесу, яка складається зі значного за обсягом розгалуженого масиву нормативно-правових актів різної юридичної сили.

Визначальним, базовим документом, який закріплює статус Верховної Ради України є Конституція України. Нормативно-процесуальним актом, що визначає порядок діяльності українського парламенту, його органів та посадових осіб, є Регламент Верховної Ради України, затверджений Законом України „Про Регламент Верховної Ради України”. У науковій літературі більшість дискусій виникає з приводу того, чи повинен Регламент парламенту мати форму закону, чи це має бути нормативно-правовий акт, затверджений постановою парламенту.

Як відомо, на час ухвалення Конституції України 1996 р. Верховна Рада України керувалася Регламентом, затвердженим ще 27 липня 1994 р. Надалі статтями 19, 82, 88 Конституції 1996 р. передбачалося регулювання порядку діяльності Верховної Ради України Конституцією України та законом України, зокрема законом про Регламент Верховної Ради України. Однак у той час до прийняття зазначеного закону справа так і не дійшла і Верховна Рада обмежилася Постановою про Регламент Верховної Ради України від 3 вересня 1996 р., якою було встановлено, що парламент до набрання чинності закону про Регламент Верховної Ради України здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України і тих положень Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 р., що не суперечать Конституції України.

Зміни до Регламенту у формі постанов вносилися доволі часто в залежності від потреби, простим голосування у парламенті, що фактично нівелювало положення ст. 19 Конституції і не давало можливості апелювати стосовно порушення парламентом процедур, які не виписані в Конституції, а були закріплені лише у регламенті [396].

Крім того, Верховна Рада намагалася вирішити питання регулювання своєї діяльності й іншим шляхом; 8 квітня 2008 р. було ухвалено Закон України „Про організацію і порядок діяльності Верховної Ради України”, який складався лише з одного положення такого змісту: „Організація і порядок діяльності Верховної Ради України встановлюються Конституцією України, законами України про статус народних депутатів України, про комітети Верховної Ради України, про тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України, іншими законами України та Регламентом Верховної Ради України”. Фактично це була відповідь на рішення органу конституційної юрисдикції від 01.04.2008 р. (у справі про Регламент Верховної Ради України), де зазначалося, що „Регламент, який унормовує організацію і діяльність Верховної Ради України, має прийматися виключно як закон України”. Також у рішенні зазначено, що правову позицію щодо прийняття Регламенту як Закону України Конституційний Суд України висловив і в Рішенні від 03.12.1998 р., а також, що „з моменту прийняття Конституційним Судом України цього рішення зміни у ст. 92 Конституції України Верховною Радою України не вносилися”[97].

Таким чином, Конституційний Суд України своїм рішенням визнав Постанову Верховної Ради неконституційною, а парламент, приймаючи закон „Про організацію і порядок діяльності Верховної Ради України”, відповів формальним, можна сказати, приреченим на невдачу законодавчим рішенням. Президент України застосував щодо цього закону вето, й аргументація глави держави, викладена в його зауваженнях до закону, повністю орієнтується на рішення Конституційного Суду України від 01.04.2008 р.

Відстоюючи право регулювати свою діяльність Регламентом, а не законом, парламент повторно ухвалив зазначений закон 4 вересня 2008 р., і він знову не був підписаний Президентом України.

Водночас Верховна Рада 8 квітня 2008 р. своєю Постановою „Про деякі питання нормативно-правового забезпечення порядку роботи Верховної Ради України” затвердила Тимчасовий регламент Верховної Ради України, взявши за основу попередній Регламент. При цьому профільному комітету Верховної Ради України доручалося підготувати та подати на розгляд парламенту проект закону про Регламент Верховної Ради України [394].

Проте рішенням від 17.09.2008 р. (у справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України) Конституційний Суд України визнав, що Тимчасовий регламент „у цілому не відповідає Конституції України у зв’язку із затвердженням його постановою Верховної Ради України, а не законом” [331]. На це рішення органу конституційної юрисдикції Верховна Рада України миттєво відповіла ухваленням 19.09.2008 р. самостійного нормативно-правового акта № 547-VІ, який у точній відповідності до положень Конституції України названо „Регламент Верховної Ради України” [394].

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15274.html