Удосконалення нормативно-правового забезпечення виконання покарання у виді обмеження волі

Удосконалення будь-якого кримінально-правового інституту, як і удосконалення всієї системи кримінальних покарань, неможливі сьогодні без вирішення відповідних науково-теоретичних проблем, які б відображали нагальні потреби практики боротьби зі злочинністю. У свою чергу, без вирішення теоретичних проблем, пошуку закономірностей, які б віддзеркалювали нагальні потреби суспільства у максимальному забезпеченні соціальної справедливості з боку держави як до законослухняних громадян, так і до засуджених, неможливо вирішити і ті питання, які стоять перед органами, що виконують кримінальні покарання. Отже, вирішення цих проблем являє собою не лише практичний і науковий інтерес, але і має велике державне значення.

Нормативно-правове забезпечення виконання покарання у виді обмеження волі дозволяє адміністрації виправного центру створити належні умови виконання і відбування даного виду покарання [67; 68; 69; 85; 133; 134; 135].

Історія розвитку кримінального і кримінально-виконавчого законодавства України свідчить про те, що позбавлення волі було і залишається найпоширенішим видом кримінального покарання. У свій час це пояснювалося головним чином відсутністю альтернативних видів покарань, які б містили достатню реальну кару, але не виражалися у позбавленні засудженого волі з усіма його негативними наслідками. Тому одним із напрямів реформування українського кримінального і кримінально-виконавчого законодавства був пошук альтернатив покаранню у виді позбавлення волі і можливості їхнього ефективного застосування у сучасних умовах.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 КК України обмеження волі є основним покаранням. Аналіз чинного кримінального законодавства дозволяє відзначити значну питому вагу даного виду покарання у КК України серед інших видів покарань. Про це свідчить його присутність у 199 статтях і 262 санкціях – тобто обмеження волі називається майже у кожній четвертій статті (27, 2 %) і у кожній п’ятій санкції (17, 2 %) Особливої частини КК України. Загальна тенденція розвитку українського законодавства спрямована на поступове звуження сфери кримінальної репресії і широке застосування покарань, не пов’язаних з елементами ізоляції засуджених від суспільства, у тому числі такого покарання як обмеження волі.

У теорії кримінального права існують положення, що вказують на певну залежність між характером і ступенем суспільної небезпеки злочину і зазначеною в законі санкцією. Оскільки обмеження волі як вид покарання не пов’язане із втратою для громадян такого блага як особиста свобода, а лише обмежує її, то, мабуть, саме з цієї причини кримінальним законодавством не передбачено призначення обмеження волі за злочини з високим ступенем суспільної небезпеки.

Законодавець передбачив обмеження волі в основному за злочини невеликої (53 %) та середньої (44,7 %) тяжкості. Лише у двох нормах це покарання передбачене за вчинення тяжкого злочину. Це такі злочини як привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ч. 3 ст. 191 КК України) та порушення законодавства про бюджетну систему України (ч. 2 ст. 210 КК України). В обох випадках обов’язковим додатковим покаранням є позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

У санкціях обмеження волі, як правило, вказується альтернативно з покараннями, не пов’язаними з позбавленням волі: штрафом, позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадськими роботами, виправними роботами, арештом (47, 3 %). Також обмеження волі у санкціях статей передбачається альтернативно з покаранням у виді позбавлення волі (30, 5 %) та іншими покараннями (20, 7 %). Лише у двох випадках обмеження волі називається в санкції як єдине основне покарання. Це такі злочини, як заняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 2 ст. 203 КК України), виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів (ч. 1 ст. 224 КК України), причому в обох випадках обов’язковим додатковим покаранням є позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Цей аналіз дозволяє зазначити, що обмеження волі виступає у кримінальному законодавстві саме як альтернативний вид покарання, що, на нашу думку, найбільше відповідає принципу індивідуалізації покарання. У свою чергу, це сприяє можливості вибору одного із видів покарань, який найбільше відповідає конкретному випадку і здатний ефективніше досягти мету покарання.

Індивідуалізація покарання здійснюється як при призначенні, так і при його виконанні. Проте на етапі виконання покарання індивідуалізується покарання, раніше призначене за вироком суду, тобто з урахуванням поведінки засудженого визначається інший обсяг карально-виправного впливу на засудженого. Тоді як при призначенні індивідуалізується покарання, передбачене конкретною нормою Особливої частини Кримінального кодексу України [164, с. 113].

М.О. Стручков зауважував, що індивідуалізація виконання самого покарання доповнюється індивідуалізацією виправного впливу, що супроводжує цей процес [136; 172; 173; 180; 181; 182; 183; 184; 185].

Індивідуалізація виконання покарання спрямована на прискорене досягнення мети покарання. Вона може бути реалізована в межах виконання покарання, призначеного судом, проте може привести і до заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, що покращує правове становище засудженого, тим самим стимулюючи правослухняну поведінку засудженого під час відбування покарання [51].

У юридичній літературі існують різні точки зору стосовно підстав призначення покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, у випадках, коли в санкції закону вони передбачені альтернативно позбавленню волі. Так, на думку вітчизняного вченого І.Г. Богатирьова, збільшення призначення покарання у виді обмеження волі дозволить призупинити тенденцію великих затрат на утримання засуджених до позбавлення волі [23, с. 445].

