---

Взаємодія виправного центру з державними і недержавними органами та організаціями щодо виконання покарання у виді обмеження волі

Сучасна наука кримінально-виконавчого права констатує необхідність «системної перебудови завдань і функцій, форм та методів роботи органів виконання покарань, які мають відповідати сучасним процесам виконання покарань» [18, с. 78]. Однією з функцій виправного центру є налагодження взаємодії з іншими правоохоронними органами, які здійснюють боротьбу зі злочинністю та органами державними влади та місцевого самоврядування.

Поширення громадського контролю на сферу виконання покарань, в тому числі на засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі, передбачено багатьма міжнародно-правовими актами. Зокрема, п. 13.4 розділу V Мінімальних стандартних правил ООН щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила), схвалених Резолюцією 45/110 Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1990 р., передбачає можливість компетентного органу, який здійснює нагляд за умовно засудженим, залучати громадськість і системи громадської підтримки до заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням.

Національне законодавство, що передбачає реформування пенітенціарної системи України, ставить завдання якомога тісніше співпрацювати з органами державної влади, місцевим самоврядуванням, різними громадськими організаціями для позитивного впливу на процес виправлення засуджених, та допомоги органам і установам ДПтС України (виділено нами. – В. М.).

Зокрема, п. 7 ст. 2 Закону України від 23 червня 2005 року № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» закріплює принцип взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об`єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями.

Концепція реформування ДПтС України, схвалена Указом Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 теж передбачає пріоритетним поліпшення взаємодії ДКВС України з центральними та місцевими органами виконавчої влади, правоохоронними органами, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями. Зокрема, одним із напрямів передбачено відпрацювання форм і методів залучення волонтерських та інших громадських організацій до участі у процесі соціального супроводу осіб, які відбувають покарання, не пов’язані з позбавленням волі.

Концепція Державної цільової програми реформування ДПтС України на період до 2017 року, схвалена розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 року № 1511-р, ставить завданням підвищення ефективності взаємодії органів і установ ДПтС України з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування і громадськістю.

Ч. 2 ст. 76 КК та ст.ст. 163, 164 КВК України передбачені, а розділом IV Інструкції «Про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань» (далі – Інструкція) регламентовані функції контролю з боку виправних центрів, які здійснюють його разом з органами внутрішніх справ та відповідними громадськими формуваннями. Ми поділяємо думку І. Г. Богатирьова та С. І. Халимона, що виправні центри належать не лише до суб’єктів запобігання злочинам, але й одночасно до числа суб’єктів забезпечення невідворотності покарання за вчинені злочини» [18, с. 107]. З цього приводу влучним є висловлювання класиків. Так, Ч. Беккаріа зазначав: „...по проходженню сотні років жорстоких покарань колесування вселяє не більше страху, ніж раніше вселяла тюрма” [11, с. 124]. Тобто ще у XVIII ст. представниками просвітництва було зроблено висновок, що враження справляє не стільки суворість покарання, скільки його неминучість.

На жаль, контроль з боку виправного центру не може бути самодостатнім навіть за умови його сумлінного виконання. Слід підтримати позицію І. С. Яковець про те, що реформування кримінально-виконавчої системи України вимагає підвищення ролі громадських організацій у справі створення належних умов відбування покарання, забезпечення дотримання прав і свобод людини, сприяння у соціальній адаптації після звільнення, проведенні виховних заходів, а також запобігання вчиненню ними нових злочинів. На її думку, досягти цього лише зусиллями кримінально-виконавчої системи неможливо, бо остання не володіє достатніми важелями забезпечення соціальної адаптації, патронажу та контролю за звільненими, не може об’єктивно забезпечити їх остаточну ресоціалізацію [218, c. 3]. На думку Н. П. Бєлої, підвищення ефективності діяльності органів виконання покарань неможливе без організації її взаємодії з органами внутрішніх справ, місцевого самоврядування, громадськими формуваннями [12, c. 3].

