Поняття, завдання та функції виправного центру в системі установ виконання покарань

Варто зазначити, що більшість авторів при вирішенні питань правової природи виправного центру у спеціальній літературі брали за відправний момент зміст такого соціально-правового явища, як покарання у виді позбавлення волі й покарання, що виконується в колоніях-поселеннях, та проводили їх порівняльний аналіз, піддаючи вмотивованим сумнівам віднесення виправних центрів (колоній-поселень) до місць позбавлення волі.

Перспективним для дослідження є висловлювання В. І. Горобцова і В. Є. Сілкова [57, с. 105], які ще у 1983 р. писали, що покарання, яке виконується у колоніях-поселеннях, “не має ознак позбавлення волі, а є обмеженням волі, що варто було б закріпити у нормативному порядку як самостійний вид покарання”. Те саме у 1983 р. відзначав І. М. Гальперін [52, с. 182], який писав, що “оцінка колоній-поселень у системі заходів кримінально-правового впливу дозволяє стверджувати, що тут вже немає суттєвих атрибутів позбавлення волі, які властиві цьому покаранню і за законом, і в суспільній думці”. Аналогічну точку зору висловлював і В. А. Льовочкін [117, с. 126]. Відсутня єдність думок серед вчених у галузі кримінально-виконавчого права щодо назви колонії-поселення “установою відкритого типу” і виправного центру як “установа напіввідкритого типу з найменшим обсягом правообмежень для засуджених” дозволяє продовжити наукову дискусію і висловити власне бачення даної проблеми.

Порівняння відповідних положень глави 13 КВК України (“Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі”) і ст. 33 ВТК України дозволяє дійти висновку, що умови відбування покарання у виді обмеження волі й позбавлення волі в колоніях-поселеннях практично ідентичні. Поряд із цим, характерною особливістю виправних центрів як установ, де відбувають покарання засуджені особи, є те, що вони не мають елементів, властивих виправним установам закритого типу. Оскільки виконання кримінального покарання у виді обмеження волі забезпечується адміністрацією виправного центру, то на неї законом покладаються обов’язки з дотримання порядку виконання і умов відбування цього виду покарання.

Тут варто зазначити, що крім КВК України питання виконання покарання у виді обмеження волі дістали своє відображення, передусім, у ПВР УВП. Однак, на наш погляд, ці розроблені ДДУПВП Правила не повною мірою розкривають ці питання та відбивають лише концептуальне бачення проблем організації виконання покарання у виді обмеження волі, не конкретизуючи останнє [120, с. 166].

Отже, обов’язки адміністрації виправного центру з виконання обмеження волі регулюються тільки КВК України, який лише загалом визначає їх перелік. Так, відповідно до ч. 1 ст. 61 КВК України, адміністрація виправного центру: веде облік засуджених, роз’яснює порядок виконання і умови відбування покарання, організовує трудове і побутове влаштування засуджених; забезпечує додержання умов праці засуджених, порядку та умов відбування покарання; здійснює нагляд і заходи попередження порушень порядку відбування покарання; проводить із засудженими соціально-виховну роботу; застосовує встановлені законом заходи заохочення і стягнення; здійснює роботу щодо підготовки засуджених до звільнення.

Заслуговує на розгляд також проблема, пов’язана з територією виправного центру як одного з видів установ пенітенціарної системи України. При вивчені цього питання пропонується спиратися на законодавчі терміни. У КВК України передбачено, що особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження [137, с. 282]. Про встановлені межі оголошується їм під розписку, яка долучається до особових справ засуджених. Засудженим, яким дозволено пересуватися без нагляду поза територією колонії у зв’язку з виконанням ними роботи або навчанням, особам, які відбувають покарання у виправному центрі, та тим, які проживають із своїми сім’ями на квартирах, видаються посвідчення встановленого зразка.

Пункт “в” ч. 3 ст. 59 КВК України зобов’язує засуджених до обмеження волі постійно знаходитися в межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорту. Разом із тим, п. “г” ч. 3 ст. 59 КВК України передбачає, що засуджені до обмеження волі повинні проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожитках. Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього питання виносить вмотивовану постанову [24, с. 87].

Наявність у законодавстві подібних законодавчих формулювань дозволяє вести мову про те, що територія виправного центру відмежовується як від зовнішнього світу (межі центру), так і розмежовується усередині установи (межі гуртожитку). Однак зовсім неясно, за яким фізичним показником повинно проводитися таке розмежування.

