Співвідношення вилучення речей і документів в адміністративно-деліктному провадженні з іншими заходами примусового обмеження майнових прав

Недосконале регулювання провадження в справах про адміністративні правопорушення створює певні проблеми розмежування підстав і порядку застосування різних примусових заходів в адміністративному процесі. Відсутність їх чіткого визначення створює умови для порушенням прав і свобод громадян, визначених Конституцією та законами України, таких як право власності, а саме: можливості володіти, користуватися та розпоряджатися власним майном. У цьому зв'язку актуальним є питання про співвідношення вилучення з іншими примусовими заходами, що впливають на право власності.

Тому на основі поглядів науковців, та положень законодавства спробуємо визначити співвідношення вилучення речей і документів з іншими заходами обмеження майнових прав в адміністративному процесі.

Найбільш чітким є розмежування вилучення від інших адміністративно-примусових заходів, що обмежують майнові права особи, а саме: адміністративними стягненням, конфіскацією та оплатним вилученням. Подібність між вилученням і цими заходами відповідальності вбачається в характері обмежень, що їх відчуває особа, до якої вони застосовуються. Проте відмінність зазначених заходів проявляється у їх сутності, меті та процедурі застосування, а також наслідках, які вони за собою тягнуть.

Так, вилучення належить до заходів забезпечення провадження у справі про адміністративний проступок, а конфіскація та оплатне вилучення – до заходів відповідальності за його вчинення. Останні можуть застосовуватись лише до осіб, винуватість яких у скоєнні проступку доведена та встановлена постановою у справі судді або іншого уповноваженого суб’єкта публічної адміністрації, що набрала законної сили. Це рішення визнає особу такою, що піддана адміністративній відповідальності. Відповідно до ст. 23 КУпАП адміністративне стягнення є заходом відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами [94].

Метою вилучення речей і документів є забезпечення провадження у справі. Воно застосовуються до осіб, які відповідно до принципу презумпції невинності вважаються невинними, не є покаранням за вчинений проступок і лише сприяє встановленню вини або її відсутності в адміністративному процесі.

Вилучення речей і документів полягає у тимчасовому позбавленні права ними користуватись, при цьому не виключається можливість їх повернення власнику за результатами розгляду справи. Конфіскація й оплатне вилучення відповідно до ст. 246 Цивільного кодексу України є підставами остаточного припинення права власності [186].

Конфіскація та оплатне вилучення застосовуються лише до знаряддя вчинення або безпосереднього предмета адміністративного правопорушення, який є у приватній власності порушника, в той час як вилучення речей та документів може бути застосовано, зокрема, до зброї особи, яка вчинила правопорушення під час виконання службових обов'язків (ч. 2 ст. 265 КУпАП).

Рішення про конфіскацію та оплатне вилучення може прийняти лише суддя, в той час як вилучити речі можуть уповноважені на те посадові особи Служби безпеки України, органів внутрішніх справ, цивільної авіації, прикордонної служби та ін. Щодо цієї особливості слід зазначити, що сьогодні підстави й строки застосування вилучення визначаються законом, але в загальних рисах. Тобто фактично йдеться про широкі дискреційні повноваження публічної адміністрації щодо обмеження одного із конституційних прав фізичних та юридичних осіб.

Тут ми вбачаємо наявність проблеми правового регулювання на рівні закону, як єдиного джерела діяльності публічної адміністрації. На нашу думку, закон має бути чітким, доступним і передбачуваним, з дотримання принципу верховенства права. Норма закону буде передбачуваною тоді, коли вона сформульована з достатньою чіткістю, що дасть змогу кожній особі визначати свою поведінку. Чіткість закону проявляється у визначених межах дискреції, наданої компетентним органам, і порядку її реалізації, щоб забезпечити особі надійний захист від незаконних дій владних суб’єктів. Діюче адміністративне законодавство сьогодні не відповідає таким вимогам.

У цьому зв'язку доцільно говорити про можливість введення судового контролю за адміністративно-процесуальним вилученням речей і документів, оскільки цей захід суттєво обмежує гарантоване Конституцією право власності. Як правило, судовий контроль за досудовою процесуальною діяльністю пов’язують з кримінальним процесом, де конституційні права особи значною мірою обмежуються. Проте недостатня розвиненість адміністративних процедур не дає змогу розглядати їх як надійну гарантію у ході застосування адміністративно-примусових заходів, особливо в адміністративно-деліктному провадженні. Вважаємо, що в ході такого провадження роль суду може бути посилена, враховуючи кількість порушень, які вчиняють уповноважені на вилучення речей і документів суб’єкти.

Суттєвим аргументом ефективності судового контролю є те, що принципи адміністративного процесу, на відміну від інших суб’єктів адміністративної юрисдикції, найбільш повно реалізуються в ході адміністративно-процесуальної діяльності суду. Як зазначає О. М. Собовий, і з ним варто погодитись, аналіз принципів діяльності судді у проваджені в справах про адміністративні правопорушення дає змогу зробити такі висновки. По-перше, суворе дотримання кожного з них буде сприяти винесенню об'єктивної, законної та обґрунтованої постанови в справі про адміністративне правопорушення, дотриманню прав і виконанню обов'язків учасників адміністративно-деліктного провадження, удосконаленню адміністративної процедури, ефективній протидії адміністративним проступкам. По-друге, на відміну від інших суб'єктів адміністративної юрисдикції, судді мають найбільш гарантовану незалежність, самостійність у прийнятті рішень, що дає їм змогу неупереджено й справедливо здійснювати правосуддя, забезпечувати реалізацію прав і свобод інших суб’єктів, досягати цілей адміністративного правосуддя. Тому логічною буде практика продовження розширення кількості справ про адміністративні правопорушення, рішення за якими приймали б суди [92, с. 92].