Аспекти проблем взаємодії органів і установ кримінально-виконавчої системи з державними органами та недержавними організаціями розглядалися за останні два десятиріччя Н. П. Бєлою, І. Г. Богатирьовим, А. О. Галаєм, С. К. Гречанюком, С. М. Зубарєвим, Б. Б. Казаком, В. А. Льовочкіним, О. С. Міхліним, М. В. Ольховиком, А. А. Павловим, Г. О. Радовим, О. В. Романенком, І. С. Сергеєвим, І. М. Смирновою, М. В. Сисоєвим, Ю. М. Ткачевським, В. А. Уткіним, О. В. Філімоновим, Н. Б. Хуторською, С. І. Халимоном, І. С. Яковець та іншими вченими.

Поняття взаємодії виправного центру з державними і недержавними органами та організаціями, природно, може бути правильно визначене, виходячи із загального поняття взаємодії будь-яких суб’єктів, що функціонують у суспільстві, і розглянуте з різних наукових позицій, у першу чергу, філософії, управління і права.

У філософії „взаємодія” визначається як філософська категорія, що відображає процеси впливу різних об’єктів один на одного, їхню взаємну обумовленість, зміну стану. Взаємодія виступає як інтегруючий фактор, за допомогою якого відбувається об’єднання частин у визначений тип цілісності. Взаємодія є істотним методологічним принципом пізнання природних і суспільних явищ [195, с. 81]. Також можна знайти визначення взаємодії, як одну із форм взаємозв’язку між явищами, суть якої полягає в зворотному впливі одного предмета чи явища на інше [196, с. 64].

Отже, взаємодія в розглянутому нами контексті є впливом виправних центів і державних та недержавних органів й організацій один на одного в процесі досягнення поставлених цілей.

У зв’язку з цим можна констатувати, що взаємодія виступає інтегруючим фактором об’єднання виправних центів і державних та недержавних органів й організацій в певну цілісну систему, що змінюється у процесі функціонування порівняно з первинним станом. Така система існує, коли діє, точніше – взаємодіє. Отже, взаємодія передбачає динамічність взаємодіючих суб’єктів і системи загалом.

Таким чином, можна припустити, що взаємодія – це певний вид взаємозв’язку суб’єктів, які вирішують єдині або спільні завдання, і проявляється в їхній спільній або узгодженій діяльності. Сутність взаємодії – це взаємозв’язок суб’єктів.

Слід зазначити, що у спеціальній літературі взаємодія виправних центрів, державних і громадських організацій, виробничих колективів у проведенні заходів профілактично-виховного впливу на засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі, висвітлена ще недостатньо.

Метою цього підрозділу є формулювання поняття та розгляд форм взаємодії виправного центру при здійсненні контролю і нагляду за засудженими до покарання у виді обмеження волі, а також внесення пропозицій щодо змін до КВК України та Інструкції.

Розглядаючи поняття взаємодії виправного центру з громадськими формуваннями, зазначимо про її правову підставу, що сформульована у ст. 5 КВК України, яка закріплює принцип участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань, а також у низці статей міжнародно-правових актів, зокрема ст. 53 Європейських пенітенціарних правил від 12.02.1987 р., а також ст. 61 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими від 30.08.1955 р., в яких вказується на необхідність залучення громадськості до виховання засуджених тощо.

Тобто стоїть завдання приведення кримінального і кримінально-виконавчого законодавства у відповідність до міжнародних стандартів при взаємодії виправного центру і громадськості. Взаємодію визначають як взаємозв’язок явищ, взаємну підтримку [170, c. 68]. Н. П. Бєлая пропонує чітко розрізняти поняття координації, взаємодії та організації взаємодії. На її думку, оскільки термін «взаємодія» відсутній у законі і широко використовується і в теорії, і на практиці, розкриваючи дане поняття, слід враховувати його сутнісне значення з широкої точки зору як філософської категорії, що відображає процеси впливу одного на іншого, їх взаємну обумовленість тощо [12].

