Становлення та розвиток виправного центру як суб’єкта виконання покарання у виді обмеження волі

Сучасна тенденція розвитку вітчизняного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства полягає у гуманізації правовідносин в галузі покарань і опирається на певний історичний досвід, який показує, що немає і не може бути наукового уявлення чи наукової гіпотези, слушних для всіх часів. Історію розвитку покарання у виді обмеження волі варто аналізувати у зв’язку з конкретною історичною обстановкою і неодмінно зіставляти з реальними фактами, виявляючи при цьому зв’язок теорії і практики, інтересів суспільства і держави щодо мети кримінального покарання [15, с. 79].

Останнє дозволить уникнути помилок при удосконаленні законодавства, що регулює діяльність виправних центрів як суб’єктів виконання покарання у виді обмеження волі. Тому існуючий сьогодні в Україні комплекс заходів з удосконалення правових засад реалізації кримінальної і кримінально-виконавчої політики в якості вихідної бази обов’язково повинен спиратися на попередню практику виконання кримінальних покарань.

Розбудова демократичної, соціальної, правової держави та прагнення України увійти повноправним членом у міжнародне співтовариство обумовлюють перегляд окремих напрямів державної політики, у тому числі політики у сфері виконання кримінальних покарань. Пріоритетами цієї діяльності є докорінна зміна існуючих кримінально-виконавчих правовідносин та їх урегулювання відповідно до вимог Конституції України і міжнародно-правових актів. За таких умов серед багатьох теоретичних і практичних завдань, що потребують розв’язання, своєю актуальністю і новизною виділяється розробка правових і організаційних засад виконання і відбування покарання у виді обмеження волі.

Необхідність дослідження зазначеної проблеми обумовлюється низкою обставин. З одного боку, це пов’язано із введенням у сучасну юридичну науку нового виду кримінального покарання у виді обмеження волі. З іншого – існує потреба теоретичного аналізу основних положень чинного законодавства щодо функціонування виправного центру як суб’єкта виконання покарання у виді обмеження волі та розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо його удосконалення. Актуальність дослідження обумовлена також новизною досліджуваного напряму і практичною значимістю результатів діяльності виправних центрів, завдання яких – вирішення проблем виправлення і ресоціалізації засуджених, які перебувають у них на обліку.

Прийнято вважати, що у перші роки після Жовтневої революції відбувся злам царської тюремної системи і була сформульована принципово нова концепція покарання у виді позбавлення волі. Але це не зовсім так, оскільки багато нормативних положень, прийнятих до 1917 р., незважаючи на проголошення нового курсу, включалися в правові акти спочатку Тимчасового уряду, а потім і радянської держави. Інша справа, що після 1917 р. змінилися акценти, особливості, обґрунтування тих чи інших мір, пов’язаних з позбавленням волі, призначенням строків покарань і умовами їх відбування для різних категорій злочинців. До цієї галузі радянська держава справді привнесла низку істотно нових принципів, обумовлених класовим підходом [1, с. 45].

Як зазначає у власному дослідженні Є. М. Бодюл, принципи виконання кримінальних покарань і система місць позбавлення волі в ті роки прямо залежали від політичної ситуації і нормативних актів, що приймалися у зв’язку з цим. Після прийняття постанови РНК від 5 вересня 1918 року “Про червоний терор” зросла кількість “класових ворогів”, яких цією постановою пропонувалося “ізолювати в концентраційних таборах”. Стала гостро відчуватися нестача місць ув’язнення, у зв’язку з чим була видана постанова РНК УРСР від 12 жовтня 1920 року “Про табори примусових робіт” [43, с. 13-18]. В цих установах трималися особи, щодо яких виконувалися рішення надзвичайних комісій, революційних трибуналів, народних судів та інших радянських органів.

Як показує історико-правове дослідження, у таборах того періоду створювалися спеціальні майстерні, де виконувалася примусова праця, крім цього, ув’язнені могли працювати і без конвою за межами табору. Слід усвідомити у порівнянні із сучасним станом ставлення засуджених до праці, що праця засуджених у таборах оплачувався за ставками місцевих профспілок. Із зароблених коштів вираховувалася вартість витрат на утримання самих ув’язнених, а також адміністрації табору й охорони [205, с. 308]. Режим тримання ув’язнених у таборах був відносно м’яким. Усім ув’язненим щотижня у неділю надавалося право побачень з найближчими родичами, з іншими особами побачення могли проводитися з особливого дозволу адміністрації. Більше того, тим, хто виявляв працьовитість, дозволялося жити на приватних квартирах, звідки вони повинні були прибувати в табір у встановлений час для розподілу на роботу. Строк ув’язнення таким засудженим міг бути скорочений.