У діючому КВК України говориться лише про те, що межі виправних центрів встановлюються у порядку, визначеному КВК України, а ч. 3 ст. 56 КВК України визначає, що межі виправних центрів визначаються управліннями (відділами) ДПтС України в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування. Питання ж про конкретні фізичні “межі” території виправного центру в Кодексі не розглядається. Розробники ж Правил внутрішнього розпорядку УВП, акцентуючи увагу на обладнанні території виправних центрів, теж не розглядають питання про розмежування їх територій. У Правилах лише встановлюється, що території виправних центрів, як правило, обладнуються огорожею суцільного заповнення з полегшених конструкцій та КПП [109, с. 187].

Можна погодитись, що виправний центр як один з видів установ пенітенціарної системи повинен мати обгороджену територію. На нашу думку, така “межа” покликана відокремити простір, на якому розміщаються гуртожитки, допоміжні служби, спортивні майданчики та інші будинки, будівлі, споруди, що належать до відання виправного центру, від інших територій, що належать до населеного пункту чи іншого об’єкта адміністративно-територіальної одиниці. Зрозуміло, загальна площа і географія виправного центру повинні визначатися тими органами влади і управління, які названі у ч. 3 ст. 56 КВК України. Однак, на наш погляд, треба передбачити також хоча б мінімальні засоби відокремлення території центру. Це може бути як огорожа, так і природні елементи ландшафту (ліс, лісопосадка, ріка, яр і т.п.). Це положення мусить дістати відображення в законодавстві.

Вважаємо, що при встановленні меж виправного центру треба також враховувати такі обставини, як дислокація центру, характер робіт, що виконують засуджені у ньому. Проте в усіх випадках межі не можуть бути занадто віддалені від дислокації адміністрації виправного центру та повинні за аналогією з колоніями-поселеннями проходити на відстані, яка не перевищує 5-ти кілометрів від центру дислокації адміністрації виправного центру.

Крім того, уявляється не надто вдалим формулювання законодавця, що стосується державних органів, які визначають межі виправних центрів. Закон відносить до них управління (відділи) ДПтС України в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області (ч. 3 ст. 56 КВК України). Зазначена норма КВК України припускає, що ці органи встановлюють межі виправних центрів за погодженням з органами місцевого самоврядування. Таким чином, головна роль у вирішенні питань про межі виправних центрів належить територіальним органам управління ДПтС України. На наш погляд, це положення суперечить законодавству України про органи місцевого самоврядування [194, с. 2].

Що стосується питань технічного обладнання меж території виправного центру, то вони повинні знайти своє відображення у спеціальній інструкції (наказі, розпорядженні) ДПтС України. Підзаконними відомчими нормативними актами також повинно бути урегульоване питання про розміри центрів, їх обладнання з точки зору матеріально-технічного функціонування. Розміри центру повинні визначатися насамперед передбачуваною чисельністю контингенту. Саме цей показник має визначати й чисельність працівників виправного центру, чисельність технічного персоналу, загальну площу гуртожитків, підсобних приміщень, площу адміністративних служб тощо  [109, с. 87].

КВК України встановлює особливий порядок направлення засуджених до обмеження волі у виправні центри. Так, направлення до місця відбування покарання осіб, засуджених до обмеження волі, які на час винесення вироку не перебували під вартою, покладається на підрозділи кримінально-виконавчої інспекції за місцем їх проживання. У цьому випадку згідно з ч. 1 ст. 57 КВК України ці засуджені прямують за рахунок держави до місця відбування покарання самостійно. Крім цього, з урахуванням особи та інших обставин справи суд може направити засудженого до обмеження волі до місця відбування покарання у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У цьому випадку засуджений звільняється з-під варти при прибутті до місця відбування покарання (ч. 2 ст. 57 КВК України).

Засуджені, яким обмеження волі призначено у порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК України) або за ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК України), можуть направлятися адміністрацією виправної колонії чи кримінально-виконавчою інспекцією до місця відбування покарання як самостійно, так і в порядку, передбаченому для осіб, засуджених до позбавлення волі.

У кримінальному праві України термін „ухилення” використовується, головним чином, для визначення поведінки засудженого, що полягає у відмові або уникненні негативних наслідків, пов’язаних із застосуванням конкретного виду кримінального покарання [103, с. 960]. Зрозумілим є те, що „ухилення від покарання” – це, в першу чергу, відмова засудженого прийняти ті правообмеження, що визначені вироком суду.

