Проблемні питання окремих процедур національного законодавчого процесу та відповідна практика парламентів зарубіжних держав

В Україні законодавчий процес є чітко регламентованим, тому вдосконалення його не може не стосуватися усунення недоліків та нечіткостей у регламентуванні процедур та стадій законотворення, адже практика роботи законодавчого органу має бути збагачена прогресивними ідеями, притаманними демократичній державі. Підвищення політичної ролі парламенту залежить від істотного покращання виконання ним своєї головної, законодавчої функції. Становлення його як дієвого та демократичного інституту держави пов’язане сьогодні з удосконаленням внутрішніх законодавчих процедур, що сприяло б прозорості законодавчого процесу, поліпшенню його якості, мінімізувало б негативний вплив суб’єктивних факторів. Досягнення цієї мети можливе шляхом удосконалення організаційних форм, чіткої визначеності їх змісту та складу, відпрацьованості інших елементів.

Наразі є актуальним переосмислення самої логіки законодавчого процесу, важливості його складових, послідовності проходження законопроектів у ході цього процесу. Зрозуміло, що останній викликає багато нарікань, обґрунтовану критику як у пресі, так і в наукових та науково-практичних виданнях. Далеко не всі проблеми можна розв’язати відразу, якщо взяти до уваги вкрай короткий, з точки зору історичної ретроспективи, період законодавчої діяльності в незалежній Україні, недостатність відповідного досвіду, брак кваліфікованих кадрів.

Проте зазначені обставини в сучасних умовах уже не можуть вважатися вагомими аргументами для пояснення недоліків законотворення. Складні законодавчі процедури мають забезпечувати детальний та якісний розгляд будь-якого законопроекту, аби, врешті-решт, закон набув найвищої якості, що можливе за умови комплексного підходу до вирішення цього завдання шляхом вживання нормативних, методичних, організаційних заходів.

Цікавим буде звернутися до деяких аспектів, які, за умови запозичення відповідного зарубіжного досвіду, могли б позитивно вплинути на більшу обґрунтованість, системність, а також результативність законодавчого процесу, яка вимірюється ефективністю та якістю законів, що приймаються українським парламентом.

Законопроект, що подається на розгляд парламенту в межах реалізації права законодавчої ініціативи, має супроводжуватися пакетом документів, які повинні надавати експертам та парламентаріям вичерпну інформацію, що має визначальний вплив на подальшу роботу над законопроектом та на кінцеве рішення щодо його подальшого проходження. Тож цікавими у цьому сенсі є відповідні вимоги у парламентах зарубіжних країн, які не прописані в українському законодавстві, але варті уваги з огляду на можливість їх застосування.

Отже, у зарубіжній практиці до супроводжувальних документів для подання законопроекту до парламенту висуваються такі умови.

У Латвії відповідно до ст. 84 Правил процедури Сейму до пояснювальної записки включається інформація про експертів, залучених до підготовки закону, а також про механізм забезпечення виконання закону в разі його прийняття [600].

У Бельгії – Регламентом Палати передбачена обов’язковість додавання до урядових та депутатських проектів висновку експертизи Державної ради (консультативно-дорадчий орган при уряді), висновків і пропозицій Вищої ради юстиції (якщо проект містить положення, які можуть вплинути на функціонування органів судової влади) [597].

У Польщі [608] (ст. 34 Регламенту Сейму) та Литві [601] (ст. 135 Правил процедур Сейму) до внесених урядових законопроектів не лише має додаватися перелік підзаконних актів, які будуть прийняті для забезпечення реалізації закону, а й вимагається наводити опис основних положень цих підзаконних актів, зазначати суб’єктів і строки підготовки цих актів. Це так званий “пакет” проектів підзаконних актів. Слід зауважити, що в Україні поки не застосовується принцип пакетної підготовки законопроектів. Регламентом Кабміну передбачена підготовка відповідного переліку підзаконних нормативно-правових актів, але навіть це не завжди відбувається на практиці.

У Данії [606] та в Польщі до законопроекту, що вноситься до парламенту, додається виклад результатів його публічного обговорення (публічних консультацій).

У Словаччині [520] від ініціатора законопроекту вимагається подання проекту нормативного акта, що встановлює порядок застосування закону. Також має оцінюватись потенційний вплив законопроекту на ринок праці. У пояснювальній записці має міститись обґрунтування кожного запропонованого положення.

У Литві в супровідних документах наводяться пошукові слова, необхідні для включення закону в пошукову систему Eurovoc.

Яскравий приклад додаткових вимог існує в Бельгії, де ще на етапі подання законопроекту до уряду (рівно як і до парламенту) до нього додаються історія питання, висновки міністерств та суб’єктів, з якими проводилися публічні консультації, висновок Інспекції з фінансів, звіти про результати обговорення законопроекту в робочих групах [370, c. 12].

Цікавим є досвід Словенії [599]. У цій країні пояснювальна записка є складовою частиною законопроекту, тобто у вступі до проекту закону міститься узагальнена пояснювальна інформація, характеристика змісту статей та роз’яснення їх мети. Має також додаватись огляд регулювання аналогічних питань в інших державах (принаймні у трьох країнах ЄС).

Велика увага в зарубіжних країнах приділяється фінансовим аспектам майбутнього закону.

Наприклад, у Литві в супровідних документах наводиться не лише обсяг коштів, необхідних для реалізації закону, а й обсяг заощаджених у разі прийняття закону коштів у наступному після його прийняття році та у майбутньому.

У Франції вимоги “фінансової прийнятності” (не допускається зменшення публічних доходів або збільшення публічних видатків) виступають навіть умовою реєстрації законопроектів Офісом Президента Національних зборів [370, c. 13-14].

У Португалії [596] відповідно до ст. 120 Правил процедур Асамблеї не може бути зареєстрований законопроект, який передбачає зменшення доходів або збільшення видатків державного бюджету на його реалізацію (у разі прийняття) у поточному фінансовому році.

В Естонії здійснення аналізу економічної вартості проекту та наведення у пояснювальному листі до проекту джерел його фінансування є також обов’язковими (ст. 56 Правил процедур Рийгікогу). Міністерство фінансів під час процедури узгодження перевіряє розрахунки економічної вартості і джерела фінансування; якщо аналіз не було проведено – проект не затверджується. Законодавством встановлено, що чинність закону відтерміновується до тих пір, поки не буде виділено потрібного фінансування [592].

Таким чином, виходячи з різноманітного позитивного досвіду оформлення законопроектів можна дійти висновку, що вимоги до оформлення законопроектів для подання до українського парламенту варто було б істотно розширити, врахувавши при цьому кращу практику в регулюванні відповідних питань в окремих європейських країнах. Це могло б сприяти підвищенню рівня обізнаності депутатів щодо потенційного впливу законопроекту на суспільні відносини, підвищенню якості внесених законопроектів тощо.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15274.html