Важливою подією для української виправно-трудової системи слід вважати розробку виправно-трудового законодавства УРСР, що успішно було завершено у 1920 р. Водночас Центральний Каральний Відділ Народного комісаріату юстиції розгортає широку нормотворчу діяльність. Так, 10 липня 1920 року Колегія НКЮ затвердила “Тимчасову інструкцію про позбавлення волі як про міру покарання і про порядок відбування такої”, у якій були не лише закріплені результати організаційно-правової діяльності щодо створення нової системи місць позбавлення волі, а й визначені завдання і функції цих установ, їх структура та правове становище. Інструкція також скасовувала старі (царські) нормативні акти в галузі виконання покарань [147, с. 118].

Відповідно до Інструкції, всі місця позбавлення волі поділялися на чоловічі і жіночі. За своїм призначенням – на загальні місця ув’язнення (тюрми); реформаторії та землеробські колонії; випробувальні установи для осіб, щодо яких є підстави для послаблення режиму або дострокового звільнення; карально-лікувальні установи для тримання арештантів з вираженими психічними дефектами, дегенератів тощо; тюремні лікарні. Крім того, передбачалася організація арештних приміщень для короткострокового затримання органами міліції.

У січні 1921 р. на Всеукраїнському з’їзді завідуючих губернськими і повітовими каральними відділами після обговорення питання “Про каральну політику Радянської влади” була прийнята резолюція, у якій з’їзд визнавав “необхідним перейти до нових типів місць позбавлення волі – сільськогосподарських колоній і реформаторіїв”. Завдання створювати сільськогосподарські колонії також було поставлено на засіданні Всеукраїнського ЦВК 15-16 серпня 1923 р. У колоніях повинні були триматися менш небезпечні злочинці, переважно з пролетарського середовища – робітники, селяни, червоноармійці, причому особи, які вчинили злочини вперше і засуджені не більше ніж на п’ять років.

Відповідно до прийнятих рішень, кількість нових видів місць позбавлення волі почало помітно зростати. Так, якщо на початку 1921 р. в УРСР було 90 домів примусових робіт, 19 концтаборів, 6 реформаторіїв для неповнолітніх правопорушників і 5 колоній, з яких лише одна сільськогосподарська, то у 1924 р. кількість домів примусових робіт скоротилася до 58, у 1925 р. – до 50, а кількість реформаторіїв – до 2. Станом на 1 жовтня 1923 р. кількість сільськогосподарських колоній збільшилася до 13, у 1924 р. – до 24, у 1926 р. – до 42, а концентраційні табори були остаточно ліквідовані [84, с. 187].

Всеукраїнський ЦВК на зазначеному засіданні прийняв постанову, яка поряд з іншими заходами передбачала: “Закріпити за місцями позбавлення волі достатню кількість землі, інвентарю та іншого устаткування для організації сільськогосподарських колоній” [81, с. 12]. Таким чином, вже у середині 1920-х років в Україні склалася принципово нова, оригінальна система виконання покарання, у якій особливо виділялися установи з послабленим режимом тримання. Спочатку ці установи створювалися при домах примусових робіт, пізніше – як самостійні виправно-трудові установи.

Певний підсумок створенню нової системи установ виконання покарань (в тому числі й установ відкритого типу) підвів перший ВТК УРСР 1925 р., який являв собою кодифікований законодавчий акт, який регулював порядок виконання і умови відбування покарання у виді позбавлення волі й примусових робіт без тримання під вартою та закріплював диференційовану систему місць позбавлення волі [147]. Відповідно до п. 4 ст. 26 цього Кодексу, в трудові колонії направлялися особи, засуджені до позбавлення волі без суворої ізоляції на строк до п’яти років, якщо розподільча комісія встановлювала, що вони не вселяють побоювань у смислі втеч, не є соціально небезпечними і мають відповідні навички до праці. У Кодексі підкреслювалася основна риса трудових колоній: режим у них наближався до розпорядку і умов роботи відповідних господарчих організацій для вільних громадян [171, с. 377].

Так, до вечірньої перевірки засуджені користувалися свободою пересування в межах території колонії. Відповідно до розрядів вони мали право на особисті побачення та користувалися щоденними передачами. Незалежно від часу перебування у розряді їм надавались відпустки на 14 і 28 діб. У встановлені дні відпочинку засудженим з дозволу начальника трудової колонії надавалися короткострокові звільнення з вечора напередодні дня відпочинку до ранку наступного за ним дня. Час, проведений засудженим у такому звільнені, зараховувався, як і при відпустці, до строку відбування покарання. Крім цього, засуджені в трудових колоніях могли направлятися без нагляду з різними дорученнями за межі установи.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/9601.html