Об’єктом ст. 389 КК України злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність окремих ланок державного апарату, що здійснюють правосуддя або відають виконанням вироку. Ухилення від покарання можливо уявити в якості діяльності, що починається з серії порушень порядку та умов відбування покарання, призначеного вироком суду, і закінчується більш радикальними та рішучими діями з боку засудженого [216, с. 27].

На думку С. І. Іванової, під „ухиленням від відбування кримінального покарання” слід розуміти протиправну бездіяльність, що полягає у невиконанні засудженим обов’язку зазнати кари, тобто державно-примусових правообмежень, передбачених законодавством для певного виду покарання, що витікають з вироку суду [79, с. 30]. В. К. Сауляк зазначає, що засуджений, який ухиляється від покарання, „ухиляється від виправно-трудового впливу режиму, праці, виховної роботи, загальноосвітнього та професійного навчання… підриваючи тим самим авторитет установ, що відають виконанням покарання” [168, с. 10]. На думку О. В. Старкова, ухилення від відбування покарання можна уявити у якості діяльності, що відображається у серії порушень режиму та закінчується, в кінці кінців, втечею, неповерненням до місця відбування покарання та іншим відхиленням засудженого від визначених кримінально-виконавчим правом умов виконання покарання [177, с. 203].

Підставою для направлення засудженої особи до місця відбування покарання у виді обмеження волі є копія вироку (постанови, ухвали) суду, що набрав законної сили (завірені підписом судді та печаткою суду).

У день надходження до кримінально-виконавчої інспекції копії вироку (постанови, ухвали) суду стосовно особи, засудженої до покарання у виді обмеження волі, дані про таку особу заносяться до журналу обліку осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, на неї заводиться особова справа за порядковим номером реєстрації в журналі обліку. Протягом десяти днів з дня отримання копії вироку (ухвали, постанови) кримінально-виконавча інспекція надсилає повідомлення до суду, який постановив вирок. Направлення засуджених осіб до виправних центрів здійснюється не пізніше п’ятнадцятиденного терміну з дня проведення працівником кримінально-виконавчої інспекції бесіди із засудженими особами [27, с. 2].

Після реєстрації копії вироку (постанови, ухвали) суду в журналі обліку засуджена особа негайно викликається до кримінально-виконавчої інспекції для оформлення матеріалів особової справи. Після того, як засуджена особа прибула до кримінально-виконавчої інспекції, установлюється її особа, вона дає підписку, заповнюється анкета та видається їй на руки повідомлення для власника підприємства, на якому працює засуджена особа. Засуджена особа надає дві фотокартки розміром 4x6 см, одна з яких наклеюється в лівому куті анкети. Кримінально-виконавча інспекція вручає засудженій особі припис про виїзд до місця відбування покарання, роз’яснює їй порядок виконання вироку суду, відповідальність за ухилення від відбування покарання та за несвоєчасний виїзд до виправного центру.

Ми не погоджуємося з Р. В. Алієвим, що не кримінально-виконавча інспекція повинна вручати засудженій особі припис про виїзд до місця відбування покарання, роз’яснювати їй порядок виконання вироку суду, відповідальність за ухилення від відбування покарання та за несвоєчасний виїзд до виправного центру, а це повинен робити суд [4].

Наша позиці ґрунтується на тому, що законодавець передбачив, щоб дану процедуру забезпечувала кримінально-виконавча інспекція. Тому в приписі вона повинна вказати місце, куди повинен прибути засуджений, маршрут і час прибуття до місця призначення з урахуванням необхідного для проїзду часу, а також попередження про наслідки ухилення засудженого від виїзду у встановлений строк до виправного центру. Корінець припису з підписом засудженої особи долучаються до її особової справи. Кримінально-виконавча інспекція направляє повідомлення адміністрації виправного центру про вручення засудженій особі припису та до військкомату щодо військовозобов’язаних про дату відправлення та місце відбування покарання засудженою особою.

В особовій справі мають бути такі документи: копія вироку (ухвали, постанови) суду; довідка суду про набрання вироком законної сили; анкета засудженої особи з фотокарткою; копії повідомлень до суду, виправного центру та військкомату; підписка про відповідальність за ухилення від одержання припису та несвоєчасний виїзд або неприбуття до місця відбування покарання; корінець припису.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/9601.html