З точки зору правового аспекту, на переконання І. Г. Богатирьова, вивчення діяльності виправного центру у сфері взаємодії його з правоохоронними органами, державними органами і громадськими формуваннями у проведенні профілактично-виховного впливу на засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі, показує, що він виступає не тільки регулятором спільної діяльності, але й наділений правом застосування до засуджених заходів заохочення і стягнення [17].

Реформування кримінально-виконавчої системи України вимагає підвищення ролі громадських організацій у справі створення належних умов відбування покарання, забезпечення дотримання прав і свобод людини, сприяння у соціальній адаптації після звільнення, проведення виховних заходів, а також запобігання вчиненню ними нових злочинів [218, c. 3].

На наш погляд, не менш важливим напрямом, що впливає на виправний центр як суб’єкта виконання покарання у виді обмеження волі, є взаємодія і підтримка тісних зв’язків між ДПтС України та пенітенціарними системами інших держав з метою подальшої гуманізації виконання покарання у виді обмеження волі.

Вивчення цього питання показує, що відповідно до спільних програм Комісії Європейського співтовариства та Ради Європи в Україні реалізовуються різні програми, спрямовані на забезпечення розвитку пенітенціарної системи України [63, c. 13]. Все це говорить про те, що Україна не відхиляє пропозицій європейських держав щодо надання ними допомоги у створенні належних умов відбування засудженими покарання взагалі і обмеження волі зокрема.

Однак, не дивлячись на те, що дані програми були впроваджені і на їх реалізацію витрачено певні кошти Ради Європи, на жаль, крім експериментів та моніторингів, які були проведені в ряді областей України (наприклад, Одеській, Харківській, Чернігівській, Автономній Республіці Крим), ДПтС України не створила потужний механізм реалізації даних програм на перспективу, окрім розробки нових концепцій, які то скасовуються, то певним чином реанімуються, що викликає певні незручності для персоналу установ виконання покарань.

Аналіз практики призначення вироків судами свідчить, що за останні роки вона практично не змінилася у бік гуманізації покарань. Хоч новий КК України широко використовує альтернативні санкцій, що дозволяло б прогнозувати зменшення кількості засуджених до покарань у виді позбавлення волі протягом 2006-2011 рр., і незважаючи на деяке зниження зареєстрованої злочинності за останні роки, судова практика залишається зорієнтованою на застосовування покарання у виді позбавлення волі, навіть за злочини, що не являють значної суспільної небезпеки. За цим показником Україна, незважаючи на проголошення курсу щодо дотримання прав і свобод людини, демократизації та гуманізації усіх сфер суспільного життя, є одним зі світових лідерів по застосуванню покарання у виді позбавлення волі, питома вага якого у структурі інших видів покарань становить понад 30 %. Так, за статистичними даними ДПтС України станом на 1 січня 2011 р. в Україні у місцях позбавлення волі перебуває 156 тис. осіб [59]. Така велика кількість засуджених призводить до переповнення місць їх тримання та великих витрат з державного бюджету.

Саме цей аргумент ще раз підтверджує необхідність прийняття концептуального документа у сфері виконання покарань і розглядається нами як один із ключових у створенні умов для реформування кримінального судочинства. Взаємодія виправних центрів з іншими суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин щодо осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, є актуальною і потребує в умовах сучасних системних трансформацій формування оновленої уяви щодо її характеристик [60, с. 28].

Тісна взаємодія між суб’єктами як правоохоронної сфери, так і з державними організаціями та громадськими формуваннями передбачає не лише спільну діяльність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, а розглядається нами ширше, включаючи у себе зв’язки, контакти тощо.

Аналіз наукової літератури у галузі кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінології, пенітенціарної педагогіки і психології, інших наук показує, що взаємодія виправного центру з іншими суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин потребує свого наукового обґрунтування, законодавчого врегулювання і практичного застосування. Необхідність дослідження зазначеної проблеми обумовлюється тим, що виправний центр виступає в ролі основного суб’єкта виконання покарання у виді обмеження волі, і на нього законодавець у ст. 16 КВК України поклав обов’язок забезпечити виправлення і ресоціалізацію засуджених, які перебувають у виправному центрі на обліку.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/9601.html