Поняття та зміст виконання покарання у виді обмеження волі

Покарання у виді обмеження волі виконується виправними центрами, які входять до структури пенітенціарної системи ДПтС України. Характерною особливістю виправних центрів є те, що вони не мають елементів, властивих виправним установам закритого типу. Оскільки виконання кримінального покарання у виді обмеження волі забезпечується адміністрацією виправного центру, то на неї законом покладаються обов’язки з дотримання порядку виконання і умов відбування цього виду покарання, що детально було висвітлено у першому розділі дослідження.

Удосконалення діяльності органів і установ виконання покарань неможливе без вирішення теоретичних проблем, пошуку таких закономірностей, які відображали б нагальні потреби суспільства в максимальному забезпеченні соціальної справедливості з боку держави як до законослухняних громадян, так і до засуджених. У зв’язку з цим особливу актуальність в даний час набуває правильне визначення змісту покарання у виді обмеження волі.

У теорії права поняття „обмеження волі” співвідноситься з правовим явищем для узагальнення в законодавстві обмежень, що виникають у процесі протиправної поведінки людей. Обмежуючи злочинця в свободі, держава обмежує його можливості повністю або частково обирати дії за власним розсудом. У юридичній літературі під цим, зокрема, мається на увазі обмеження вибору роду діяльності і професії; свободи пересування, вибору місця перебування і проживання; особистої свободи, володіння матеріальними та іншими благами під час відбування покарання [62, с. 5].

У найзагальнішому виді обмеження волі визначається як один із видів покарання, не пов’язаний з елементом ізоляції, що застосовується до особи, винної у вчиненні злочину.

Наприклад, у четвертому томі Юридичній енциклопедії Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України поняття обмеження волі визначається як покарання, що є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до осіб, винних у вчиненні злочинів, і полягає у триманні їх у кримінально-виконавчих установах відкритого типу, без ізоляції від суспільства, в умовах здійснення за ними нагляду, з обов’язковим залученням до праці [220, с. 221]. У Популярній юридичній енциклопедії обмеження волі визначається як вид покарання, що полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці [155, с. 279]. Більшість авторів при трактуванні поняття обмеження волі спираються на текст норм КК України, вважаючи, що обмеження волі полягає в триманні за вироком суду засудженої особи у спеціалізованих кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням до праці [138]. Однак, такі формулювання, як і законодавче визначення, відображають лише технологію відбування цього виду покарання.

Достатньо широкий спектр думок про зміст обмеження волі представлений у спеціальній науковій літературі більш ранніх періодів. Так, окремі автори, зробивши спроби дефініціювання обмеження волі, приводять, на наш погляд, достатньо аргументовані і обґрунтовані доводи. Наприклад, Н. Д. Сергеєвський писав: „Наказанием, ограничивающим свободу в тесном смысле слова, называется такая форма ограничения свободы, в которой преступник помещается в особое, для того предназначенное учреждение – исправительный центр (курсив наш. – В. М.) с определенным режимом и обязательным образом жизни” [167, с. 163]. Такого ж погляду дотримувався і М. О. Стручков, на думку якого, покарання, що обмежують свободу, „представляют собой принудительное помещение гражданина в специально предназначенное для этого учреждение” [136, с. 16].

Більш розгорнуту думку ми знаходимо в працях І. Я. Фойницького, на думку якого „всего ближе к идеальному наказанию в виде ограничения свободы, мера в высшей степени делимая, обеспечивающая государство на время захвата личности наказываемого и открывающая возможность оказывать на него психическое воздействие в течение задержания, мера более других восстановимая, дозволяющая экономичность в применении и могущая быть в тоже время крайне чувствительной для наказываемого” [197, с. 68-69].

Правова природа кримінально-виконавчих установ відкритого типу не може бути охарактеризована лише з позицій характеристики покарання, яке вони виконують, та їх місця і завдань у системі органів і установ виконання покарань. Для повного визначення правової природи цього виду установ вважається за доцільне порівняти їх зі схожими формами реалізації кримінальної відповідальності.

Доречно відзначити, що обмеження волі є новим видом покарання, раніше не відомим українському кримінальному та кримінально-виконавчому праву, хоча вітчизняне законодавство знало деякі заходи, що мають ряд рис, схожих з обмеженням волі. До їх числа, як ми вже відзначали, належали умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці і умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, а також позбавлення волі з відбуванням покарання в колоніях-поселеннях.

Справді, обмеження волі не є для нашого законодавства абсолютно новим видом покарання. Якщо порівняти розділ ІІІ-А ВТК України 1970 р. і главу 13 КВК України 2003 р., що регламентують відповідно порядок виконання і умови відбування умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці, і виконання покарання у виді обмеження волі, то можна зробити висновок, що ці кримінально-правові міри співпадають за змістом (з поправкою на новації КВК України, обумовлені сучасною політико-правовою і соціально-економічною ситуацією).

На цю обставину вказував В. А. Льовочкін, який вважав, що кримінальне покарання у виді обмеження волі нагадує інститут умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці (колишня ст. 25¹ КК України 1960 року), але обмеження волі більше адаптовано до сучасних умов.

Зазначимо, що питання про правову природу умовного засудження до позбавлення волі і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці вирішувалося досить суперечливо. Одні автори називали умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці різновидом умовного засудження [21, с. 50], інші – самостійним інститутом чи інститутом, що має власну правову природу [74, с. 78], треті – видом кримінального покарання [93, с. 24], четверті – специфічною формою звільнення від покарання [125, с. 13; 192, с. 68].

Аналіз розділу ІІІ-А ВТК України 1970 р. дає підстави думати, що законодавець на той час вважав ці інститути фактично одним із видів кримінального покарання, адже саме тому він і визнав за необхідне регламентувати порядок їх виконання і умови відбування у нормах виправно-трудового законодавства.

Названі інститути за своєю природою були дуже близькі існуючому сьогодні покаранню у виді обмеження волі, у зв’язку з чим у юридичній літературі неодноразово пропонувалося назвати їх як “умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці і з встановленням обмеженої ізоляції” (скорочено “умовне засудження до позбавлення волі з встановленням обмеженої ізоляції”) і “умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці і з встановленням обмеженої ізоляції” (скорочено “умовне звільнення з місць позбавлення волі з встановленням обмеженої ізоляції”). С. А. Салаутдінов пропонував називати їх “залученням до праці в умовах обмеження волі”, О. І. Петров – “обмеженням волі з обов’язковим залученням до праці”.

На наш погляд, найбільш вдалою є позиція В. І. Колосової, яка пропонувала називати умовне засудження до позбавлення волі і умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці просто “обмеженням волі”[93, с. 23]. І справді, загальним для цих інститутів є те, що їх дія розповсюджується лише на повнолітніх працездатних осіб, виправлення яких можливе без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ними нагляду з обов’язковим залученням засуджених до праці. Це положення говорить про те, що умовне звільнення і умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці мають багато загальних рис з покаранням у виді обмеження волі. Разом із тим, при значній схожості інститутів умовного звільнення і умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці з покаранням у виді обмеження волі, між ними існує і немало розбіжностей.

Нагадаємо, що умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці призначалося повнолітнім працездатним особам, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, за винятком засуджених, які відбували покарання у колоніях-поселеннях, якщо подальше виправлення і перевиховання таких осіб було можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ними нагляду у місцях, обумовлених органами, що відали виконанням вироку.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/9601.html