Дійсно, такі принципи, як незалежність суддів, їх підпорядкування тільки закону, рівність всіх перед законом і судом та інші створюють необхідні умови для з'ясування обставин справи та встановлення об’єктивної істини, що належним чином забезпечить охоронювані конституційні права громадян. Звісно, судовий контроль не має виключати існування адміністративного контролю та прокурорського нагляду. Необхідність запровадження судового контролю за законністю дій посадових осіб, що здійснюють адміністративно-деліктне провадження, переконливо підтверджується результатами правозастосовчої практики, в ході якої допускається значна кількість порушень при вчиненні дій, які зачіпають конституційні права особистості. Так, із загальної кількості опрацьованих дисертантом справ про адміністративні проступки ті чи інші порушення при проведенні вилучення речей і документів виявлено у 21,4 відсотка випадках.

Тому вважаємо доцільним вирішувати питання про примусове вилучення власності (речей і документів) одним із двох шляхів:

1) залишити повноваження для прийняття несудовими органами рішень про вилучення предметів, але з наступним підтвердженням такого рішення судом у таких можливих способах:

а) здійснення вилучення тільки на підставі попереднього рішення суду (за аналогією з кримінальним процесом). Таке рішення суд приймає лише за клопотанням відповідного суб’єкта владних повноважень без участі іншої сторони, тобто за відсутності змагального адміністративного процесу. Воно не має підлягати оскарженню;

б) здійснення вилучення на підставі самостійного рішення адміністративного органу як тимчасовий захід, який необхідно підтверджувати рішенням суду;

 2) надати повноваження на прийняття рішень про вилучення предметів тільки судам на підставі клопотань відповідних адміністративних органів.

У цьому аспекті доцільно розглянути відмінність вилучення в адміністративно-деліктному провадженні від вилучення предметів і документів у кримінальному процесі. У кримінальному процесі вилучення з ініціативи компетентних посадових осіб передбачено при забезпеченні цивільного позову і можливої конфіскації шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт (ст. 126), проведенні обшуку особи чи виїмки з метою вилучення предметів і документів, які можуть мати доказове значення і які знаходяться при певній особі (ст. 184), огляду місцевості, приміщення, предметів та документів з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи (ст. 190).

Безпосередньо порядок вилучення передбачений ст. 186 КПК України, в якій зазначено, що при обшуку або виїмці можуть бути вилучені лише предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності та майно обвинуваченого чи підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна. Предмети і документи, які вилучені законом з обігу, підлягають вилученню незалежно від їх відношення до справи.

Всі документи і предмети, які підлягають вилученню, слідчий повинен пред'явити понятим та іншим присутнім особам і перелічити в протоколі обшуку або виїмки чи в доданому до нього опису з зазначенням їх назви, кількості, міри, ваги, матеріалу, з якого вони виготовлені, та індивідуальних ознак. У необхідних випадках вилучені предмети і документи повинні бути на місці обшуку або виїмки упаковані та опечатані.

Копії вилучених документів за клопотанням власника, а також інших осіб, які за законодавством мають право користуватися цими документами, можуть бути надані слідчим під час вилучення документів. Копії вилучених документів виготовляються з використанням копіювальної техніки, електронних засобів цих осіб (за їх згодою) або копіювальної техніки, електронних засобів органів, що проводять вилучення, та засвідчуються підписом слідчого і завіряються печаткою.

У разі неможливості виготовлення копій вилучених документів або встановлення їх власника під час вилучення слідчий вносить до протоколу слідчої дії запис про клопотання щодо надання копій документів і в десятиденний строк з дня вилучення документів надає відповідним особам їх копії або виносить вмотивовану постанову про відмову у видачі копій документів, яка може бути оскаржена прокурору або до суду [96].

Розглянемо відмінності зазначених заходів. Так, накладення арешту на майно в кримінальному процесі, хоча і може супроводжуватися вилученням предметів і документів, проте не має на меті отримання доказів, а спрямоване на забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна (ч. 1 ст. 126 КПК). Тобто закон не допускає використовувати даний захід процесуального примусу з метою виявлення та вилучення предметів і документів, які можуть набути статусу доказів.

У цьому сенсі вилучення як захід забезпечення адміністративно-деліктного провадження схоже із вилученням у ході проведення обшуку, виїмки й огляду. Різниця між ними полягає, по-перше, у правовій основі їх здійснення. Кримінально-процесуальний закон більш детально регламентує порядок проведення обшуку, виїмки, що дозволяє гарантувати достовірність результату доказування при неухильному дотриманні прав особи. На жаль адміністративно-деліктне провадження не має такої детальної регламентації процедури. Крім цього, у ході здійснення провадження у кримінальній справі неприпустимо використовувати адміністративні процедури, що нерідко зустрічається у практичній діяльності правоохоронних органів. По-друге, різняться між собою підстави їх проведення. Так, обшук проводиться за вмотивованою постановою слідчого з санкції прокурора чи його заступника, за винятком житла або іншого володіння особи.