На наш погляд, при вирішенні даного питання необхідно приймати до уваги цілу низку факторів, що обумовлюють доцільність застосування обмеження волі. Однак, найбільш загальним критерієм (підставою) призначення обмеження волі, на нашу думку, є тверде переконання, що винна особа здатна виправитися без ізоляції від суспільства, але із застосуванням реального виправного впливу. Показниками здатності виправитися без позбавлення волі, на наш погляд, виступають дані, які характеризують вчинений злочин, особу винного, пом’якшуючі обставини, а також інші обставини справи.

У цілому вважаємо, що обмеження волі є слушною альтернативою позбавленню волі. У випадку альтернативності санкції, з урахуванням фактичних обставин справи і особи винного, суди повинні схилятися до призначення м’якішого покарання, оскільки ізоляція має більше недоліків, ніж переваг.

Конструюючи норми з альтернативними санкціями, де обмеження волі виступає поряд з основними покараннями у виді штрафу та виправних робіт, законодавець, очевидно, виходив з того, що злочини, вказані в диспозиціях таких норм об’єктивно не мають великої суспільної небезпеки, а тому мета покарання за їх вчинення може бути досягнута з максимальною економією кримінальної репресії.

Обмеження волі передбачено за вчинення, як правило, умисних злочинів. З цього висновку є певні й винятки (наприклад, воно передбачається в санкціях, встановлених за такі злочини з необережною формою вини, як вбивство через необережність – ч. 1 ст. 119 КК України, необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження – ст. 128 КК України, необережне знищення або пошкодження майна – ст. 196 КК України). Обмеження волі може бути призначене також як більш м’яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (ст.ст. 82, 83 КК України). Не виключається призначення цього покарання при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК України).

Обмеження волі є строковим покаранням: воно може призначатися судом на строк від одного до п’яти років (ч. 2 ст. 61 КК України). Конкретний строк цього покарання визначає суд, виходячи із меж санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України або, при застосуванні ст. 69 КК України, – призначаючи покарання нижче встановленого в санкції нижньої межі, але не менше одного року. Співвідношення строків цього покарання за видами злочинів, згідно з КК України, характеризується наступним чином.

З 262 санкцій КК України, що містять обмеження волі, 35, 8 % передбачають можливість призначення його максимум на строк до п’яти років, 45, 8 % – до трьох років,  5% – до 4-х років. У 34 випадках обмеження волі може бути призначене у розмірі до двох років, що становить 13 % санкцій. З огляду на те, що мінімальний строк обмеження волі за КК України становить один рік, за ці злочини суд може призначити покарання у виді обмеження волі строком від одного року до двох років.

Строк покарання у виді обмеження волі обчислюється з дня прибуття і постановки засудженого на облік у виправному центрі. У строк покарання за правилами, передбаченими у ст. 72 КК України, зараховується час попереднього ув’язнення під вартою, а також час слідування під вартою до виправного центру (ст. 58 КВК України).

Зазначимо, що в юридичній науці єдиного тлумачення і чіткого визначення обмеження волі не склалося. На наш погляд, це обумовлено складністю і багатоаспектністю самого поняття, у підтвердження чого варто сказати, що обмежити волю людини можна у порядку запобіжного заходу, тобто помістити у спеціальне приміщення для підслідних. Обмеженням волі є і незаконне тримання людини в будь-якому приміщенні з метою заподіяння їй страждань.

До обмеження волі належать і різні заборони, встановлені законом для засуджених до виправних робіт, громадських робіт та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. У таких покараннях як виправні роботи, громадські роботи елементи обмеження волі хоча і розрізняються, але вони присутні. Наприклад, засуджений до виправних робіт позбавляється права вибору виду трудової діяльності, обмежується у свободі вибору місця роботи, а засуджений до обмеження волі – крім того, ще і свободи вибору місця проживання (причому не лише в географічному плані, але й вибору конкретного житлового приміщення), а також вільно розпоряджатися своїм часом. Таким чином, з урахуванням сказаного, уявляється доцільним проаналізувати поняття “обмеження волі”.

У ч. 1 ст. 61 КК України говориться, що покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Саме ж поняття обмеження волі у діючому КК України відсутнє, однак на законодавчому рівні поняття “обмеження волі” пов’язується із триманням засудженого у спеціальній установі без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду з обов’язковим залученням до праці (ст. 61 КК України; ст.ст. 56-70 КВК України).

Таке законодавче визначення не стільки розкриває зміст цього виду кримінального покарання, скільки показує спосіб, технологію його виконання. Звичайно, обмежити особу у свободі можна не інакше як шляхом застосування щодо неї різних заборон, встановлюваних законом для засуджених. Але у чому конкретно повинно полягати обмеження волі? Обмеження волі – це обмеження конкретно якогось блага або лише деяких його складових?

Законодавець залишив ці питання без відповіді. І не випадково у юридичній літературі при розкритті змістовної сторони обмеження волі вказується на розпливчастість і неоднозначність цього поняття, про що нами згадувалося вище.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/9601.html